Його найкращий друг і сестра підтримали анексію Криму, а колишні колеги з міліції пішли на співпрацю з окупаційною владою. Кримчанин Максим Полупанов після анексії Криму Росією залишив півострів і ще у 2014 році приєднався до 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС України. Полупанов обороняв Маріуполь, був на «Азовсталі», пройшов російський полон.
Чому морпіху-кримчанину російські прикордонники порвали його український паспорт? Що допомогло українським військовим прорватися з оточення на «Азовсталь»? І чому СІЗО №2 у російському Таганрозі морпіх згадує як найжахливіше місце? Про це Максим Полупанов розповів проєкту Радіо Свобода – Крим.Реалії.
«Я і виховання дитини, багато чого пропустив. В армію пішов – він ще у садочку був, а повернувся з полону – він уже школу закінчував. Для мене головне, що сім’я знає, хто я, і дуже пишається мною. Їм теж багато чого довелося пройти»
Максим Полупанов народився і виріс у Севастополі. З дружиною Світланою вони познайомилися теж у Криму. Туди вона приїхала на відпочинок. Відтоді жили фактично на два міста – то в Києві, то в Севастополі.
Окупація Росією Криму
Взимку 2014 року Максим брав участь у протестах на Майдані у Києві. До Криму подружжя поїхало у травні, вже після анексії Криму Росією. Хотіли провідати рідних Максима і на власні очі побачити, що відбувається в окупованому Криму.
Я у свого найкращого друга питав: Льошо, що не так?» Каже: «Ми повернулися у «рідну гавань»Максим Полупанов
«Коли проїжджали Джанкой, там стояли платформи з танками, я все це знімала на телефон. Враження, що щось моє відібрали, і я це бачу. І мені дуже неприємно було бачити російських військових, російську поліцейську форму», – згадує Світлана Полупанова, дружина Максима Полупанова.
В окупованому Криму подружжя зрозуміло, що їхні друзі підтримали російську анексію, а колишні колеги Максима з міліції, де він пропрацював шість років, зрадили присягу і пішли на співпрацю з окупаційною владою.
«Я у свого найкращого друга питав: «Льошо, що не так?» Каже: «Ми повернулися у «рідну гавань»». Я кажу: «Де ти до цього був, ми жили в Севастополі, все життя ти хіба не вдома був?» [Він]: «Зараз усе по-іншому, зараз буде Росія, вибачте, «хохли» – козли». Я колись працював у міліції в Севастополі, і в мене дуже багато було в міліції знайомих.
І коли я їх бачив у російській формі, у поліцейській, я кажу: «Як, ви ж Україні присягу давали». [Колеги]: «А як нам тут жити, а як нам, у нас тут усе, треба пристосовуватися». Це справжні зрадники, які заслуговують на найбільше покарання, яке для них є»
Побачивши нову російську реальність у Криму, зрозуміли, що жити там не зможуть, і вже у червні 2014-го вони виїжджають з окупованого півострова. У вагон до них зайшли російські прикордонники, щоб перевірити документи.
«Взяв цей прикордонник мій український паспорт, почав його дивитися, питати мене, чого не отримав російський паспорт. Я сказав:
«Навіщо мені ця курка ваша двоголова?» Він каже: «Що ви ображаєте наш герб? Ви більше не зможете в’їхати до Криму». Почався конфлікт. Я тримав паспорт у руці. І один із казаків різко вирвав у мене з руки паспорт, він порвався. В Україну я приїхав із розірваним навпіл паспортом. Мені відлягло від душі, коли зайшли у потяг українські прикордонники. Я їм показав цей паспорт, сміюся. Кажу: «Хлопці, паспорт такий, але я вдома, нарешті»
Ще в дорозі Максим вирішив, що піде на фронт. У військкоматі він підписав контракт та приєднався до 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМСУ. Бригаду тоді сформували на базі частин, які не зрадили присягу та вийшли з окупованого Криму.
