50 років тому в Україні почалася нова хвиля репресій: лише 12–14 січня 1972 року співробітники КДБ УРСР у Києві та Львові арештували 14 осіб. Операція «Блок» була спрямована проти людей, які дозволяли собі, як на теперішній час, доволі безневинну річ – виготовлення і поширення самвидаву. Тоді це доволі строго каралося.

Більше про те, як і чому це сталося, «Історичній Свободі» розповів історик, дослідник діяльності радянських спецслужб Олег Бажан.

– Очевидно, всі ці люди, яких арештували 50 років тому, перебували під наглядом радянських спецслужб. І вони це також, ймовірно, розуміли. Що ж такого сталося, де вони перейшли ту межу, що КДБ вирішив від спостереження за ними перейти до арештів?

– Якщо ми говоримо про заарештованих 12–14 січня і впродовж 1972 року, то це були фігуранти оперативної справи КДБ УРСР під назвою «Блок».

Ця оперативна справа носила назву «Блок», тому що КДБ, який моніторив суспільні настрої, помітив «блокування» національно-свідомої інтелігенції, молоді, які між собою спілкуються, організовують неформальні культурні акції.

Справа «Блок» велася впродовж 1960-х років, але на початку 1970-х вирішили її реалізувати. Тому що саме в цей період часу в УРСР відбувалася активізація національно-культурного життя, становлення політичної течії у «шістдесятництві». Звичайно, це викликало невдоволення можновладців як у Москві, так і в Києві.

Переслідування опозиції тривало впродовж всього існування СРСР і навіть в умовах «хрущовської відлиги». Від 1954 року, коли створили КДБ, і по першу половину 1964 року – десятиріччя «хрущовської відлиги» – в Україні за націоналістичну діяльність притягнули до кримінальної відповідальності майже 800 осіб і ліквідували 77 націоналістичних організацій.

Слід згадати першу хвилю політичних репресій у серпні-вересні 1965 року, коли в СІЗО КДБ опинилося 22 особи, які були причетні до розповсюдження самвидаву. І тодішній голова КДБ УРСР Віталій Нікітченко звертав увагу на зростання кількості осіб, які займаються виготовленням, поширенням, розповсюдженням «ворожих за змістом» листівок. І його доповідна записка в 1969 році свідчить, що, попри рішучу протидію владних структур розповсюдження самвидаву, все рівно залишалася непідконтрольна ділянка для радянських спецслужб. У середині 1970 року КДБ інформував, що на теренах України поширюється позацензурний «Український вісник».

Також КДБ через оперативну інформацію довідався про те, що серед національно-свідомих сил України на початку 1971 року визріла ідея про випуск ще й нелегального літературного альманаху.

Масштаби виготовлення і розповсюдження самвидаву, налагодження каналів поширення і переправлення цих позацензурних праць за кордон викликало непокоєння. У травні 1971 року 5-е управління КДБ підготувало розлогий звіт «Про особливості ідейно ворожих процесів у середовищі інтелігенції та молоді». І ось ця записка лягла в основу постанови Політбюро ЦК Компартії України від 27 липня 1971 року, де йшлося про необхідність «вжити заходів по протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських і інших політично шкідливих матеріалів».

І от, виконуючи постанову партійного керівництва, КДБ УРСР розпочав реалізацію операції «Блок». Тобто заходи, які були направлені на нейтралізацію найактивніших, пов’язаних між собою «націоналістичних елементів» УРСР, а саме тих осіб, які були причетні до розповсюдження самвидаву.

В ході проведення оперативно-розшукових заходів у справі «Блок» у поле зору органів держбезпеки потрапило певне коло осіб з Києва, Львова, Одеси та інших міст України. Відстежили їхній зв'язок із дисидентами Москви, які випускали позацензурний альманах «Хроніка поточних подій», пошук контактів з єврейськими і кримськотатарськими дисидентами з метою створити в СРСР масовий опозиційний рух.

У листопаді 1971 року в Москві пройшла робоча нарада за участю представників республіканських КДБ. І там схвалили план заходів для припинення «ворожої діяльності» учасників демократичного руху. Ще в серпні 1971 року порушили кримінальну справу за розповсюдження журналу «Український вісник». Наприкінці грудня 1971 року новий очільник КДБ УРСР Віталій Федорчук рапортував першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту про підготовку операції з розкриття зв’язку націоналістичного підпілля в Україні з закордонними українськими центрами.

Операцію було розпочато 4 січня 1972 року, коли у поїзді «Москва-Прага» заарештували громадянина Бельгії, студента Ярослава Добоша. На підставі даних зовнішнього спостереження, коли Ярослав Добош зустрічався з представниками українського національного руху, відбулися арешти 12–14 січня 1972 року. Намагалися показати зв'язок між «відщепенцями» в СРСР із «націоналістичними організаціями» на Заході.

– І що інкримінували цим людям, яких затримували?

– Попервах здавалося, що їх заарештовували у зв’язку зі справою Добоша, щоб показати контакти з «західною розвідкою». Але по факту цим людям – Івану Світличному, Василю Стусу – висунули звинувачення в «антирадянській агітації і пропаганді». Тобто не йшлося про державну зраду, а йшлося про розповсюдження самвидаву.

