Вчителька української мови Оксана Крекотень пережила блокаду Маріуполя й разом із дітьми пішки вийшла з оточеного міста перед тим, як його повністю окупували російські війська.
Після пережитого сім’я Оксани знайшла притулок у Чехії.
У найважчі хвилини в Маріуполі жінка вела щоденник. Записувала, що відбувалося щодня й за що вона – навіть у таких нелюдських умовах – відчуває вдячність.
Про шлях із окупації й нове життя Оксана розповіла проєкту Радіо Свобода «Ти як?».
«Довелося рятуватися тричі»
Оксана тричі втікала від війни, але востаннє – безповоротно. Уперше – коли влітку 2014-го російські війська наступали на місто Новоазовськ, розташоване приблизно за 40 кілометрів від Маріуполя. Наймолодшому сину Оксани, Дмитрику, було тоді лише п’ять місяців.
Тільки народився – а вже став дитиною війни
«Тільки народився – а вже став дитиною війни», – мовить жінка.
Із чоловіком Геннадієм рушили до родичів на Вінниччину, а повернулися вже за місяць. Війна нагадувала про себе регулярними обстрілами, та все ж у їхньому місті обстановка більш-менш стабілізувалася.
А 24 січня 2015 року російські військові обстріляли мікрорайон «Східний», де тоді мешкала жінка з сім’єю. Влучили по дитсадку, куди ходив їхній середній син Андрій. Трохи постраждав їхній будинок і чоловікова майстерня. На кілька місяців родина знову покинула Маріуполь – і знову повернулася. Полагодили дах, підняли стелю.
Війна стала для нас фоном, на якому живеш своє повсякденне життя
«Війна стала для нас фоном, на якому живеш своє повсякденне життя, – ділиться Оксана. – Ми гуляли, слухаючи обстріли. Гралися з дітьми на стадіоні й слухали звуки «Градів». Ми звикли, що з війною можна жити».
Слухаючи тривожні новини напередодні повномасштабного вторгнення у лютому 2022-го, Оксана потай плекала надію: обійдеться й цього разу.
«Ніхто не міг уявити того, що станеться потім», – каже тепер Оксана.
22 лютого 2022 року маріупольці виходили на акцію проти вторгнення Росії. Також проходили шкільні акції, під час яких школярі малювали долоньки миру – Оксана виставила фотографію синових у соцмережі.
23 лютого Оксана завершила кваліфікаційні вчительські курси. Раділа, що наступного дня отримає сертифікат. Класна дошка у школі, де вчителювала Оксана, залишилася невитертою. Хтось із дітей написав крейдою: «Путін л*х».
Наступного дня ніхто не повернувся до школи. А згодом і школи не стало – її зруйнував «русский мир». Як і ту школу, де вчилися Оксанині сини.
Щоденник із підвалу
Вибухи, які Оксана почула 24 лютого, були не першими в її житті – але лякали куди більше.
«Почалися авіаудари – було страшно, – згадує жінка. – У школі повідомили, що працюємо онлайн, але я не змогла вийти на уроки: зник інтернет, а потім і світло»
Гули літаки, спалахували пожежі, раз у раз щось вибухало й займалося. Оксана з чоловіком і дітьми кілька днів просиділи в підвалі, не розуміючи, що робити далі й куди тікати. Їхній мікрорайон опинився відрізаним від решти міста: за перші кілька днів вторгнення транспорт перестав ходити.
«Війна розпочалася з нашого боку, ми опинилися найближче до лінії фронту, – згадує жінка. – Ставало все гірше і все страшніше, до того ж не було інтернету, ми майже не знали новин. Вирішили перевезти дітей у центр міста. Звідти було більше шансів потрапити на евакуаційний потяг»
Маріуполь швидко оточили, ні заїхати, ні щоб виїхати, людей не випускали
27 лютого сусід підвіз Оксану з двома синами (найстарший уже працював і жив окремо) до точки, де ще ходили автобуси. Жінка мала з собою одну сумку речей та документи. Так частина родини опинилася в центрі: безпечнішому, на їхню думку, місці. Чоловік залишився на лівому березі, доглядати свою матір. Міст між берегами невдовзі був зруйнований.
Оксана знайшла прихисток у квартирі знайомих, що в центрі міста.
«Маріуполь швидко оточили, ні заїхати, ні щоб виїхати, людей не випускали, – пригадує ті дні Оксана. – Ніяких зелених коридорів і суцільні обстріли»
У ці дні Оксана й почала вести паперовий щоденник. Нотувала плани, що слід зробити сьогодні, і записувала, що доброго сталося. У місті, що поволі догорало, добрі звістки були максимально простими.
1 березня: треба нагодувати дітей і підготуватися до виїзду.
Того ж дня вони приїхали на вокзал і дізналися, що він уже закритий. Але, на щастя, пробивався інтернет. Оксана сподівалася домовитися з якоюсь релігійною чи благодійною організацією.
2 березня: Зник зв'язок, світло, вода. Зникла надія на порятунок.
