Військовий РФ врятував двох українських десантників та перейшов на бік України: екслюзивне інтерв'ю

Про цю історію можна писати книги й знімати фільми, казали у ГУР МОУ. Радіо Свобода записало інтерв'ю з її головним героєм.

Російський військовий на позивний «Ерік», попри загрозу загибелі або арешту, вивіз із окупованої Луганщини двох поранених українських десантників. А натомість українські спецслужби забрали з РФ його сім'ю. Спецоперація під кодовою назвою «Прапор» тривала понад 8 місяців.
Нині «Ерік» вже рекрут Легіону «Свобода Росії».

• Коли у нього з'явилося бажання воювати за Україну та звернутися до проєкту ГУР МОУ «Хочу жить» ?
• Як розвивалися події і завдяки чому вдалося реалізувати спецоперацію української розвідки, ДШВ та ВМС?
• Чому добровільно і самотужки, навіть коли був цивільним, організовував диверсії проти кремлівських військ?
• Що побачив зсередини у російській армії?
• Та яких ілюзій радить позбутися стосовно РФ?

– Звання у вас прапорщик, наскільки мені відомо?

– Старший прапорщик. Внутрішні війська. Пройшов навчання у Ставропольському краї і потім – Чечня.

– Коли Росія окупувала Крим, ви служили у складі її збройних сил?

– Ні, я ще у 2008 році службу закінчив.

А якщо коротко про себе: народився я в Іркутській області, виріс у Бурятії. Потім здобув середню освіту і пішов до армії. На момент повномасштабного вторгнення РФ в Україну – жив у Ростовській області, місто Шахти, працював на заводі комірником. Тобто вже був цивільним багато років.

– Про повномасштабну війну поговоримо далі. А поки скажіть, як ви відреагували на окупацію Криму Росією?

– Ну як? Негативно відреагував. Це ж те саме, що до мене сусід прийде і скаже: мені твій гараж подобається, він зручніший, ніж мій – віддай. Ага, не хочеш? Ну тоді зовсім заберу. Як на це відреагувати?

Після повномасштабного вторгнення риторику я почав використовувати жорсткішу.

Неподалік у мене від дому є залізниця. Я йшов зі своїм ротвейлером гуляти, брав дріт, перемикав рейки.
Повертався додому, пив каву, курив цигарку і дивився, як потяги стоять. Тому що війна насамперед – логістика.

Настрої які були? Опозиційні. Ми і раніше із друзями розмовляли (про свої опозиційні до Кремля настрої – ред.), у деяких акціях хтось брав участь в акціях – за Навального. Але після повномасштабки люди стали іншими. Вони почали підтримувати президента (Володимира Путіна – ред.)

Вони думали, що це (повномасташбна війна РФ проти України – ред.) «Крим 2» буде і закінчиться упродовж двох тижнів.
Та як колишній військовий я розумів, що нічого за два тижні не закінчиться. Тому що Україна – це не та країна, яка візьме і подарує. Так не працює.

Те, що захочу перейти на бік України, зрозумів давно. І навіть друзі є, які знали, що я так зроблю… І як не дивно, вони мене не здали в ФСБ. Я дуже здивований.

– При цьому, контракт, щоб долучитися до Збройних сил Росії, ви підписали самі. І зробили вже після повномашстабного вторгнення РФ в Україну.

– Так. Дали зрозуміти (у військкоматі – ред.), що у будь-якому разі вони мене за повісткою мобілізують. А знаючи систему, бігати від неї марно, кудись за кордон – теж таке собі.

У голові у мене вже зрів певний план: якщо ти на контракті, тобі довіряють. Бо контрактник – тире – доброволець. Тому уклав контракт і пішов, прости Господи, до цієї армії російської.

Я зрозумів, «час Ч» настав, треба щось робити.

