Із в’язниці на фронт: які засуджені хочуть захищати Україну та хто з них зможе це зробити? Ексклюзив

За ґратами в Україні нині – майже 46 тисяч громадян. Із них 26 тисяч визнані винними у різноманітних злочинах, тобто засуджені. Інші – 20 тисяч – лише очікують вироків у слідчих ізоляторах, тобто ув’язнені. Також є щонайменше 50 тисяч українців, які вже відбули покарання і вийшли на волю, проте, з огляду на законодавство, були виключені з військового обліку – стали «невидимими» для ТЦК.

Ця статистика – ключ до розуміння мобілізаційного потенціалу, який не використовує українська держава, кажуть у Міністерстві юстиції. І урядовці та народні депутати хочуть це виправити.

• Та скільки насправді людей готові змінити камеру на окоп?
• Якщо з-за ґрат таки можна буде піти до війська, то за яких умов і в який підрозділ?
• Хто набиратиме та контролюватиме арештантів?
• Та чому дехто з них насправді й зараз може йти воювати, але цього не робить?

Ексклюзивний матеріал Радіо Свобода.

«Що тут від того, що я тут сиджу? А так бойова одиниця»

Житомирська виправна колонія №4. Саме тут на інтерв’ю чекав перший засуджений, який хоче на фронт. І почав його наступними словами: «Я люблю цю країну. 12 років за кордоном проїздив. Міг залишитися у будь-якій країні Європи без питань. Але це моя земля. Завжди тягнуло назад».

Звати цього чоловіка Андрій Созонцев.

– Розпорядок вашого дня зараз який?

– О 6-й ранку – підйом, о 10-й вечора – відбій. Я відповідальний за гуртожиток. На мені – порядок, чистота, затишок, щоб скандалів не було, щоб хлопці жили так, як треба. Телевізор маємо.
В перші дні (повномасштабного вторгнення – ред.) було таке, що ніхто не дивився новини. Як я заїхав на будинок (збережена оригінальна вимова – ред.) – тепер дивляться всі.

Андрій Созонцев – батько трьох дітей. Відслужив в армії, потім роками працював на будівництві та у сфері перевезень. Після повномасштабного російського вторгнення в Україну, твердить, добровільно долучився до Сил оборони.

– Були на передку практично постійно, але це таке… Неофіційно, тому що добробат – він же добробат (засуджений надав Радіо Свобода документи, які підтверджують його приєднання до ДФТГ на Київщині, утім, перевірити документально увесь його військовий досвід неможливо – ред.).

Коли ми з Лютежа вийшли, очистили там все, то повернулися до себе на базу і отримали пропозицію поїхати на Запоріжжя, ну і там залишитись воювати, область звільняти.

– Наскільки близько ви, кажучи військовою мовою, контактували з супротивником?

– Кілометр-півтора. Тобто працювали в зоні досяжності будь-якої мілкої артилерії.

– У стрілецьких боях з російськими солдатами ви брали участь?

– Там особливо не було. Якщо диверсанти десь заходили, то з кулемета посипали трішки, та й все. Переважно мінометні обстріли.

– На яких напрямках ви були після Київщини?

– На Запоріжжя поїхали, але виїжджали у Донецьку і Луганську області. Бо ми були мобільні. Зараз деякі в Нацгвардію пішли. Якась частина – в ССО, якась частина – в ГУРі.

– А ви за ґратами опинилися?

– Так, і я в той момент приїхав додому на кілька днів відпочити.
24 серпня, на День Незалежності мене закрили (сміється – ред.).

Тоді, у серпні 2022 року, Андрію Созонцеву присудили 8 років позбавлення волі за контрабанду наркотичних засобів. Два він вже відсидів. Запевняє: справа колись почалася із того, що знайомі попросили перевезти посилку через кордон.

– Я працював у «віпці». Тобто хороша машина. Я як водій приїжджав, а мені платили кошти. За те, що я обслуговую людину чи її сім’ю.

– Як мені відомо, за ґрати ви потрапили через посилку, яку везли з Польщі в Україну?

