«Дуже сильна «п’ята колона», ми не можемо подолати її у гуманний спосіб» – письменник, дисидент Ігор Калинець

Сьогодні, 9 липня, український поет, прозаїк, політичний в’язень радянських таборів Ігор Калинець святкує своє 80-річчя. До арешту, 11 серпня 1972 року, він розповсюджував самвидав – у такий спосіб побачили світ перші його поетичні збірки. Про письменника кажуть, що він сам «ніколи не став на коліна перед злом» і іншим не дав цього зробити. Що для Ігоря Калинця значить поетичне слово? Чому в 1980 році перестав писати вірші? Про це – у розмові кореспондента Радіо Свобода з письменником.

– Пане Калинець, вам було 17 років, коли ви у 1956 році приїхали на навчання у Львів, місто, яке стало рідним на все життя. Яким побачили Львів, яке тут було середовище?

– Я час від часу їздив у Львів із батьками, був на екскурсіях із Ходорова у львівський оперний театр. Важко описати це місто одним епітетом чи реченням. Місто, як місто, до певної міри чуже. Українського у ньому було мало, принаймні у розмовах чи чути на вулицях. Переважно було російське середовище.

Я обрав для навчання українську філологію, але тоді в університеті була більш потужна російська, заможніші там були класи. У нас сільські дівчата вступали, а там – панни міські. Поступово все пізнав український Львів, нав’язував знайомства з людьми, про яких знав, що вони свої люди. Так і обростало моє середовище, і я бачив, що Львів не зовсім чужий. В університеті була така політика, що не конче можна було декларувати свою національність і вимагати, відповідно, обслуги такої. Але університет, попри все, був українським. Потім вливались у місто люди з села, можливо, не така інтелігенція, як хотілось, але відчувалось, що Львів поступово українізується.

​– Чи поезія була для вас у той час своєрідною внутрішньою міграцією, де ховались від світу?

– Це не була для мене внутрішня міграція, бо я писав, щоб мене таки чули. Робив книжечку, поширював її. Панство запрошувало по хатах, збиралось нас там по 15-20 осіб, щоб я читав вірші. Я не підписував собі вирок, що мене ніхто не знає. Навпаки, я старався якнайбільш ширше популяризувати себе як поета. А це не дуже подобалось владі. Це були 1960-ті роки.

– Ваші перші книжки виходили самвидавом.

– Друковані на машинці, дещо писане від руки. Була у Львові Христя Підсаднюк, яка передруковувала все. Мене з нею познайомив Ярослав Лемик, який формував мої збірочки. Це було окреме видавництво, де Христя друкувала мої вірші, а Ярослав робив обкладинки, а часом це були навіть гарні видання. Вони так розійшлись, що не знаю, куди. Гірші варіанти з того самвидаву збереглись.

– Як вам писалось, як відбувався творчий процес? Чи потребували якихось особливих умов?

– Де вдавалося – там і писав. Писав, сидячи на роботі в архіві, мав таку можливість, також у хаті. Мені великих умов не треба було. Всюди писав, лиш би задум був відповідний.

– А часто виправляли, коли перечитували вірш?

– Дуже покреслені мої чернетки були. Я шукав різні варіанти слів і висловів, тому дуже багато таких покреслень. Після обшуків у серпні 1972 року не знаю, куди багато чого поділось. Писалось мені легко. І формувалась кожна книжечка легко. Я придумував собі ідею – і навколо неї робив книжечку. Мені було важливо, щоб не були порожні слова, щоб щось внести тим віршем – розповідь про історію, місто, Україну, тобто, то не була порожня забава. Хоч я, так би мовити, не вважав себе поетом-трибуном, що мусить так чи інакше бути сказано, я був далекий від способу писання Василя Симоненка, такого політичного поета, але завжди мусів щось дати, якийсь момент, висвітлити ситуацію. То була громадянська лірика.

​– У розмовах, ваших публіцистичних статтях багато є про Богдана-Ігоря Антонича. До того ж, саме з дружиною Іриною Калинець ви розшукали могилу поета на Янівському цвинтарі у Львові. Антонич сформував вас як поета?

– Дуже багатьох поетів любив. Кожен щось мені давав, щось я від них читав, якийсь образ брав. Наслідував багатьох українських, радянських поетів. Богдан-Ігор Антонич дав мені уявлення, як має виглядати поетична книжка, я побачив його збірки, присвячені одній темі, образу, теж пробував наслідувати це. Звичайно, тієї філософської глибини у моїх поезіях не було, як в Антонича, але була принаймні така формальна побудова збірки. Після того, як я прочитав вірші Антонича, змінилось розуміння поезії, метафоричність, образність поета мала для мене якесь велике значення. Я почав писати розділами, циклами. Багато підкреслювали, що я подібний до Антонича, метафори і так далі. У кінці 1980-х років у Львові почалося національне відродження саме з Антонича. У 1987 році, у день 50-річчя від дня смерті поета, люди зібрались вперше біля його могили. Вирішили зробити фестиваль поета на площі, що на вулиці Чайковського. Тоді зібралось до тисячі людей. Поети читали поезію. По суті, це була перша велика демонстрація у Львові без дозволу влади.