Коли ми поїхали у свою першу ротацію, нас «300 спартанців» називалиМаксим Полупанов
«Сказали, що можуть взяти лише на контракт. Я кажу: «Добре, я згоден на контракт. Що, куди?» Вони кажуть: «Морпіхи вийшли з Криму, підеш до них?» [Я]: «До цих піду». Тому що це люди, які не зрадили, вже вийшли звідти. Тоді в [українських] військово-морських силах було близько 300 морпіхів, які вийшли з Криму. Коли ми поїхали у свою першу ротацію, нас «300 спартанців» називали»
Морпіх Полупанов воював на Маріупольському напрямку. Пройшов шлях від старшого стрільця до інструктора батальйону. Неодноразово був поранений. На момент початку повномасштабного вторгнення старший сержант Полупанов був на позиціях під Маріуполем. Напередодні туди приїхав забрати речі. Через проблеми із серцем переводився на службу до Києва.
«Це почалося все о 02:30 ночі, рівно. Почалися масовані обстріли з літаків, з кораблів, реактивна артилерія, самохідна артилерія», – згадує морпіх.
Бої за Маріуполь
Батальйон Максима тоді тримав 9-кілометрову лінію оборони навпроти Комінтернового, в районі сіл Водяне, Талаківка, Гнутове під Маріуполем.
Тиждень морпіхам вдавалося там стримувати противника. Потім вони перемістилися на околиці Маріуполя.
Били по своїх, по наших, просто упереміш, вони нікого не шкодували, все зносилиПолупанов
«Наш батальйон тоді зайняв район Волонтерівки. Цей район ще тримали майже місяць, доки його не стерли з лиця землі просто. Постійно йшли штурмові групи російські, просто навалами, одні падали, через них йшли інші. Просто весь сніг був усіяний, чорний, у трупах росіян. Там було дуже багато втрат. І їхня артилерія почала тоді зносити буквально по одній-дві вулиці Волонтерівки на день.
Били по своїх, по наших, просто упереміш, вони нікого не шкодували, все зносили. І постійно доводилося відкочуватися підрозділам. Потім під кінець березня настав той момент, коли почали ми тримати вже оборону заводу «Ілліча». І росіяни хотіли розрізати навпіл нашу оборону, тобто «Азовмаш» від «Ілліча» відрізати й оточувати вже окремі осередки опору. Тому було ухвалено рішення командуванням об’єднатися всім. І всі, хто на «Ілліча» були розміщені, перемістилися на «Азовмаш»
У мене склалося враження, що в нього взагалі якийсь передінсультний станСвітлана Полупанова
«Він рідко телефонував, дуже рідко, здебільшого писав: усе добре, ми відбиваємося. А потім він мені надіслав відео, він записав відео для своїх друзів у Катарі. Я побачила його стан. Я знала, що в нього зі здоров’ям дуже серйозні проблеми. Йому не можна було взагалі воювати з його здоров’ям. У мене склалося враження, що в нього взагалі якийсь передінсультний стан. Він ледве говорив, але говорив з оптимізмом, що вони вистоять, що вони переможуть, і все буде добре», – каже Світлана.
Ще у перших числах березня ситуація в Маріуполі стала критичною. Не було зв’язку, світла, опалення, води та продуктів.
9 березня авіаударом російські війська знищують пологовий будинок і лікарню в центрі міста, 13 березня прориваються до Маріуполя. Через три дні скидають авіабомбу на драмтеатр, у бомбосховищі якого ховалися цивільні. Бої за місто тривають.
«Атмосфера була різна, у різних підрозділах по-різному. Наприклад, артилеристи, які після втрати техніки, ставали піхотинцями: у них не було досвіду, щоб воювати, як піхота. Тому їм було дуже складно, дуже страшно. Але ми намагалися підтримувати цих хлопців. Добрим словом хоча б підбадьорювали, усім нагадували, що ми військові, що ми морпіхи, що ми давали присягу морського піхотинця, в якій є слова про те, що ми не можемо залишити і боротися будемо до останнього. Тому ми готові були там померти», – каже Максим Полупанов.