– Віз жменьку «коліс», як з’ясувалося.

– «Коліс»? Це що таке?

– Ну, таблетки. Там ЛСД чи що воно там.

Мене арештували у 2018 році, а в 2019-му я вийшов під заставу. І до 2022-го це все це (слідство – ред.) тривало.

Я був на передку, мав приїхати на суд. Не міг – бо це відстань, по-перше, а по-друге – то найголовніше тоді було?

Був апеляційний суд. Прокурор як завжди: «Сірі зони, куди його випускати? Зараз втече…»

Ну… За чотири роки (розгляду справи – ред.) я нікуди не втік. Можливість була виїхати ще до війни. Я залишився. А тут ще і війна до того всього. Два суди у мене були вищої інстанції. Клопотання про помилування писав – відмовили.

Ну і тепер держава на утримання скільки грошей витрачає? Навіщо?

А у мене синові 24 роки. Я зроблю все, щоб він не пішов воювати, бо це не його війна. Мені не потрібен він в труні. Якби мені дали можливість підписати на той термін (що залишилося відбути за ґратами – ред.) контракт, то я краще б там був (на передовій – ред.), ніж тут.

Що тут від того, що я тут сиджу? А так бойова одиниця.

Від початку повномасштабного російського вторгнення президент України помилував 363 людини – насамперед ветеранів бойових дій, аби ті вирушили захищати Батьківщину. Однак загалом процес мобілізації засуджених не регламентований і не систематизований в українському законодавстві. Аби його впорядкувати, у парламенті зареєстрували кілька ініціатив, через кожну з яких були суперечки у соцмережах – наприклад, щодо того, засуджені за якими статтями можуть потрапити у ЗСУ. Один із законопроєктів був ухвалений ВРУ у першому читанні 10 квітня. І до другого читання, як зазначив народний депутат Ярослав Железняк, «ризики, що є в документі по антикорупції та по тяжких злочинах, мають прибрати».

«Умовою звільнення буде контракт»

Натомість заступниця міністра юстиції Олена Висоцька пояснює: якщо одразу обмежити статті (з огляду на які засуджених можна мобілізувати – ред.), то вийде, «що у Кримінальному кодексі нам все не подобається. Бо сам Кримінальний кодекс – це перелік злочинів. Там або погано, або дуже погано».

За словами Олени Висоцької, нині вона годинами дискутує з колегами на тему мобілізації людей з-за ґрат, адже є лише «антидосвід – це Росія із «Вагнером».

– Коли ми говоримо «мобілізований засуджений», ми все одно уявляємо собі людей страшних, які вчинили злочин і яким видали автомати. А це не так.

Ми не формуємо «Вагнер» у себе. Ми дискутуємо про правові механізми і гарантії засудженим.

Бо як звичайні люди потрапляють на фронт у штурмові бригади, так і засуджені можуть туди потрапляти.

Умовою звільнення буде контракт. Він не може бути укладений на менший термін, ніж закінчення воєнного стану. Це певні зобов'язання людини. Когось це витверезвлює і далі слів мова не йде, заяви не складаються.

Це нас і відрізняє від Російської Федерації, бо вони обіцяють помилування, а це індивідуальний акт президента – хто може дати гарантію засудженому, що його помилують і коли?

Ми створюємо правові механізми.

Перший крок – це визначити, з якими категоріями ми будемо працювати.

Другий крок – визначити для себе пріоритети, хто наш партнер в цьому процесі. Дуже просто. Це військові. Процедури внутрішні ми будемо вирішувати між Міністерством юстиції і Міністерством оборони спільними наказами.

Для засуджених ми бачили більше допоміжну роботу на фронті – копати захисні споруди тощо. Багато різної роботи, де потрібен людський ресурс.

Я бачу це з боку засудженого як можливість реабілітуватися перед суспільством. Це перше. Тому ми заклали їхнє бажання як основу (для мобілізації засуджених – ред.).