123 бригада ЗС РФ – звідти наказ на мене прийшов командувачу округу. На старшину штурмового загону «Шторм»

Це не «Шторм-Z», це щось на кшталт штурмового спецназу, який не сидить постійно на позиціях. А має завдання – штурманути, повернутися, а піхота там уже допрацьовує.

Отже, старшиною цього загону мене поставили. Він як міні-батальйон: своя артилерія, свої танки, своя розвідка, свої БПЛА.

оли дізнався всю ситуацію, приблизно придумав, як я виходитиму (з позицій свого підрозділу в бік України – ред.), і вже після цього зв'язався з проєктом «Хочу жити» (Проєкт ГУР МОУ для російських військових, які хочуть здатися у полон – ред.)

Тоді для мене було просто, скажімо, доїхати до передка і перейти лінію фронту. Найголовніше, щоб мене зустріли.

Вже заздалегідь збирав документи – працював над тим, щоб мені вірили (українські спецслужби – ред.).
Ну, потім вийшло більше, ніж я планував.

– Скільки часу ви пробули в Україні у статусі окупанта?

– Звучить якось так… Ну гаразд… Це факт, так. З березня до вересня 2023 року. А 3 квітня 2023 року я вже був у частині. Там міні-навчання близько місяця пройшло на полігоні, зібрали штат, озброїли людей – і поїхали на передок.

– Особисто Ви встигли взяти участь у боях проти українських збройних сил?

– Особисто я – ні. У мене робота була просто інша. А мій підрозділ – так, штурмів 8, напевно, провів.

Хочу торкнутися теми, яку чимало російських військових сприймають так, нібито не воюють, нібито вони тиловики.

Що являє собою штурмовик? Якщо просто без тилового забезпечення – нічого. Бо його треба одягнути, взути, нагодувати, дати зброю, навчити… Тому це все до моїх обов'язків і входило.

Оформляв на всіх БРКи (документ про бойове розпорядження – ред.), тобто мав право підпису за командира. Всю штабну роботу робив.

– Яка атмосфера панує у російських військах?

– Сильно підтримують війну ті, хто в ній не бере участь.
Верхні офіцери воюватимуть, поки їм батьківщина каже. У них все добре. Сидять у тилу, малюють карту, отримують ті ж самі гроші, що і бійці на передовій, і навіть більше – до півмільйона рублів.

Інша категорія – це ті, хто працює безпосередньо з особовим складом. Там настрої такі, що їм коли скажуть воювати в інший бік – будуть воювати в інший бік. Їм байдуже. Це ті, хто сидить добре і харчується коштом армії.

У тих, хто ближче до передової, трохи по-іншому. Але вони теж далеко не лізуть (у плани ЗС РФ – ред.), сильно не розмірковують: їм наказ дали – вони пішли й воюють.

Якщо ж говорити про людей, які безпосередньо воюють, то вони зробити нічого не можуть, їм вийти звідти не дадуть офіцери, які сидять вище – бо їм війна потрібна, зарплату отримують.

Тобто ті, хто безпосередньо воює… Їм уже ні зарплати, нічого не треба. Раді б вийти, але немає варіантів.

– Звучить як виправдання.

– Це не виправдання, вони насправді ще слабкі (запинається, – ред.)

– А не виконувати злочинні накази вони ж можуть?

– Тут їм страшно стає, бо розстріляють.

– Тобто треба розуміти: ваш випадок – а саме перехід на український бік – не унікальний, оскільки такі вже були. Але цей випадок – один із дуже великої маси людей, коли хтось саме відмовився брати участь в окупації іншої країни і воювати за війська держави-агресора.

– Якби у мене початкових установок не було, то мені нічого було й переходити, адже такий, як я, тільки без внутрішніх переконань, служив би собі і все.

Йому все одно, хто сидить у Кремлі. Бо він працює? Працює. Гроші отримує? Отримує. Йому дали довідку номер 5 дружині і все. Про те, що в неї чоловік перебуває на так званому СВО.