Всього в січні 1972 року було заарештовано близько 20 осіб. Але арешти тривали впродовж 1972–1973 років. За ґратами опинилися, окрім названих, Іван Дзюба, а також представники національно-культурного середовища зі Львова: поет Ігор Калинець, його дружина Ірина Калинець, Іван Гель… У квітні 1972 року спільними зусиллями КДБ і чехословацьких спецслужб було припинено канал зв’язку і пересилання «антирадянської агітації» через Чехословаччину.

За моїми підрахунками, тільки в лютому 1972 року Петру Шелесту надіслали близько 30 звітів про те, як відбуваються арешти, як себе поводять за ґратами учасники дисидентського руху. Під прискіпливою увагою КДБ перебував В’ячеслав Чорновіл. Йому завели співкамерника, який працював на КДБ і переповідав реакцію, висловлювання В’ячеслава Чорновола.

КДБ тиснув на цих людей, щоб вони написали «покаяльні листи». Відбувався тиск і на Михайлину Коцюбинську, але вона категорично відмовилася співпрацювати зі слідством. Протримався певний період часу Іван Дзюба.

Але за допомогою цілого арсеналу засобів тиску Івана Дзюбу все-таки змусили відмовився від поглядів, які він висловив у праці «Інтернаціоналізм чи русифікація», і написати «покаяльного листа» у пресу.

Відбувалося вивчення зв’язків фігуранта справи «Блок» Миколи Руденка, якого на той час не заарештували, але за ним стежили, з Андрієм Сахаровим.

Водночас за фігурантами справи «Блок» слідкували навіть у виправно-трудових колоніях. Також слідчі КДБ їхали до Мордовії, у пермські табори, щоб працювати з тими, хто вже був засуджений, щоб дізнатися вже в цих репресованих людей про їхні контакти і потім провести нові репресії. За спогадами дисидентів, їх інколи «брали на проробку»: повертали із таборів до Києва чи до Львова і там проводили нові слідчі дії, щоб виявити друкарські машинки, виявити мережу розповсюдження матеріалів.

Справа «Блок» – це така собі агентурна, оперативна розробка цих людей. Вони постійно перебували під наглядом, постійно КДБ намагався посіяти розбрат між ними, щоб вони один одному не довіряли, боялися, що серед них «стукачі».

– Зараз, коли можна всяке дуже різне писати і видавати – хоч в інтернеті, хоч на папері – багатьом людям, особливо молодшого віку, важко зрозуміти: чому радянська влада так боялася цього самвидаву, який був дуже обмеженими тиражами? Хоча навіть не знаю, чи тут доцільно слово «тираж» казати, бо це ж на друкарській машинці під копірку робили кілька примірників. Чому це так лякало Компартію і КДБ?

– Тому що в той час на теренах України і всього СРСР панував тоталітарний режим. Тобто тотальне стеження, тотальний контроль. І влада хотіла все робити, щоб взяти під контроль думки кожної людини. А тут органи держбезпеки помітили, що розгортається ціла непідконтрольна мережа розповсюдження невідцензурованих матеріалів.

Звичайно, СРСР дбав про те, щоб демонструвати усьому світу, що той режим і той устрій, який вони встановили в 1917 році – це найкращий взірець для всіх країн світу. Тому було неприйнятно, щоб про ці «недоліки», які мали місце в СРСР з правами людини, в соціально-економічній, політичній, культурній сферах, щоб це виплескувалося за кордон. Тим паче, що в умовах Холодної війни ідеологічний сектор мав велику роль.

Відповідно радянській таємній поліції потрібно було все це припинити. І вони прекрасно розуміли: якщо не покладуть край цим паросткам інакодумства, то це може згодом становити загрозу для їхнього становища. Тому СРСР тримався на перманентних репресіях, на державному терорі.

І в часи горбачовської перебудови, коли перестали людей саджати у тюрми за свої погляди, СРСР і розвалився. Тому що влада вже не могла управляти, керувати населенням без терору. Ось тому і бачимо такі зачистки, перманентні переслідування, ідеологічні проробки всіх тих, хто висловлював своє невдоволення радянському ладу.

– І яке 50 років тому можна було отримати покарання за виготовлення чи за поширення самвидаву?

– Саджали людей за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР – «антирадянська агітація та пропаганда». Це 7 років тюрми і 5 років заслання. А також за статтею 187 – «поширення наклепів на радянську дійсність» – до 3 років ув’язнення.

Але ще з кінця 1960-х років КДБ використовував, говорячи чекістським сленгом, «м’який тиск». Це так звана профілактика, коли викликали людину до КДБ і розповідали, що ми все знаємо про тебе, якщо ще раз помітимо твою зацікавленість у самвидаві, почуємо критику радянського ладу, то тебе можуть посадити по вищезгаданих статтях.

Влада також використовувала і каральну психіатрію для того, щоб зламати. Декількох фігурантів справи «Блок» – Василя Рубана, Миколу Плахотнюка, Леоніда Плюща – запроторили до психлікарень.

– А загалом, скількох людей по справі «Блок» було піддано репресіям?

– До примусового лікування трьох осіб. У цілому, в 1972–1973 рокам піддано арештам близько 87 осіб. Хоча в популярній літературі, в ЗМІ часто зустрічається твердження, що близько ста, але це заокруглюють це число. А якщо дивитися за документами, то це 87 осіб.