Як підсумовує заступниця міністра юстиції, щодня хтось із засуджених виходить на волю, тож не варто ставитися до цих людей упереджено, адже: «Сьогодні вони у в’язниці, а завтра вони живуть з вами в одному під’їзді»

Водночас є засуджені, в яких шанси потрапити на волю мінімальні. Для цього треба нові деталі справи чи її перегляд, рішення низки судів та переухвалення вироку.

«У мене близько 20 різних сертифікатів»

– Ваше ім’я, прізвище, за якими статтями відбуваєте покарання?

– Я – Трутень Сергій Олександрович, довічно засуджений. За статтями 115, 187, 263, 263-1 Кримінального кодексу України.

– Що це за статті?

– Вбивство, розбій, виготовлення та носіння незаконної зброї.

– Давайте будемо міряти людей не за їхнім минулим, а за тим, яке вони хочуть для себе майбутнє.

Я розумію, звісно, що я не білий і пухнастий. Та як дати мені шанс і можливість стати до спільного захисту нашої країни? То я пояснюю.

Я не просто валяюся 24 на 7, нічого не роблю і ні до чого не прагну. Я навчаюся. Це раз. Я працюю. І працюю успішно. Це два. Я займаюся спортом, що важливо. Це три.

Нині Сергій перебуває в установі виконання покарань, що розташована при СІЗО міста Рівного. Його та інших довічників сюди евакуювали два роки тому із Бахмуту під канонаду російських атак.

– Зараз у вас один співкамерник?

– Так, камера на двох. До речі, мій співкамерник, він навчався і служив, і має дуже важливу професію – реанімація і анестезіологія.

У нас є (у довічно засуджених – ред.) доступ до інтернету, доступ до планшетних комп’ютерів, є певні платформи, де ми навчаємось.

Наприклад, Prometheus, є така платформа – заходиш, дивишся відео або читаєш, виконуєш завдання, проходиш тести.

У мене близько 20 різних сертифікатів наразі. Наприклад, я пройшов курс сучасної військової підготовки, де цілий місяць пояснюють усе: від теорії балістики до того, як поводитися зі зброєю.

Потім я закінчив (курс на освітній платформі – ред.) про першу медичну допомогу під час війни.

«Інженер БПЛА» – я прийшов також цей курс.

У нас є кохані дівчата, які на нас чекають, в нас є рідні, над головами яких пролітають щодня ракети. Тобто я вважаю, що якщо людина хоче – неважливо, на довічному вона сидить чи на загальному режимі, якщо вона хоче, якщо вона вмотивована, то треба дати їй можливість (долучитися до війська – ред.).

– Як?

Умовно достроково звільнити для проходження військової служби. Рішенням суду. Були й такі думки – що дайте змогу, ми вже й повернемося (у в’язницю – ред.).

Вперше за ґрати Сергій Трутень потрапив у 18 років. Суд на Полтавщині визнав його винним в умисному вбивстві та зґвалтуванні дівчини. Сам засуджений наполягає, що того злочину не скоював.

Він звертався у Європейський суд з прав людини, і ЄСПЛ вирішив: Україна має виплатити Трутню 5 тисяч євро компенсації через катування з боку силовиків та відсутність адвоката на допитах під час слідства.

Попри те, кримінальнах справ у довічника кілька.

– 10 років ви відсиділи вперше, та коли вийшли на волю, одразу сталося друге вбивство, в якому суд вас визнав винним?

– Ну не те, щоб одразу. Десь через пів року.

Чому воно сталося? Ну після мого звільнення я через кілька тижнів влаштувався на роботу до фітнес-центру і працював фітнес-тренером, а паралельно я працював адміністратором тренажерного залу. І познайомився з чоловіком через оголошення в інтернеті. Бо хотів придбати мисливську зброю. Закінчилося тим, що я вистрілив у нього з його ж зброї.

– Чому?

– Тому що виникла сварка. Він кинув у мене ніж і вихопив зброю, хотів у мене стрельнути, але просто враховуючи те, що я саме дивився цю зброю, я в нього вистрелив.

(Довічно засуджений заявляє, що не певен, чи стовідсотково розумів, що чинить. За його словами, це був емоційний порив, з огляду на почуття самозбереження. Водночас, за версією слідства, Трутень не лише вистрілив у голову загиблому чоловікові, а й наніс йому п’ять ударів ножем у шию. По тому також пограбував – ред.).