А дружини військовослужбовців (російських – ред.)…
вони їх навіть хворих, кульгавих, косих змусять йти воювати, бо зрозуміли, що таке гроші. Найчастіше картка у дружини вдома залишається, і та дружина йому (солдату РФ – ред.), дай Боже, на іншу картку надішле грошей, щоб було на що там жити.

– А яка, до речі, у вас була зарплата? Якщо у доларах.
– 2 300. І це зарплата, яку я отримував, не виїжджаючи на передову.

– І ще запитання про вашу службу в російських військах під час війни. У мене було інтерв'ю з «Персом» та «Вайтом» із РДК. До переходу на український бік перший із них служив у «Шторм-Z», а другий у «Вагнері».

– Я бачив це інтерв'ю.

– Так от, «Вайт»мені розповідав, що його або інших бійців «Вагнера» колеги могли «обнулити», тобто вбити, скажімо, за невиконання наказу.

А чи стикалися вже ви особисто із ситуаціями у російських військах, які вас, скажімо, шокували чи викликали нерозуміння?

– Я був у «Штормі», поряд зі мною був «Шторм-Z».

Як хтось не слухав командира, то його просто на полігоні могли застрелити. Просто перед строєм.

Раніше стріляли однією кулею в голову, а потім – з автомата два кульові в голову – і нормально. І ніяких з'ясовувань, нічого! Навчання ніхто не скасовував.

Крім цього, комбриг у нас напряму давав розпорядження, що під час навчань, приміром, за місяць навчань, допустимо мати двох-трьох «200» (загиблих – ред.) і до семи «300» (поранених – ред.).

Тобто це було нормально, якщо хтось когось застрелив. Вивезли – і далі займаємося… Історій там багато.

Якщо підеш назад, тебе просто розстріляють. Прямі накази були від мого командира і від вищого командира.

Стандартний штурм як відбувається? Попереду йде група з 20 людей, які йдуть штурмувати. Далі йде вже наша група – там людей 10, наприклад.

І наші проінструктовані: якщо хтось із передньої групи йде назад, то мій підрозділ має у них стріляти.

Тобто окрім того, що ми штурмовики, ми ще й як загороджувальний загін працювали.

На шикуванні загальному командир так і говорив: або ви вб'єте тих, що підуть назад, або вам доведеться замість них працювати. Зрештою, найчастіше закінчувалися і ті, й інші.

– А як працює у збройних силах Росії агітація йти воювати проти ЗСУ? Що кажуть рядовим солдатам?

– Скажімо, у мене підрозділ знає, що завтра ми поїдемо на нуль. Ходять всі похмурі, дві-три людини втекли – бо розуміють, куди вони поїдуть, а не готові. Тому і втекли, десь там сховалися в Луганську – команда поїхала, їх знайшла і того ж вечора притягла назад.

І щоб вони повеселішали, їх пошикували, сказали:
хлопці, попереду йтиме «Шторм-Z», ну – кримінальники, а ви їх стрілятимете.

Тоді усі веселі, всі задоволені, усі хочуть воювати. Ось так все працює. Все просто.

– Чимало моїх знайомих військовослужбовців із сил оборони України, незадоволені тим, що українські медіа часто знецінюють боєздатність збройних сил Росії. Мовляв, там «чмобики». Чи бачили ви щось таке з того боку, і як би оцінили боєздатність ЗС РФ?

– Скрізь (в українських медіа – ред.) є основний меседж, що російська армія не вміє воювати – і це дуже неправильно. Просто є багато з вулиці людей набраних, які, можливо, картинку псують, і яких вистачає на 15 хвилин бою. Про 15 хвилин це я багато сказав, ну 5.

Ті, хто «йде на м'ясо» – це не професіонали, та відбувається так лише тому, що справді багато людей.