Батальйон Максима тоді розміщувався в одному з бункерів машинобудівного підприємства «Азовмаш». 17 березня в їхній бункер влучила ракета.
Отримав травму хребта, у мене відмовила права нога, не працювала взагаліПолупанов
«Вибухнула всередині, тоді 21 людина отримала поранення, і я в тому числі, і четверо, на жаль, загинули. Частково завалило, але була дуже сильна ударна хвиля, тому всі під неї потрапили. Тоді я отримав травму хребта, у мене відмовила права нога, не працювала взагалі. Дуже боліла спина. Я це згадую і не можу зрозуміти, як я пересувався тоді. Це на адреналіні якомусь»
Полупанов каже, що загалом тоді в батальйоні було вже близько 120 поранених. Закінчувалися боєприпаси та їжа.
11 квітня комбриг 36-ї бригади Володимир Баранюк віддає наказ прориватися з оточеного міста.
«Комбриг тоді поїхав на першому БТРі зі своїм начальником штабу, із заступником. Ми почали шикуватися в колону, почався артобстріл. У мене в один КрАЗ були завантажені всі поранені, біля КрАЗу вибухнув снаряд, поранених знову поранило, поранило медиків. Було зрозуміло, що ми з цих ангарів просто не поїдемо. Авіація постійно бомби скидала, артилерія стріляла, ми чули, що бій іде, але це було дуже далеко. Потім надійшла команда всім повернутися на позиції у підвалах, у яких ми були, тобто прорив зірвався»
На техніці літери Z і V намалювали, з убитих росіян зняли форму, бронежилети, каски, щоб мати вигляд як росіяниМаксим Полупанов
Командування бригади та частина морпіхів тоді потрапили у полон. Заступник командира батальйону Сергій Волинський бере на себе командування батальйоном. Під виглядом російських військових морпіхи починають ще одну спробу прориву з оточення – на завод «Азовсталь».
«Надягали білі пов’язки, на техніці літери Z і V намалювали, з убитих росіян зняли форму, бронежилети, каски, щоб мати вигляд як росіяни. Колона була більше 15 машин, але ми благополучно, майже без єдиного пострілу, проїхали через пів Маріуполя, через російські блокпости. Хлопці, які стояли на вежах на «Козаках», у російській формі казали: «Чо, як, їдемо «Азов» штурмувати, там усіх добили вже».
І ось так через блокпости проїжджали, і нас ніхто не зупинив. Я перебував тоді в кузові.
Цивільний ЗІЛ був із критим кузовом, і повний кузов був набитий пораненими, як оселедці в банці, усіх накололи «знеболами». І така щільність людей була, що від найменшого руху у хлопців з ампутаціями все починало різко боліти. Були одні благання: хлопці, не закричіть, хлопці, будь ласка, не закричіть, стогніть тихіше – особливо, коли зупинялися на блокпостах»
На «Азовсталі» морпіхи розмістилися на так званій позиції «Джерело». Це був вентиляційний цех на мінус четвертому поверсі. У величезному підвалі перебувало близько тисячі українських військових із різних підрозділів.
Залишки гарнізону проривалися з правого берега на «Азовсталь». Дуже багато хлопців загинули під час прориву та потонули в річці
«15 квітня тоді до Маріуполя увійшло на допомогу росіянам ще 17 батальйонно-тактичних груп, які вони зняли з Київського напрямку та з інших. І правий берег уже не було сил утримувати. І всі тоді вже залишки гарнізону проривалися з правого берега на «Азовсталь». Дуже багато хлопців загинули під час прориву та потонули в річці. Була дуже велика колона техніки, і вони їх просто як у тирі розстрілювали. На «Азовсталі» ми втратили ще 20 людей із нашого батальйону. Дуже [було] багато поранених. Але настав той період, коли ми вже не могли тримати оборону, у нас просто не було чим»
За наказом вищого керівництва України 16 травня 2022 року розпочався вихід захисників Маріуполя з «Азовсталі». Тоді понад 1400 військових потрапили в полон.