– Коли ви після першого ув’язнення вийшли на волю, то вже йшла війна Росії проти України. Був окупований Крим і почалися бойові дії на Донбасі.

– У нас у кожного є таке завдання – скласти особистий план розвитку. Ми пишемо наші думки, що ми хочемо і що ми будемо робити, коли звільнимось. І кожен описує детально план, наприклад, на 5-10 років.

Тоді я звільнився і через тиждень поїхав у Полтаві у військкомат.
Кажу (до співробітника ТЦК – ред.): ти мене бачиш? От я вмію це, це і це. Мене, кажу, тільки ще трошки відкоректувати і буде все добре. Та, ми, відповідає, засуджених не беремо.

Усі засуджені, яким законодавство дозволить попроситися на службу, потраплять до ЗСУ?

Чи візьмуть Сергія Трутня на службу нині?

Ні, – каже народна депутатка України та голова партії «Слуга народу» Олена Шуляк.

– Чим відрізняється перший, скажімо так, основний законопроєкт від другого, альтернативного, який ми зареєстрували (і ухвалили в першому читанні – ред.)?

В першій версії ми допускали до мобілізації всіх засуджених, окрім осіб, які скоїли злочини проти основ національної безпеки нашої держави. Але коли ми провели ще більші консультації, перш за все з Генштабом, знову з Міністерством оборони, з Міністерством юстиції, то внесли зміни до законопроєкту.

Ті засуджені, які скоїли умисне вбивство, сексуальне насильство, злочини, пов’язані зі зґвалтуванням – не мають права призиватися до служби і захищати нашу державу.

Не факт, утім, що і засуджені, яким законодавство дозволить попроситися на службу, врешті потраплять до Збройних сил, каже Олена Шуляк. За задумом авторів відповідного законопроєкту, ще у неволі засуджені проходитимуть низку відборів – психологічних та фізичних, і лише потім військово-лікарські комісії та ТЦК.

– Обов'язкова і письмова згода командира, що він готовий взяти таку людину у військову частину. І потім вже безпосередньо суд розглядає в своєму засіданні можливість дострокового звільнення такої особи, аби з нею можна було підписувати контракт.

Це будуть винятково окремі спеціалізовані підрозділи і частини, які будуть працювати саме з такими людьми (засудженими – ред.), тобто ці люди не будуть інтегруватися у військову частину, а будуть формувати окремі підрозділи.

Вони не будуть отримувати зарплату, в них не буде можливості ходити у щорічну відпустку. Але в них буде можливість пройти лікування.

Всі ці люди стають на окремий облік, за ними відбувається окремий нагляд у межах адміністративного нагляду.

Ну і, звичайно, в законопроєкті ми прописали посилену кримінальну відповідальність, якщо людина намагається втекти з проходження військової служби. Тоді у неї буде покарання від 5 до 8 років плюс до позбавлення волі.

Ми сподіваємося, що з такими жорсткими рамками, на службу ми будемо очікувати перш за все професійних, вмотивованих людей, які справді хочуть захищати державу.

Дуже багато засуджених, які скоїли якісь фінансові махінації; які засуджені за різні види шахрайства, за якісь речі, пов'язані, можливо, з кібербезпекою. Всі ці люди зможуть бути за контрактом залучені до служби у війську.

В залежності від їхніх професійних характеристик, вони можуть бути і на позиції сержантів, і навіть на офіцерських позиціях.

– Колишній головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний, писали низка медіа, казав, що служба в ЗСУ – це не покарання, і був противником мобілізації засуджених, ув’язнених. Яка позиція зараз в Генштабі?

– Якщо цей законопроєкт писали не просто народні депутати, а це величезна робота Генерального штабу, Міністерства оборони, Міністерства юстиції, нашого правоохоронного комітету, то це вже говорить про те, що напрацьована спільна позиція, яка дасть можливість використовувати ще й такі, можливо, нестандартні механізми залучення людей до служби.

