Олександра Андріяшина із позивним «Віра» – перша в Україні жінка-капелан. Не приховує: офіційно обійняла цю посаду лише на кілька місяців раніше, аніж ще дві її колежанки, тому своїм статусом «першої» не пишається, а інших капеланок сприймає як подруг та посестер. До повномасштабного вторгнення вона була капеланом на волонтерських засадах. Зокрема, чотири роки служила місіонеркою в Станиці Луганській, потім в Авдіївці, азараз, уже на офіційній посаді в 502 окремому батальйоні, – служить на Дніпропетровщині, але часто їздить у прифронтову зону, до бійців.
Про те, що «Віра» вважає своєю місією? Про те, що є найважчим у служінні? А також про свої мрії та плани на мирне життя – Олександра Андріяшина розповіла в ексклюзивному інтерв’ю Радіо Свобода.
– Пані Олександро, хочу розпочати розмову, та не знаю, як правильно звернутися. Капеланам зазвичай каєуть: «отче»…
– Дивіться: в моєму батальйоні до мене звертаються або «пані капелан» або «пані Олександро». Звання моє – старший лейтенант капеланської служби Збройних Сил України, посада — капелан капеланської служби батальйону.
– Позивний?
– Позивний у мене – «Віра». Ще 2014-го року ми видали книжку, дуже цікаві матеріали для бійців, – «Звістка миру під час війни». Наприкінці ми хотіли залишити контактні дані, аби військові могли з нами зв’язатися, щось запитати, помолитися. Я залишила там свій номер, але мені не хотілося писати ім’я. Подумала: «Гарна нагода придумати собі позивний».
Все крутилося навколо – Віра, Надія, Любов. Обрала «Віра»…
Написано ж, що без віри Богові догодити не можна. Так я стала Вірою. Колись, коли я ще була капеланкою на волонтерських засадах, хлопці-розвідники зробили мені шеврон: «З ВІРОЮ ДО БОГА», красиво обігравши ці слова.
– Розпочніть, будь ласка, спочатку. Ким ви були до капеланства? Знаю, що ви маєте педагогічну освіту.
– Маю дві вищі освіти. Перша моя освіта – вчитель початкових класів, друга – соціальна педагогіка та психологія, магістратура, третя – викладач англійської мови. Практично все життя я працювала вчителькою і іноді дається, що й зараз я вчителькою-вихователькою працюю – з хлопцями та дівчатами.
Упродовж девяти років щовихідних я їздила в «чорнобильську» зону
На початку я справді працювала і в школі, і в гімназії, і в доброчинній християнській організації впродовж дев’яти років я була директоркою благодійних таборів. Також упродовж девяти років щовихідних я їздила в «чорнобильську» зону – працювати з дітьми та підлітками, в дитячих будинках, з батьками, які перенесли трагедію Чорнобиля.
Далі я вчилася на англійського філолога, бо працювала перекладачем в церкві 15 років. Коли отримувала якраз цю, освіту, я знайшла дуже гарну роботу – викладати англійську на високому рівні. Але тут розпочався Майдан, а потім – війна. Я полишила ту роботу й переїхала до Станиці Луганської.
У 2015-ому році я залишила Київ, залишила маму – і жила та служила як капелан-волонтер на Донбасі. Чотири роки – в Станиці Луганській, а потім – чотири в Авдіївці, аж до повномасштабної війни.
– Як змінилася ваша робота з початком повномасштабної війни?
– Я почала їздити – працювала з окремими ротами 14-ої, 28-ої, 72-ої бригад, з 130, 131 та 132 окремими розвідбатами.
Змінилося законодавство, і мені запропонували обійняти посаду капелана офіційно
Робота помінялася і лінія фронту помінялася. А потім змінилося законодавство, і мені запропонували обійняти посаду капелана офіційно. 502-ий батальйон – ми з ними познайомилися в Авдіївці 2018-го року.
У 2022 році, коли в батальйоні з'явилась посада капелана, мені її запропонували, і я погодилась. В січні 2023 року мене взяли в цей батальйон, де я щаслива служити до цього дня.
