ЛЬВІВ – Українському поетові, громадському діячеві, дисидентові Ігорю Калинцю 9 липня виповнилося 85 років. Свої уродини Ігор Калинець не святкував і не влаштовував жодних заходів, тому що в країні – війна і гинуть українці.
Радіо Свобода 16 серпня виповнюється 70 років. Тож з нагоди цих двох дат редакція записала інтерв'ю із Ігорем Калинцем.
- Ігор Калинець – автор 17 поетичних збірок, численних прозових творів, публіцистичних статтей.
- У 1972-му Ігор Калинець був засуджений радянськими органами на 6 років ув'язнення суворого режиму і 3 роки заслання. Перебував у Пермських концтаборах.
- Поруч із ним відбували покарання відомі українці ‒ Іван Світличний, Василь Стус, Микола Горбаль, Семен Глузман.
- Вже на засланні у Забайкаллі Ігор Калинець був зі своєю дружиною Іриною Стасів-Калинець (1940–2012), публіцисткою і громадською діячкою.
- Повернувшись у Львів у 1981 році, подружжю Калинцям відмовляли у прописці в їхньому ж помешканні.
Ігор Калинець поділився своїми спогади про вплив на його покоління Радіо Свобода, про те, чому перестав писати поезію на початку 80-х минулого століття, і чому СРСР так і не вдалося з нього зробити «советского человека».
– Коли ви вперше почули українські програми Радіо Свобода? Як впливали вони на вас?
– Я вже так конкретно року не пригадаю. Але багато років слухав і Радіо Свобода, і Голос Америки. Не мав доброго радіоприймача. Мені були цікаві програми, те, про що говорили. Адже я трохи був пов'язаний із дисидентським рухом.
Звичайно, цікаво було довідуватися про нього більше, аніж те, що я міг знати, перебуваючи у Львові. Люди чекали програм і добрих вістей, незалежних від тих, які подавала радянська влада.
– Радіо Свобода інформувало у 1972 році про ваш арешт та інших відомих українців. Про Сумний вертеп 1972 року у Львові. Ви знали, що про вас говорять, що про вас у світі знають?
Ми бачили, що робота наша потрібна і корисна, що не пропадає намарно
– Знав. Бо вже в арешті доходили паперові вісті. Те, що передавали «ворожі» голоси, потім бачив у друкованому вигляді. Це нас підтримувало. Ми бачили, що робота наша потрібна і корисна, що не пропадає намарно.
Коли були вже на засланні, в селі, то я придбав радіо і слухав. Там на Далекому Сході вже можна більше. Я постійно слухав ці передачі.
‒ Як передавали якусь інформацію про табори, про Стуса, щоб її могли озвучити на Радіо Свобода?
КДБ хотів весь час знати, хто цим займався, щоб перервати цю нитку зв'язку
‒ Різними способами. Переважно через тих, хто нас відвідував. Часом вдавалося щось у листах написати і це могло пройти. Вже коли ми вийшли на волю, то було легше у тому плані, тому що ти вдома. Та все ж досить складно було передавати повідомлення, але ця справа йшла непомітно.
До нас приїжджало багато людей з-за кордону. А це і з Чехії, Польщі, США, Німеччини. Це ті люди, які перевозили літературу, мої самвидавівські книжки, Ірини, інших дисидентів. Ми все знали, як це передавати.
А КДБ хотів весь час знати, хто цим займався, щоб перервати цю нитку зв'язку. Мені вдавалося таким шляхом працювати до розпаду СРСР.
‒ Пане Калинець, у 1965 році ви свідчили у справі В’ячеслава Чорновола і поїхали тоді у Київ. Вам було 26 років. Ви ж розуміли, що це означатиме для вас виступити на захист Чорновола? Що за вами пильно стежитиме КДБ? Але ви не побоялись.
Маємо й нині 23-26-річних молодих чоловіків, які не побоялися і захищають Україну від Росії. Багато з них загинули. Чому українці не перестають боротися за свою свободу?
‒ Ми, фактично, були в підпіллі, мали труднощі з радянською владою, її каральними органами.
Можу бути лише вдячним свідком, що є у нас така молодь, яка добровільно йде на війну
Тепер, на жаль, я вже в такому віці сьогодні, що не можу піти на фронт. Можу бути лише вдячним свідком, що є у нас така молодь, яка добровільно йде на війну. І дуже багато тепер можна про це довідатися з різних оповідань, спогадів про війну, щоб знати, яким чином ці ідеї незалежності побутують серед молоді.
Часом довідуюсь і прикрі речі, коли люди не хочуть добровільно йти, але мусять, їх вишуковують. Хтось старається уникнути служби.