Паралелі з Росією мене особисто навіть ображають.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Бі-Бі-Сі: у Росії в’язні, які їдуть воювати проти України, більше не отримують помилування

– А ви не боїтесь як народна депутатка сплеску потім бандитизму в Україні, розквіту криміналітету через такі законопроєкти?

– Я як народна депутатка дуже хочу, щоб в нашій країні якнайшвидше відбулася перемога. І зараз вся робота повинна бути спрямована саме на вирішення цього завдання.

Дискусії між народними депутатами – кого з-за ґрат можна забирати на фронт, а кого – ні: тривають. Зокрема, і з огляду на злочини, які ці люди вчинили.

«Якийсь індивідуальний підхід має бути»

Колишній старший слідчий в особливо важливих справах МВС Руслан Сушко підтримує добровільну мобілізацію засуджених, але каже: ця ідея може оголити низку проблем правоохоронної системи України, приміром, необґрунтованість певних вироків чи малий відсоток виправдувальних, а також корупцію.

– Ви чули про таких – Сергій і Дмитро Павліченки?

– Сергій Павліченко – молодший – вже загинув як герой (загинув на фронті, служив у 78-му десантно-штурмовому полку «Герць» ДШВ ЗСУ – ред.).

Батько – на волі, а вирок не скасований. Батько добивається, каже, давайте розбиратися: людину хтось вбив, йому відписки – так ви ж вбили, ось вирок.

(У 2012 році у справі про вбивство судді Сергій Павліченко отримав вирок 13 років позбавлення волі, а його батько — Дмитро Павліченко — довічний термін за ґратами.

Павліченки були звільнені у лютому 2014 року постановою Верховної Ради України «Про звільнення політв’язнів» – ред.).

Немає двох однакових людей і двох однакових злочинів, каже адвокат і полковник МВС у запасі. Тож підхід до мобілізації засуджених має бути винятково індивідуальним.

– Питання щодо людей, які відбувають серйозні терміни і довічні. Бо не виключено, що мотивом їхнім може бути втеча з місця позбавлення волі. Яким чином його контролювати на фронті, що він там буде робити? Але все ж таки, якийсь індивідуальний підхід має бути – комісії, дослідження. Не треба казати, що якщо людина колись щось вчинила і була засуджена, то вона вже має бути викинута із суспільства. Адже наші колонії як називаються? Виправними, так? А судимість тягнеться за людиною і не закінчується звільненням з місць позбавлення волі, ще декілька років триває.

Ні, питань немає, ми підемо зараз, візьмемо якогось хлопця з зором мінус вісім, який дуже добре знає ботаніку і не знає, з якого боку автомат стріляє. Тоді буде все правильно. А можемо взяти тих, хто вміє це робити, але ж ну ось такий послужний список у людей.

Треба розуміти: є злочині умисні, а є неумисні. Наприклад, ДТП. Ну, вибачте, їхав п’яний, збив пішохода. Винний. Засудили на 10 років, сидить. Але чого він там сидить, якщо він прагне реабілітуватися, відчиститися від цього?

Хтось десь з наркотиками якимись потрапив. Хтось з холодною зброєю: якогось кинджала десь украв. Це не становить великої суспільної загрози. Це нормальні люди, які оступилися.

Інший випадок – злочини середньої тяжкості. Це ті, які до п'яти років позбавлення волі. Таких злочинів досить багато, здебільшого майнові крадіжки. Як на мій досвід, це більше злодійська каста – у людей спосіб життя такий: їхнє джерело доходу і їхня робота – щось красти. Але серед них дуже багато патріотів, які кажуть: я буду красти і далі, тільки я ж буду в Україні! Я хочу тут, це моя держава.
Розумієте?

Якщо людині вирішувати – досидіти один рік терміну покарання чи піти на фронт, де вона може загинути? Обман навряд чи буде (про бажання добровільно мобілізуватися – ред.).

А от уже питання тяжких злочинів більше серйозне. Люди, які засуджені за масові вбивства, за декілька вбивств чи за поєднання зі зґвалтуванням і так далі – навряд чи буде добре їх відпускати. Тому що у людини немає шансів переглянути вирок і довести, що невинна.