– 17 поетичних збірок ви видали і раптом в один день сказали, що не будете більше писати поезію. Чому?

– Це було у 1980 році. Я побачив, що все повторюється, тобто те, що було в 1960-х роках, а це і тематика, і у самому суспільстві нічого не змінилось. Треба було так само шукати щось в поезії, щоб було не подібне, а це складно. Я перестав писати. Формально я вже все, що міг, виклав, різні способи віршування. Була книжка присвячена Валентину Морозу, Аллі Горській, ще кільком відомим людям. Сідати за ту саму тематику було немудро. У 1960-1970-х роках я все вже сказав, виклав громадський світогляд.

– Книжку ви присвятили в’язню радянських таборів Валентину Морозу. У 1970 році ви підписались на його захист, розуміючи вислід. Вам був 31 рік. Не було страшно?

– Знав, що це виклик, свідомо йшов на це. Але це був мій обов’язок як поета стати на захист людей, які були переслідувані, які щось зробили для України. Це був такий мій протест. У 1965-1966 роках почались масові арешти і суди над тими, хто займався самвидавом. Арештували братів Богдана і Михайла Горинів, Мирославу Зваричевську, Михайло Осадчого, Івана Геля. В’ячеслав Чорновіл з’явився у Львові у середині 1960-х. Побачив його у квітні 1966 року на процесі над першими арештованими інтелігентами. В’ячеслав Чорновіл відмовився давати свідчення, на таке ніхто не відважувався. Він, на відміну від нас, знав радянські закони і дуже нам допомагав у справах.

– Як пережили арешт дружини Ірини Калинець у 1972 році, за півроку до вашого ув’язнення?

– Вже сам не знаю, як. Я вже знав, що теж буду арештований, що це не минеться. Хоча мені казали, що двох із родини не візьмуть, але вони на то не зважали і взяли й мене. Повторний обшук був 11 серпня 1972 року, все перетрусили. Прийшов мене підтримати, не побоявся, мій приятель, художник Богдан Сорока. Його у хату кадебісти впустили, але вже до кінця обшуку не випустили. Він мене дуже підтримав тоді, відпровадив до автомобіля, що був біля будинку, і на другий день поїхав до батьків у Ходорів повідомити про мій арешт.

– 6 років таборів і 3 роки заслання – таким був вирок суду у листопаді 1972 року проти вас. Висновок займав 25 сторінок, де доводили, що буцімто ваші вірші «становлять велику загрозу існуванню радянської влади та монолітності СРСР». В ув'язненні ви зустрілись із Іваном Світличним, Семеном Глузманом, Миколою Горбалем, іншими політичними в’язнями.

– Дуже багатьох я вже знав. Коли мене привезли на зону, там мене зустріли люди. Був звичай заварити відро чаю і чаювали, так вітали і прощались. Там сформувалось моє коло людей, ми зблизились. З Іриною підтримував листування, але не можна було багато чого писати, то ж доводилось здогадуватись між рядків. Людина пристосовується і дає собі раду в кожній ситуації. В ув’язненні ми не здавались – оголошували голодування, протести, була напруга.

– Коли дивитесь на сьогоднішню Україну, чи проводите певні паралелі з минулим?

– Бачу, звісно. Зараз ситуація кепська, зла, як і тоді, в радянський час. А який вихід із неї? Не можу сказати…Хоч знаю, що нічого доброго немає і відчувається погіршення. Дуже сильна «п’ята колона», і ми не можемо подолати її у гуманний спосіб.

Ігор Калинець народився 9 липня 1939 року в місті Ходорів Львівської області. У 1956-1961 роках навчався у Львівському університеті на філологічному факультеті. Після завершення навчання працював у Львівському обласному архіві.

У 1972-му Ігор Калинець був засуджений на 6 років ув'язнення суворого режиму і 3 роки заслання. Перебував у Пермських концтаборах разом із Іваном Світличним, Василем Стусом, Миколою Горбалем, Семеном Глузманом. На засланні у Забайкаллі був із дружиною Іриною Стасів-Калинець.

Повернувшись у Львів, подружжю Ігореві та Ірині Калинцям відмовляли у прописці у їхньому помешканні.

Ігор Калинець – автор 17 поетичних збірок, численних прозових творів, публіцистичних статей.

У 1992 році Ігор Калинець удостоєний Шевченківської премії за книжку вибраних поезій «Тринадцять аналогій».