Полон: Оленівка-Таганрог-Курськ
Максим Полупанов виходив в останній групі – 20 травня.
Максим говорив, що їжі немає, води практично теж немає, що сухий собачий корм знайшли і їдятьСвітлана Полупанова
«Для мене було просто одним із найголовніших [аргументів], що нарешті більше ніхто не загине. Що можна було вийти на вулицю, піднятися прямо та подивитися на небо. Знати, що в тебе снайпер не цілиться, або зараз літак щось не скине. Так, це було класно, просто вийти на вулицю та посидіти в тиші», – пояснює Максим.
«Вночі він зателефонував, сказав, що завтра виходить. Перша думка, що полон – усе-таки шанс вижити, шанс не загинути там у бункері. Тому що він писав, що дуже страшні обстріли і ще поранені стогнуть, кричать. І в цій атмосфері було дуже важко перебувати, морально та фізично. Говорив, що їжі немає, води практично теж немає, що сухий собачий корм знайшли і їдять. Тобто там було дуже важко»
Разом з іншими українськими військовими Максима Полупанова доправили до колонії в Оленівці, а через три дні – до Таганрога Ростовської області Росії.
Били молотком, ніби таврували
СІЗО №2 Таганрога морпіх згадує як одне з найжахливіших місць. Побиття та знущання там тривали цілодобово.
«Вікна нашої камери виходили у внутрішній дворик, там у них було приміщення, ми катувальним називали його. Звідти цілий день, від самого ранку до самого вечора, постійно лунали жахливі крики, зойки, стогони. Ми розуміли, що там із людьми роблять. Я в цій кімнаті був тричі.
Перший раз мене підвісили за ноги, а поруч підвісили хлопця за руки. Я висів униз головою і дивився, як вони б’ють хлопця кийками. Молотки такі дерев’яні, у них киянки були під час шмону, вони камери ними обстукують. У них майже у всіх були на цих молотках з одного боку вирізані Z, а з іншого – V. І цим молотком вони спеціально били, ніби таврували. На тобі синець залишався від літери Z або літери V. І вони лупили цього хлопця, один контролював, щоб я дивився, щоб я не відвертався, постійно голову мою підтримував.
Потім вдруге, коли я туди потрапив, мені влаштували «сухе утоплення». Це коли через ганчірку в рот воду заливають і ти захлинаєшся, бо тобі нічим дихати. Мене прив’язували до панцирного ліжка, як Рембо (друга частина, де у В’єтнамі він був), прив’язували і били струмом. Так от мене теж били струмом на 220 вольт. Кілька разів непритомнів, перепрошую, під себе ходив, там таке... І після цього знову тягли на допит. Знову ті самі стандартні питання»
Але найскладніше витримати йому було навіть не фізичні тортури, каже Максим, а моральне приниження.
«А тепер, дітки, показуємо зайчиків»
«А тепер, дітки, показуємо зайчиків», наприклад, і ми стрибаємо зайчиками, ручки ставимо, і це було для мене жахливіше, ніж фізичне знущанняМаксим Полупанов
«Коли змушували співати російський гімн або зайчиками стрибати, або ламбаду танцювати. І нам потрібно було це робити. Якщо хтось один це не зробить, усю камеру просто знищуватимуть кілька днів. «А тепер, дітки, показуємо зайчиків», наприклад, і ми стрибаємо зайчиками, ручки ставимо, і це було для мене жахливіше, ніж фізичне знущання. Просто могли роздягнути тебе догола і розглядати, і татуювання або щось іще, і при цьому сміятися, про твої статеві органи щось говорити. Для них це прикол, вони все знімали, звісно, на телефони, реготали. А ми це робили, тому що в нас іншого виходу не було»
Після поранень стан здоров’я Максима лише погіршувався, йому загрожувала ампутація ноги.
