ЛЬВІВ – 30 років тому, до дня проголошення Незалежності України, Львів жив активним політичним і громадським життям, за яким спостерігали у Києві. У серпні 1991 року Львів був українським П’ємонтом, де народжувались ініціативи. Це місто було епіцентром відроджувального руху. Тут зосереджувались інтелектуальні та політичні сили.
Від квітня 1990 року над міською Ратушею майорів синьо-жовтий прапор. А неподалік, у Львівській обласній раді, засідали 200 депутатів першого демократичного скликання під головуванням дисидента В’ячеслава Чорновола.
«Львівський парламент» почав працювати 9 квітня 1990 року з урочистого засідання у львівській опері. А вже 12 квітня провели першу сесію, накривши бюст Леніна синьо-жовтим прапором. За кілька днів замість комуністичного вождя встановили погруддя Тараса Шевченка.
Віча і мітинги активно проводились у Львові з кінця 1980-х.
1991 рік був ще більш багатим на важливі події:
- 30 березня у Львів приїхав глава УГКЦ кардинал Мирослав-Іван Любачівський;
- відкрили пам’ятники українським націоналістичним діячам;
- вшановували пам'ять жертв сталінських репресій та Голодомору;
- «Меморіал» проводив розкопки і знаходив останки тисяч жертв НКВД біля тюрем Львівщини;
- багаторічні політв’язні радянських таборів провели свій перший з’їзд.
Андрій Гречило був депутатом Львівської міської ради першого демократичного скликання, членом Української Гельсінської спілки. Він займався просвітницькою діяльністю щодо української національної символіки.
«Зацікавився геральдикою у школі. Моя мама була засуджена на 10 років таборів, її, медика, звинуватили, що вона ліки передавала, тобто була посередником. 5 років мама відсиділа у таборах Хабаровського краю. Судимість зняли, а реабілітацію не дали. Відтак я знав про українські національні кольори змалку.
До Львова була прикута особлива увагаАндрій Гречило
До Львова була прикута особлива увага, коли у 1990 році вивісили на Ратуші синьо-жовтий прапор. Очікували, чи втримається цей прапор у місті, чи його не знімуть, чи втримають його львів’яни.
Найбільше врізався у пам’ять серпень 1991 року, коли було ГКЧП. Ніхто не знав, як проведе себе центральна влада у Києві, яка зайняла вичікувальну позицію. Тому треба було реагувати на місцях. Дивно, бо тоді Львівська обласна рада не відреагувала активно. А тодішній мер Львова Василь Шпіцер зібрав моментально президію і ми запропонували скликати загальноміський мітинг, щоб заспокоїти людей, показати свою позицію.
Біля міської ради, за скульптурами левів, встановили два стенди, на яких вивішували найсвіжішу інформацію, звернення, заяви. Готувалися до найгіршого сценарію.
20 серпня біля університету провели мітинг. Вся площа перед пам’ятником Франкові була у людях, але майже не було синьо-жовтих прапорів. Це свідчило, що люди були перелякані, адже Радянський Союз ще існував і все могло бути», – розповідає Андрій Гречило.
ГКЧП і спротив
Львівська облрада першого демократичного скликання не збиралась у дні путчу, який розпочався у Москві в ніч з 18 на 19 серпня 1991 року. Коли 22 серпня відбулись перші арешти путчистів, активні дії почались і у Львівській облраді, якій тоді закидали, що вона, мовляв, зайняла очікувальну позицію, не була радикальною, не зібрала депутатів на сесію.
Зранку 22 серпня депутати і громадські активісти Львова захопили обком Компартії, де знайшли документ із вказівкою з Києва про підтримку державного перевороту, але чомусь львівські комуністи не знищили його, можливо, була якась домовленість. Ця директива ЦК Компартії України відіграла важливу роль, коли Верховна Рада 30 серпня 1991 року ухвалювала рішення про заборону Компартії України. Власність і майно КПУ і КПРС на території України перейшло на баланс Верховної і місцевих рад народних депутатів.
Тиждень раніше, 23 серпня, голова Львівської обласної ради В’ячеслав Чорновіл видав розпорядження про припинення діяльності Комуністичної партії на території області, а її приміщення були опечатані.
«У перший день путчу В’ячеслав Чорновіл був у Києві. А на другий повернувся у Львів і збирав Президію ради, але чи був увесь її склад, важко згадати, мова йшла про протидію Путчу. Сесія не була скликана, бо все стрімко пішло.