А російська армія навчається, розвивається. І до того ж у неї величезний плюс у чому – є з кого вибрати. Хто розумніший – іде до артилерії. Хтось іде на БПЛА. А найменш освічені йдуть у штурмовики та «на м'ясо».

Так у штабі й кажуть. Нове м'ясо приїхало, треба піти порахувати. Їх там сортують і знають, кого треба берегти, кого не треба.

– Отже, ви на передовій, на Луганщині, звернулися до проєкту «Хочу жить» для здачі в полон і переходу на бік України. Що було далі?

– «Хочу жить» знайшов номер телефону, визначився, що це точно той номер – і знайшов їхнє відео, де він написаний. Бо перш ніж знайти правильний, я знайшов 10 неправильних чат-ботів. ФСБ у цьому плані активно працює: там ніби все красиво, навіть скопійовані історії, але номери телефону інші.

Отже, зв'язався з проєктом «Хочу жить», верифікувався, розповів, хто я, сфотографував і відправив документи, місцевість, де перебуваю. Домовилися про пароль – і став чекати. Через 3 години зі мною зв'язалися за паролем, і вже безпосередньо куратор почав працювати зі мною.

Тоді збираюся і їду з частини, бо щоразу бачиш нову машину біля свого бліндажа і думаєш, ніби це за тобою ФСБ приїхало... Можна навіть сказати, що нерви здали, зібрався і поїхав. Але перед цим сказав там усім, що їду в сауну: «Водка – піть, зємля – валяться».

Сам натомість розвертаюсь і їду на передок, ще й на машині начальника штабу, бо мою ФПВ спалив до того часу.

Виходжу знову на проєкт «Хочу жить», і їду на передову у Первомайськ Луганської області. Винайняв квартиру і просто жив. Півтора місяці ховався. Ну, ховався як? Не боявся ходити. Комендатура – я її бачив, вони – мене, вони мешкали у тому ж під'їзді.

Розумів, мене якщо й почали шукати, то ніби я додому поїхав у Ростовську область.

– Чому, коли і де в цій історії з вашим переходом на бік України, з'являються два поранені українські десантники, яких ви врятували, вивезли з окупованої Луганщини?

– Був на контакті із проєктом «Хочу жить», чекав, коли вони все підготують. Тут прилітає звістка – хлопці, які працюють над твоїм переходом, вже безпосередньо працюють на місці (на окупованій території – ред.) Але є таке прохання. Потрібно буде з собою спробувати прихопити двох людей.

Ну, думаю, спробую. Мені надіслали розміри одягу цих людей і потім пояснили їхню приблизну ситуацію. Форму на них купив Збройних сил Росії, шеврони.

З документами окрема епопея була. Бо ж витяг з бойового розпорядження – це найголовніший документ. Там (у зоні бойових дій – ред.) можна не мати паспорта, але головне, щоб у тебе була ця виписка.

У БРК ще пароль прописується, який я на той момент не знав, але зрештою усе дізналися. Дружина друкує ті БРКи та привозить мені – так у мене на руках виходить весь комплект документів (щоб рухатися між блокпостами та позиціями окупаційних підрозділів – ред.)

– Що вам вдалося дізнатися про історії цих українських військових?

– Коли російська армія заходила в той населений пункт, вони були поранені. Лежали у шпиталі, який потім під контролем ЗС РФ опинився. Ну і місцеві жителі, хоч що б там говорила російська пропаганда, їх сховали. Лікували, годували, одягали. Півтора роки! І теж це елемент удачі, бо важко це зробити. Їм вижити, а іншим урятувати їх.

Отже, мені надсилають точку, де я маю їх забрати.
Переодягаю їх, дивлюся – ну, нібито російські військові, але чисті, красиві… Кажу – хлопці, ану в багнюці повалялися, щоб форма була, як у справжніх російських військових – в лайні.

Споганили форму, споганили шеврони – ну все, нормально, кажу. 10 блокпостів із різними пригодами – та врешті доїхали до передової, одягли бронежилети, каски й переходили лінію фронту.