«У мене ноги дуже сильно гнили, осколкове поранення було, коли авіаудар був, мені «вторичкою» порубало ноги, камінням, і ці ранки почали нагнивати. У мене майже до кісток були дірки. На момент мого звільнення з полону в мене вже абсцес почався. А там вертухай один постійно заходив на ранкових перевірках і казав: «Коли ти здохнеш уже? Коли ти здохнеш?». «Любив» мене дуже сильно. Він мене і по ранах на ногах бив, знав, що в мене там діється, підходив, і берцем на перевірці бив мене по ранах. Я потім забігав у камеру, терпів до цього, у камері просто вив, як собака. Мені було дуже боляче»
Морпіх зізнається, витримати все це йому допомагали лише думки про сім’ю.
«Тільки молитви та думки про сім’ю, тому що були такі випадки, що просто хотілося померти. Думав, господи, дай мені зараз померти, тому що не було сил витримувати, наприклад, тортури чи щось. А потім думки: почекай, яке померти, у тебе дружина, діти, тварини. Треба повертатися до них обов’язково, треба через це пройти, витримати та повернутися додому, до родини своєї. Це єдине, що мене стримувало в полоні від чогось страшного»
Курськ
Із Таганрога Полупанова згодом перевели до Курська. І відкрили на нього кримінальну справу.
У підсумку вийшло, що «я інструктував саперів, як замінувати драмтеатр, щоб підірвати»Полупанов
«Вже на довічне, конкретно зі звинуваченнями, там десь 14 свідків на мене якихось давали свідчення. Звісно, протоколів вони цих не показували, але сказали, що 14 свідків є і цивільні маріупольці, і військові, які перебувають у полоні, давали на мене свідчення.
У підсумку вийшло, що «я інструктував саперів, як замінувати драмтеатр, щоб підірвати; я наводив нашу артилерію на пологовий будинок, який вони авіацією розбили; я керував мародерством і розстрілами мирних колон». Тобто цієї маячні в них був цілий том на мене написаний. Тобто обмін, у принципі, мене врятував і від суду, і від втрати ноги, і від усього»
21 вересня 2022 року під час великого обміну 215 українських військовополонених, серед яких був і Максим, повернули додому. Їх обміняли на «Віктора Медведчука» та ще 55 російських військових.
Вони повернулися: фото українських бійців, які були в російському полоні
Максим згадує: не здогадувався, що їде на обмін, поки не побачив своїх товаришів по службі та українську символіку.
Мене одразу у швидку забрали, дівчата почали мені ногу обробляти швидко, а я кажу: «Дівчата, а є в Україні інтернет?»
«Підходимо, стоять якісь автобуси, там сигарету сують, тут якийсь пиріжок, тут воду, ми в шоці. Мене одразу у швидку забрали, дівчата почали мені ногу обробляти швидко, а я кажу: «Дівчата, а є в Україні інтернет?». [Вони кажуть]: «Взагалі є, звісно є, ось 4G на кордоні працює, телефонуйте, куди хочете». Я попросив, щоб дружину набрали по відеозв’язку, я їй зателефонував, теж плачемо, сміємося, спілкуємося, кажу: «Все, я вдома, все закінчилося». Ось це було круто, така зустріч у нас була тепла»
«Щось у комп’ютері дивилася, а тут дзвінок по вайберу. Я вмикаю, бачу, сидить Максим, лисий, худий, плаче. Я спочатку подумала, що це росіяни зняли, тому що вони викладали відео з нашими полоненими. А потім він каже, що він уже в Україні, його звільнили, обміняли, йому медсестра дає бутерброд, і він їсть цей хлібець, плаче і я плачу разом із ним. Я йому казала, щоб він не плакав, що все буде добре, що ми зустрінемося», – розповідає Світлана.