Багато перевернутих згорілих машин. «Гради», «урагани». Найстрашніші – авіаудари. Звикаєш ніби й до них, але дикий-дикий страх щоразу сковує тіло, аж стискає живіт.
З усіх боків бомбить. Дивлюся з вікна: у будинок навпроти влучили. Ліворуч – влучили. Коли наша черга?
Зв’язку з чоловіком Оксана не мала, не знала, що з ним. Пожежників уже не було. У квартирі ще лишалося трохи запасів їжі, але за кілька днів не стало газу. Головним завданням було нагодувати й напоїти дітей.
Жінки ходили в магазин, де ще продавали питну воду, туди шикувалися довгі черги. Коли магазин розбомбили, вони пішли шукати воду на руїни.
3 березня: Велика радість – пляшка води. Знайшла, де купити половину сухого батона – щастя.
Коли зник газ, почали готувати в подвір’ї на багатті. Якогось дня Оксана наважилася навідатися до своєї подруги, що жила неподалік у приватному будинку. Та поділилася із Оксаною одягом, гречкою, дала з собою термос із чаєм. Дорогою назад просто за її спиною щось розірвалося й розгорілася пожежа.
Під час наступного візиту до подруги Оксана зустріла групу українських військових: за формою впізнала морських піхотинців. Вони намагалися спіймати зв’язок і набрати когось: мабуть, рідних. Жінка запропонувала їм свій заряджений телефон.
«Я хотіла хоч якось допомогти, прочитала свій вірш, – ділиться жінка спогадом. – Більше ми не бачилися, досі нічого не знаю про їхню долю»
8 березня: Пішли на пошуки їжі. Приїхала вантажівка, навколо зібралася велика черга. Нам подарували по жовтому тюльпану. Дітям дали солодощі: пачку цукерок і вафель. Цього вистачить надовго.
Лягали, обіймалися, молилися разом і разом трималися
«Поставили собі диван подалі від вікна. Лягали, обіймалися, молилися разом і разом трималися, – пригадує Оксана останні дні в квартирі. – Сини сперечалися, хто лежатиме біля мами: трошки безпечніше і не так страшно».
9 березня Оксана, коли навідувала подругу, чула звуки бомбардувань.
А потім побачила руїни, які раніше були пологовим будинком. Після того вони з подругою більше не бачилися: долати великі відстані ставало все більш небезпечно. Виходила щонайдалі – до драмтеатру, щоб дістати води. Там гуртувалися люди: і всередині театру, і в наметах навколо. На асфальті білів напис «Діти». Зелених коридорів усе не було.
12 березня жінки перебралися в підвал – вікна квартири вже були розбиті.
Той березень вона пригадує холодним і гучним. У підвалі Оксана навчилася робити окопні свічки, її син Андрій уголос читав казки з прихоплених у квартирі книг: так і сам заспокоювався, і розраджував людей у сховищі. Підвал повнився людьми як рукавичка з казки. Напруга зростала, траплялося, каже біженка, всяке: одного разу якісь люди насварилися на Оксаниних дітей, що ті п’ють забагато води.
Жінка продовжувала вести свій щоденник, хоч було так холодно, що й ручка замерзала і заледве шкрябала.
«Боже, будь ласка, допоможи нам виїхати в безпечне місце», – написала вона 19 березня, коли сусідній будинок запалав. У ньому були військові – й перехресний вогонь не вщухав. Будинки, на які дивилася Оксана, вже окупували російські загарбники. Самі ж вони трималися на останньому клаптику української території.
Уже і їхній підвал став валитися, аж тут – диво – з’явився мобільний зв’язок. Це був найстарший син Оксани: він організував машину, але за межами Маріуполя, у Юр'ївці. «Мамо, виходь», – почула в трубку. Телефон ще зберігав трохи заряду після останнього візиту до подруги.
«Ми помолилися, зібрали речі, я наказала дітям йти крок у крок за мною, – каже Оксана. – Обстріли не припинялися»
Увесь цей час вона не знала, що з її чоловіком, який залишився на іншому березі з літньою мамою.
Найстрашніша дорога
Безлюдними вулицями, всіяними склом, а подекуди мінами й розтяжками, минаючи згорілі автівки й мертвих людей, дві жінки й троє дітей ішли в потрібний їм бік, поки не натрапили на російського солдата на блокпосту.
Він перевірив документи й заборонив іти далі: мовляв, там працює снайпер і дорога замінована. Спрямував їх іншим шляхом, до вже окупованої частини, де принаймні менше стріляли.
Оксані закарбувалося в пам’яті тіло українського захисника, прикрите синьо-жовтим прапором. Підійти, каже, не наважувалася – навколо їздила ворожа техніка.
«Досі не віриться, що все це відбулося зі мною, – ділиться Оксана. – Це був найважчий шлях у моєму житті»
Вони зустріли людей, які везли за собою якісь продукти, вочевидь, із покинутих складів. Жінки попросили в них трохи їжі, ті дали їм якогось печива. Оксана зрозуміла, що найнебезпечніша дорога – позаду. Їм трапився чоловік на авто, що погодився підвезти їх до селища Нікольське (стара назва – Володарське), що за понад 20 кілометрів від Маріуполя.