Мені (українські спецслужби – ред.) надіслали відео з дрону, де безпосередньо я йду, основні орієнтири, де кулеметний розрахунок (ЗСУ – ред.) і аж до позивного, хто там був на позиціях, на там старший.

Тобто, якби щось пішло не так, я міг би сказати – кличте мені такого-то, і вже з офіцером це розрулювати.

– На українському боці вас зустріли представники проєкту «Хочу жити», чи солдати Збройних сил України?

– Це просто на позиції хлопці, які були проінструктовані, що робити, як, і хто до них іде. Зустріли – сосиски, водичка, сигарети. Навіть дуже нав'язлива турбота була. А я їм кажу – дайте просто 10 хвилин у тиші посидіти, бо важко.

– Остання людина, яка зі мною в інтерв'ю говорила словами на кшталт «куратор», «час Ч» і так далі – це був колишній голова української розвідки. Відтак, які перевірки ви проходили вже в Україні, щоб визначити – чи не є ви агентом російських спецслужб?

– По-суті перевірки почалися одразу з моменту, як я перейшов. З окопів витягли мене до найближчого якогось штабу, і там багато було людей – експрес-допити такі дрібні.

Потім уже хлопці з проєкту «Хочу жить» мене забрали, і ми поїхали у фільтраційне приміщення.

Сказав, що хочу до Легіону «Свобода Росії» – легіон мене окремо перевіряв.

Тобто проєкт – окремо, спецслужби – окремо, потім мене ще й легіон – окремо. Але все по-людськи, з гідністю.

– У Легіоні «Свобода Росії» ви вже брали участь у бойових операціях?

– Я й досі рекрут. Підготовка велика, насичена, і я ще проходжу навчання.

– За час, проведений в Україні, чи зауважили ви певні рожеві окуляри, які деяким українцям треба зняти стосовно Росії? Сподіватися на російську політичну опозицію, наприклад, треба?

– Якщо я раніше підтримував Навального та весь його рух, то нині я жодну опозицію – не озброєну – в Росії не можу підтримувати. Поки вони не скажуть, що треба взяти до рук зброю, чи є сенс на них сподіватися?

– Коли для вас в такому разі закінчиться війна?

– Сподіваюся, для мене закінчиться, коли Росія піде повністю з території України.

Після війни я себе в Росії не бачу. А основний мотив у мене був, щоб моя дитина виросла в нормальній країні.

Бо там (в РФ – ред.) і в школі вже…

Реальний випадок: сині кросівки, жовті шнурки, 4 дні я відбрикувався від незручних питань. Це просто… Дитина у мене в 11 років не цікавилася політикою, а тепер цікавиться.

Держава, з якої я прийшов, яка моєю батьківщиною вважається, завдала багато втрат… Як можу допомагатиму відновлювати в Україні життя.

І готовий зараз вибачитися за те, що батьківщина моя поводиться по-скотськи, м'яко кажучи. Зроблю все, щоб…Слова – це слова, а мені ближче дії. Тому можна говорити мільйон разів вибачте, але який толк? Просто треба діями вибачатися.

– Водночас ви мені перед інтерв'ю говорили, що росіяни, навіть коли дізнаються такі ж історії, як ваша, то не вірять. Чому?

– Чому? В основному це історії із закритими обличчями. А люди бояться. Бояться хейту, бояться спецслужб – ФСБ дуже сильне в Росії.

Та й пропаганда там добре працює – не те, що з кожної праски, а з кожної розетки, куди ти ту праску хочеш увімкнути.

Людям зручно не вірити. Їм зручно, бо вони звикли, що за них все робить держава.

Та якщо вони повірять моїй історії, це ж їм треба почати думати! Це ж як гачок – їм потім треба далі про щось задуматися. Тому потрібні відкриті обличчя і справжні історії.