Це, здавалося б, дивна річ, але цілком пояснюється логічно, що обірвати ту нитку патріотизму не вдається. Вона озивається в душах людей, особливо молоді, яка є більш романтична, ніж ми старші люди. Люди в такому віці, як ми тоді починали, зараз мають щось таке молодече і романтичне, а також розуміють, що означає свобода для них і для України.
‒ Як вам вдалося, живучи в радянський час, не стати ані радянським поетом, ані не радянською людиною? Як себе зуміли вберегти від тих усіх впливів і не зрадили нікого?
‒ Тяжко було себе зберегти. Особливо з-під впливу Павличка, який тоді, коли я починав щось писати і він знав про це, брав мої вірші до журналу «Жовтень».
Він, так би мовити, весь час старався навчити, про що ми повинні писати. Ці теми, які він проповідував, це був початок 50-60-х років, а він писав про і про церкву, і про голод, і про Лєніна, і про бандерівців, які «топили дітей, людей»…
Тоді це була модна тема, на яку багато купилося молоді завдяки, власне, отаким наставникам, як покійний поет, який потім повністю змінився.
Оцей тиск на молодь заподіяв багато зла. Фактично, він старався, щоб ми писали теж про такі речі.
‒ Але у вас нема ні Лєніна, ні партії в поезії.
Те, що це все радянське зло, я усвідомлював з дитинства
‒ Я відразу відчув, що це не моє. Я уникав таких тем. А потім, коли вже довідався, що є такі люди, як шістдесятники, у яких цілком інші настанови, ідеї, то я потягнувся туди, до них.
Я уникнув цього радянського усвідомлення української історії і побуту. Те, що це все радянське зло, я усвідомлював з дитинства. Це усвідомлення постійно набувалося, бо з малку я був вихований на інших темах пізнання світу. Фактично, був серед «бандерівців».
У селі біля Ходорова, Городищі, де ми під час війни були, мій тато ховався разом з партизанами. І я чув всі історії про криївки, про хлопців, які боролись за українське.
Я мав дитячі книжечки, дитячі журнали, які ще десь зберігалися по стріхах з того минулого, дорадянського часу. Там можна було довідатися про інші речі і як то все було направду. Звісно, я не усвідомлював всі події і розповіді, як історик, але знав про те, як українці зустріли радянську владу, як називали все те, що діялося.
Я знав, де виставляли трупи тих хлопців, а це було на вулицях, під будинками
Бачив тих людей, які були ув'язнені, переслідувані. Це все відбувалося на моїх очах уже, коли я навчався в Ходорівській школі.
Я знав, де виставляли трупи тих хлопців, а це було на вулицях, під будинками. Особливо біля тих будинків, де жили мої родичі. Ось так потрохи я й усвідомлював і не ріс радянським, не відчував себе радянською людино, ані в університеті навіть.
Я був пов'язаний із хлопцями, які відсиділи терміни в радянських тюрмах, хто мав іншу ідеологію, національну. Вже час-від- часу почали з’являтись книжки і журнали з того світу. А тоді вже й з'явилася радіостанція, Радіо Свобода та інші «ворожі СРСР голоси».
Так і виріс свідомим українцем, а не радянським.
‒ Війна, тоталітарна система сильно впливають на міжлюдські стосунки, що простежується з багатьох історичних подій та, відповідно, людських історій. А у час СРСР кар'єра людини прямо залежала від того, чи була вона членом партії.
Ви в одному з ваших інтерв’ю для Радіо Свобода розповідали, що деякі знайомі, бачачи вас, переходили на другий бік вулиці, коли було відомо, що ви, як тоді казали, інакомислячий, неблагонадійний для радянських органів. Як ви це емоційно переживали? Чи було боляче?
Я бачив, як люди ламалися, зокрема, в літературі
‒ Безперечно, що було боляче.
Що ми бачили? Я бачив, як люди ламалися, зокрема, в літературі. А я шукав там завжди щось інше. У цей критичний час переслідувань мені було трішки легше, бо я мав гарне товариство, і в університеті, і навіть після навчання.
Я бачив, що є інші люди, які думають по-іншому і чинять по-іншому. Це додавало снаги до життя і не дозволяло впасти у відчай і сподіватися, що щось може змінитися. Ті зміни були незначні, маленькі, але потім, у пізніших часах. Але ми хапалися за них.
Контактували з тими людьми, які причетні були до тих змін і так виживали з вірою в те, що мусить щось змінитися і що ця радянська тюрма завалиться. Тобто, одні люди відходили, ті, які не були рідні за духом, але приходили інші, кращі.
Суспільство – складна річ. Воно не складається лише зі самих зрадників і таких дуже прокомуністичних людей. А наші люди у більшості збереглися свідомими українцями, які дещо знали або які вже хотіли пізнати і шукали контактів з тими новітніми дисидентами, з новітніми можливостями, можливостями жити, читати і надіятися на щось інше.