А, з іншого боку, є випадки, коли людина повертається з фронту і виявляє в своїй квартирі убитими тестя, тещу і дружину. Викликає поліцію, поліція приїжджає і каже: чуєш, чоловіче, ми подумали і зрозуміли, що, окрім тебе, цього ніхто більше зробити не міг. І теж довічне позбавлення волі.

Та переглядати вироки (щоб мобілізувати того чи іншого засудженого – ред.)? Поки будуть переглядати, то вже будь-яка війна закінчиться.

Тому як механізм пропоную: ми тебе відпускаємо, але тут у нас поки що справа лежить, подивимося, що ти там робиш.

Або, можливо, якщо людина в певний термін показала себе геройськи, скільки-то провоювала і все добре; то хай її термін (невідбутий у в’язниці – ред.), наприклад, «вимикається».

Як механізм, щоб зацікавити людину не тікати, а справді воювати.

Сушко запевняє: може зібрати кілька піхотних взводів зі своїх колишніх клієнтів чи фігурантів кримінальних справ, які він розслідував. Та кому із засуджених можна дозволити мобілізовуватися, а кому – ні?

На думку колишнього слідчого МВС, це має вирішувати міжвідомча комісія з представників виправних установ, правоохоронців та військових, аби у когось не виникало монополії на це рішення та як наслідок корупції.

Що кажуть військові командири?

А ось думки опитаних Радіо Свобода військових командирів про доцільність появи засуджених на фронті розійшлися. Одні категорично проти, інші – за. Та бачать серед мінусів можливий наплив порушень дисципліни у бригаді та дезертирів, а ще – зайву бюрократію: якщо контроль за вчорашніми засудженими буде безпосередньо на комбригу.

Крім того, не всі комбриги вважають за доречне формувати із вʼязнів окремі підрозділи, зокрема, ось що один із військових розповів на умовах анонімності:

«Окремий підрозділ? По-перше, буде здаватися, ніби їх хочуть «на м’ясо» пустити. Якийсь окремий підрозділ, який зараз кинуть на штурм, він там весь загине і ****. Ні, то неправильно. У більшості, я думаю, що якщо це адекватні люди, а не якісь закоренілі злочинці, у яких 20 «приходів» у в’язницю – тоді таких людей не перевиховаєш...

Але у більшості це ж адекватні, нормальні люди, які в колективі чоловічому, де панує якесь братерство та взаємодопомога-взаємоповага, вони себе так само десь будуть проявляти. Головне – щоби в підрозділах цих військовослужбовців не було більше, ніж звичайних військовослужбовців, бо можуть встановлюватися тюремні правила. Якщо в підрозділі 1-2 з 20 людей мають судимість – це нестрашно».

Публічно на цю тему говорити військові не хочуть, називаючи її політичною; але, наприклад, заступник командира третьої штурмової бригади писав у соцмережах: насамперед законодавчо слід дозволити служити українцям, які вже відбули покарання, проте за якими тягнеться судимість.

За статистикою Міністерства юстиції, вони виключені з військового обліку, їх щонайменше 50 тисяч.

Та якщо знову повернутися до мобілізаційного потенціалу, про що говорять урядовці та народні обранці, то на відміну від вже засуджених, більша частина ув’язнених українців – тобто людей із СІЗО, які чекають на вироки, вже два роки офіційно можуть мобілізуватися до ЗСУ.

За умови, що не є підозрюваними, наприклад, у справах про держзраду; і за умови, що їхнє прохання про мобілізацію погодять прокурори та розгляне суд. Відповідний юридичний механізм існує, з огляду на статтю 616 Кримінально процесуального кодексу України.

Та тільки, як кажуть у Мін’юсті, із 20 тисяч ув’язнених, ним скористалися лише лічені десятки.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Рада підтримала у першому читанні законопроєкт про мобілізацію засуджених

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Мін’юст: тисячі українців із судимістю виявили бажання приєднатися до ЗСУ