Чорноволу вдалося прорвати цю блокадуТарас Чорновіл
Львів був у полі уваги не лише Києва. Коли відбувалися засідання облради чи пленум обкому Компартії до серпня, то центральне московське телебачення сюди приїжджало. Для них Львів мав значення. Тоді Володимир Івашко ( виконувач обов’язків Генерального секретаря ЦК КПРС у 1990-1991 роках -ред.) вирішив створити економічну блокаду Галичини. Зарплати ще виплачувались, а реально товарів не було, бо зробили повне перекриття, бажаючи цим викликати невдоволення населення новою владою.
Чорноволу вдалося прорвати цю блокаду прямими угодами з Білоруссю. Там тоді панувала добра ситуація. Було кілька демократичних рад і Верховною радою керував Станіслав Шушкевич. Почали працювати з мерами тодішнього Ленінграду і Москви – Анатолієм Собчаком і Гавріілом Поповим.
У Києві був шок і мусіли зняти блокаду проти Західної України, бо вона провалилась. Нервували в Києві і коли Львівська облрада затвердила перший прообраз приватної власності на землю, це було повне визнання приватною власністю тих ділянок, які вже селяни мали в руках. Потім це пізніше ухвалили на центральному рівні, але ідея пішла зі Львова. Тоді політично жорстко Київ відкидав ініціативи Львова», – розповідає депутат Львівської облради першого демократичного скликання Тарас Чорновіл.
23 серпня після провалу ГКЧП у Львові біля оперного театру відбулося велелюдне віче.
24 серпня львів’яни стежили за подіями у Верховній Раді. Коли о 18 годині депутати проголосували за Акт про проголошення Незалежності України, сотні львів’ян пішли до оперного театру, де відбувся стихійний мітинг і панувала атмосфера ейфорії.
Глава УГКЦ кардинал Мирослав-Іван Любачівський привітав з проголошенням Незалежності України під час літургії в Соборі Святого Юра.
25 серпня знову багатотисячне віче, присвячене проголошенню Незалежності, зібралось біля оперного театру.
27 серпня у Львові освятили місце під пам’ятник першому українському президентові Михайлу Грушевському.
«У Львові ми відчували розпростерті крила. Багато було емоцій було на початку 90-х, не бракувало і популізму в Львівській облраді. Я належав до групи молодих депутатів і нас трохи дратували безперервні делегації, які приходили під обласну раду. Люди стояли під балконом. У перші дні це було цікаво, а потім ми розуміли, що ейфорія не може тривати безкінечно.
В’ячеславу Чорноволу не було легкоЛев Захарчишин
Було відчуття, що робимо такі речі, що дає сигнал Україні, хотіли показати приклад, що Україна може виглядати інакше. Але слід пам’ятати, що у 1990–1991 роках, коли працювала Львівська облрада. Це ще був СРСР. В’ячеславу Чорноволу не було легко. Ми розуміли, що він перейшовши з ролі опозиціонера, борця з системою, прийшовши до влади, зіштовхнувся з реаліями, про які мало знав, що змушувало його від радикальних слів перейти до обережних кроків і дій. Бо влада мала певні обмеження, він не міг робити те, що хотів. Нам, молодим депутатам, хотілось усе демонтувати, знищити радянське, але стикались з тим, що Чорновіл демонстрував певну розсудливість.
Був момент такого протистояння з Києвом. Те, що робили місцеві ради Західної України, йшло абсолютно у розріз із політикою компартії у Києві і Москві», – розповідає Лев Захарчишин, депутат Львівської обласної ради першого демократичного скликання. Він був одним із ініціаторів відродження «Пласту».
Львів на початку 90-х років був своєрідною кузнею політичних кадрів для Києва. Інтелектуальна львівська еліта потягнулась у столицю. У Народний Рух увійшли представники академічних, наукових кіл, а це професор Орест Влох, академік Ігор Юхновський, дисидентка, письменниця Ірина Калинець, брати Михайло і Богдан Горині, В’ячеслав Чорновіл, Степан Хмара.
На думку учасників подій 1991 року, місто Лева тоді вважали важливим центром, звідки процеси поширювались іншими регіонами України. Однак, через економічні негаразди багато фахівців поїхали на роботу за кордон. Це не могло не позначитися на рівні місцевих еліт, а отже і на тому, хто саме почав приходити до влади.