Думаю, що не таке було вже знищене українське суспільство. Хоч зараз є з минулого тяжкі спогади про двоєдушність, запроданство. Але перемога правди і добра стається. І ми багато чого досягли доброго, і маємо Україну з сучасними ідеями демократизму.
Важливо цілковито позбутися імперського тягаря несправедливості, що був ще був донедавна.
Паралелі
‒ Ви працювали завжди з українським словом. Наголошували на важливості для країни і народу української Церкви, української мови. Яке значення української мови для українців у час цієї війни?
П'ята колона завжди була і надалі працює
‒ Справа в тому, що Україна не була однорідною. Були різні верстви і окремі домішки серед українців. І навіть, власне, ці домішки були не завжди українські. Ми ж жили разом із тими людьми, які були нашими сусідами. Ми були перемішані.
І тепер не всі повертаються до української церкви, а ще є затуманені проросійською церквою в Україні. Мабуть, така ситуація ще тягнутиметься багато років. І після перемоги на українців чекає багато боротьби, буде чимало людей, які усвідомлюють себе іншими, які думають, що націоналіст не завжди є добрий.
Зрештою, п'ята колона завжди була і надалі працює. Ще багато боротьби попереду в українців всередині країни. Чи ми витримаємо це? Повинні витримати. Якщо юне покоління пішло зі зброєю в руках, то, може, трошки старші люди щось усвідомлять.
Навряд чи вже переконаєте покоління, яке дуже проросійське. Але є надія, власне, на їхніх дітей, на молодь, що вони вже інші.
Я, коли читаю сучасну поезію, а маємо так багато молодих імен, не завжди українських, але з віршів бачу, як вони прозріли, стали іншими, стали українцями, незважаючи на те, що вони є вихідці з родин тієї п'ятої колони. Можливо, у такий спосіб і очиститься українське суспільство.
Звісно, не одразу, але через якийсь час це станеться. Якщо буде нормальна держава і вписана в європейський світ, то, звичайно, що вони не захочуть повертатися до антиукраїнського світогляду. До цього треба докласти зусиль на рівні школи, молодіжних організацій, тоді й поліпшиться ситуація.
‒ Ви згадали про сучасну українську поезію. Як її оцінюєте?
‒ Відчуваю, що це добра поезія. Вона і складна. Ми починали з більш примітивнішого.
– А ви зараз пишете, крутяться поетичні рядки в голові? Чи все ж, як сказали собі понад 40 років – не буду писати – так і є?
Можливо, я дійсно заскоро завершив поетичну творчість
– Не пишу, але знаю, що вже пишуть інші і пишуть ліпше. Я дуже давно відрізав, може, зробив це зле. Але коли я вийшов з ув'язнення, це вже були початки 80-х років, тоді і перестав писати. Бо я вважав, що вже написав все, що міг і вже ліпше не напишу. А воно треба було триматися.
Ось мій ровесник Василь Голобородько й далі пише. Я перестав давно писати і займався трохи політичними, громадськими справами.
Можливо, я дійсно заскоро завершив поетичну творчість, але мені хотілося тоді займатися іншими трохи справами, більше якоюсь діяльністю, а не такою кабінетною.
– А мучило вас те, що ви покинули писати?
– Аж тепер починає мучити, що я міг досягнути трішки більше, досконаліше, щоб створити щось вагоміше. Вже не можу повернутись до минулого.
Мені здавалось тоді, що тематично в поезії я буду повторюватись, що, як поет, я вичерпався.
‒ Як оцей поетичний процес відбувався, як народжувались вірші?
‒ Він був дуже непомітний. Писалося, тому що інакше не міг, не міг не писати. І воно само йшло дуже легко. Звичайно, що я старався так не обмежувати себе, свій світогляд, зокрема і літературний. Прагнув, так би мовити, до ширшого погляду на світ. Писалося дуже легко і скоро. Ніколи вночі не писав, а завжди вдень, на роботі, при людях.
Словом, довколишнє життя мені не заважало. Не потребував спеціальних умов для писання.
- Шістдесятники ‒ покоління інтелігенції з яскраво вираженою громадянською позицією, що ввійшло у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику СРСР у другій половині 1950-х під час тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму, що сталося після смерті Сталіна. Пізніше багатьох шістдесятників заарештували, заслали у Сибір, а решту обмежили в творчості і можливості працювати.
-
У 1972 році були засуджені 89 шістдесятників, з них 55 – із заходу України. Судові процеси тривали до осені. Майже всіх арештованих засудили.
До 70-річчя Радіо Свобода редакція записує спогади тих, хто слухав в СРСР заборонену тоді радіостанцію. Читайте тут
Інші публікації про історію Української редакції і Радіо Свобода загалом читайте тут: ІСТОРІЯ РАДІО СВОБОДА
Форум