Зустрілися вони в Німеччині, куди Світлана із сином виїхали ще на початку російського вторгнення. А вже за три тижні разом повернулися додому.
В анексованому Криму у Максима досі залишається батько та рідна сестра. Однак Максим каже, що з нею більше не спілкується через її політичні погляди.
Сестра говорила: «Не чіпайте Крим, нехай Крим залишиться з Росією». А я кажу: «Ти це говориш після того, що там зі мною робили?»Максим Полупанов
«Вона колаборантка, вона проросійськи налаштована. Навіть після того, як я повернувся з полону, ми з нею зв’язувалися, і вона казала: «Не чіпайте Крим, нехай Крим залишиться з Росією». А я кажу: «Ти це говориш після того, що там зі мною робили?» Вона каже: «Мені все одно, що з тобою там робили». Коротше, я її всюди повидаляв, я з нею взагалі не спілкуюся, спілкуюся з батьком, з його дружиною», – каже морпіх.
Максим – повний кавалер українського ордена «За мужність». Нині служить офіцером постреабілітаційного супроводу при групі реінтеграції Генерального штабу ЗСУ. Допомагає звільненим із полону адаптуватися до мирного життя.
«Я працюю у форматі «рівний – рівному». Це означає, що я такий самий, як вони. Я пройшов через це. Я знаю, що на них найближчим часом чекає після звільнення з полону, які в них «гойдалки» так звані будуть ще, які можуть бути психологічні ускладнення. І я цьому намагаюся запобігти»
Каже, що найчастіше військовополонені стикаються з нерозумінням у сім’ї та соціумі, відчувають загострене відчуття справедливості, хочуть швидко надолужити втрачені роки. А коли не можуть себе реалізувати – почуваються непотрібними.
Вони відстали, вони взагалі не розуміють, куди вони потрапили, їх треба за ручку водити, водити до лікаря, водити туди, водити сюди, щоб вони адаптувалисяСвітлана Полупанова
«Мені найважче було десь 3-4 місяці після звільнення з полону. Я знав, що в морську піхоту вже не повернуся зі своїми травмами, хворобами набутими, і я просто почувався нікому непотрібним і мене це дуже гризло. Я й випивати трохи почав. Потім мені зателефонував керівник групи реінтеграції, який у мене заходи реінтеграції проводив і запропонував працювати в нього в групі у форматі «рівний – рівному». І я одразу погодився, тобто я побачив новий крок у своєму житті й це мене надихнуло працювати далі»
Дружина Світлана – завжди поруч. Каже, що після повернення військовополоненим потрібна особлива підтримка та розуміння близьких.
«Вони відстали, вони взагалі не розуміють, куди вони потрапили, їх треба за ручку водити, водити до лікаря, водити туди, водити сюди, щоб вони адаптувалися до того, що сталося. Дружини, які дочекалися, теж мають зрозуміти, що це вже інша людина. Вони змінилися за ці три роки, і він змінився. І потрібно не нав’язувати ані свою присутність, ані свої думки. Якщо він потребує допомоги, він попросить, якщо він не просить, то треба м’яко, ненав’язливо сказати, вказати і скерувати», – пояснює дружина Максима.
У російському полоні досі перебуває близький друг Полупанова – морський піхотинець Андрій Петров. З ним вони пройшли багато, служили разом ще до повномасштабного вторгнення. Саме на його повернення найбільше чекає Максим.
«Я всіх богів молю, щоб хлопці швидше повернулися, тим більше з його специфічною спеціальністю, командир роти снайперів – і йому дуже діставалося. Просто хлопці в Костромі, хто був із ним, уже звільнялися, розповідали, що там важко йому. Нічого, всі повернуться, всіх чекаємо додому, всім допоможемо, вилікуємо, поставимо на ноги та будуватимемо нову країну»
За даними асоціації «Сила морської піхоти», у російському полоні досі залишаються понад 1 тисяча морпіхів 36-ї бригади ЗСУ, які захищали Маріуполь.