«16:30 – ми в Маріуполі, 17:30 – у Володарському», – записала Оксана в щоденнику.
За cпогадами Оксани, там було багато російських військових. Один із них заговорив з жінкою, поцікавився, куди їм далі треба. Розгублена, вона відповіла: «У Вінницьку область». Той посміявся й відказав, мовляв, «звідси туди не потрапиш». Наказав їм чекати: скоро мав прибути автобус.
«Приїхав величезний автобус з буквою Z, – пригадує Оксана. – У ньому повно російських військових, молоді хлопці. Нам сказали сідати туди, начебто підвезуть. Ми не знали, куди їдемо, куди нас везуть»
Вона пригадує, що військовий забрав її сумку, а дітям наказав стояти біля водія. Всю дорогу, каже, молилася, аби діти не сказали чогось, що розізлить військових. За якийсь час військовий вказав на двері: «Виходьте». Це була Юр’ївка, що на Донеччині.
Там було світло й зв’язок, телефон озивався безкінечними сповіщеннями від рідних і друзів, які нічого не знали. Уперше за місяць ізоляції Оксана змогла почитати новини, помити голову. Далі вони доїхали до Бердянська, спинилися в пансіонаті, який приймав переселенців із гарячих точок.
«Ми пройшли багато блокпостів й перевірок, було дуже страшно – як і залишатися на окупованій території і жити в страху», – Оксана шукала шляху, як виїхати далі.
У Бердянську вони зустріли вчительку сина Андрія – вона з чоловіком мала авто. Вони рушили за евакуаційною колоною автобусів, що прямувала до Запоріжжя. 15 блокпостів, перевірок телефонів й особистих речей, години у страху й непевності: чи пропустять, чи доїдуть? Долинали обстріли, траплялися зруйновані мости й тоді доводилося об’їжджати.
Я дуже щаслива: ми на українській території
28 березня надвечір Оксана прибула до Запоріжжя.
«Я дуже щаслива: ми на українській території, – написала вона в щоденнику. – Блокпости з нашими прапорами, хочеться обіймати військових і цілувати землю».
Життя заново
Оксана змогла зв’язатися з чоловіком й дізнатися, що він теж пішки вибрався з Маріуполя. З окупованого Бердянська потрапив до Запоріжжя й евакуювався до Чехії. Оксана перебралася на Вінниччину, а торік улітку теж рушила за кордон.
Уже нострифікувала диплом й через уряд праці шукає роботу, вчить чеську мову. Чоловік отримує виплату за інвалідністю. Сім’я мешкає у місті Яблонець-над-Нисою, орендує житло. Діти ходять до школи.
Оксанина подруга, яка в найважчий час ділилася з нею їжею і водою, теж втратила свій будинок: дім згорів від обстрілів. Вона вибралася з Маріуполя і живе в Великій Британії.
Покидаючи Маріуполь, Оксана Крекотень забрала свій зошит із хроніками виживання. Їдучи до Чехії, теж поклала його до валізи й продовжує писати на новому місці.
Я багато чого втратила у війні: рідне місто, помешкання, роботу, яку дуже любила, прогулянки біля моря
«Я багато чого втратила у війні: рідне місто, помешкання, роботу, яку дуже любила, прогулянки біля моря – все своє звичне життя, – перелічує Оксана. – Мої діти втратили дитинство, школу, друзів»
«Але зациклюватися лише на втратах – непродуктивно, – міркує жінка. – Не впасти у відчай у Маріуполі допомогло те, що я нагадувала собі про маленькі речі, які й допомогли нам вижити. Купити хліба, знайти води. Щоденник став мені самопідтримкою й опорою».
Оксана Крекотень каже, що окрім як власне вижити, мала в Маріуполі ще одну ціль: розповісти світу про жахіття, свідком яких вона стала. Оксана дізналася, що в Празі відбудеться акція вшанування жертв авіаудару по Маріупольському драмтеатру й попросила знайомих українців привезти її туди. Так вперше жінка побувала в чеській столиці. Зачитала на площі свій вірш про втрачене місто.
Пережите, каже, навчило її радіти кожному дню – діти в безпеці і доброму здоров’ї, тож можна обережно планувати майбутнє. Але жінці дуже би хотілося не втрачати зв’язку з рідною мовою.
«Коли після заміжжя я переїхала в Маріуполь, мені дуже бракувало української мови, – каже жінка. – До того ж я тільки закінчила педучилище і прагнула здобути вищу освіту. Після народження старшого сина я в 2000-му році вступила до Маріупольського гуманітарного університету на факультет української мови. Я хотіла, щоб української культури більшало в Маріуполі, щоб діти зі школи знали, яка багата українська література».
Зараз же Оксана мріє навчати чехів української мови. Сумує за вкраденим морем і боїться більше ніколи не побачити Маріуполь таким, яким він був раніше.
На акції в Празі Оксана зустріла жінку й, просто глянувши на неї, якось зрозуміла: та з Маріуполя.
«Ми обнялися, розплакалися, – розповідає Оксана. – Люди, яке пережили подібне, відчувають одне одного без слів».
Форум