– Отже, ви перша жінка-офіцер-капелан в Україні?
– Перша з трьох, скажімо так. Це тільки тому, що так склалося. Я звикла до відчуття «першої», у мене прізвище на «А», і я зі школи, з класного журналу – перша. Добре знаю і двох інших жінок-капеланок – Лору та Олену, вони дуже потужні й автентичні. У нас різниця – пару місяців.
– Якою є ваша робота, служіння зараз? Що в них найскладніше?
– Скажу дуже коротко: основний девіз капеланства в ЗСУ – бути поруч. Це проявляється в багатьох аспектах. Окрім завдань, про які ви чули, моя колега Лариса Когут детально розповідала.
Їжджу в район виконання бойових завдань, це Донецька, Запорізька, Харківська, Сумська області
Бути поруч можна по-різному: сидіти в штабі чи в капличці, молитися й чекати, доки до тебе прийдуть, а можна – я так звикла – постійно бути в «районі».
Їжджу в район виконання бойових завдань, це Донецька, Запорізька, Харківська, Сумська області. І реально – бути поруч. Я завжди жартую: в мене робота – попити чайочок і поговорити. Іноді за день я можу відвідувати багато підрозділів, і куди не заходиш: «Проходьте. Чай-кава?». І так – не можеш не пити.
Починається розмова з базового: що ви-як ви, яка ситуація, прилітає-не прилітає, вода є, що в родині, що діти?.
Є про що поговорити. І, звісно, під кінець, я стараюся нагадати, що Господь з вами, нагадати про базові християнські речі, незалежні від конфесії – православний ти, католик чи протестант. І, звісно, помолитися з ними й за них. Нагадати, що безмежно ними пишаюсь та люблю.
Щомісяця я в «районі» – десять днів, два тижні. І в частині. Там – трішки інакше: можу походити по кабінетах, до медиків зайти, до водіїв зайти, поспілкуватися. Говоримо не тільки про віру.
Хтось у відпустку збирається – розпитує про юридичні нюанси, хтось – машину на ремонт хоче поставити, запитує, чи не знаєте дизиліста. Не дивуюся про ті всі речі, які мене запитують. Навіть якщо я не знаю, я буду уважно слухати: «Звичайно, там же оті всі фільтри, і зимові колеса, і кабелі»…
– З якими запитами звертаються бійці?
– Дуже багато – про сім’ї: про батьків, про дружин, про дітей. Іноді можуть привезти порушника дисципліни, сказати: поговоріть. Що б там не було – говоримо. Чимало командирів люблять казати: «Я їм не нянька, я няньчитися не буду». Я так усміхаюся спокійно: «Будете, нікуди ви не подінетеся».
Думаю, бійці бачать в мені правильну «рольову модель»
Важливо – бути для своїх підлеглих татом-мамою, старшим братом-сестрою… Я думаю, бійці бачать в мені правильну «рольову модель»: що я вмотивована, що я не шукаю, де легше й спокійніше, що мені не байдуже, бо дійсно дуже їх люблю і, як офіцер, стараюсь бути прикладом.
– Бувають дуже непрості запити?
– Нещодавня ситуація з розстрілом шістьох наших полонених жахлива, дуже резонансна. Ми вчили наших бійців, навіть капелани розповідали: «Хлопці, оці ваші настрої – якщо буду поранений в полі, то не здамся в полон, я підірвуся чи застрелюся – нас вчили, і ми їх вчили – будь ласка, ні! Вас можуть витягти, є така ймовірність. Є життя після полону. Не можна забирати в себе життя». А тут…
Коли розстрілюють наших хлопців без зброї – уявіть, наскільки це демотивує військових. Тут одразу потрібна швидка реакція: «Так, війна жахлива, так, все потворне, але є але…». Це треба проговорювати.
– Що найтяжче у вашій роботі?
– Ось у мене цей тиждень – неймовірний. У неділю – було вінчання: один з моїх військових одружився. Пастор їх повінчав, а я як капелан благословила й помолилася. А у вівторок – було поховання: дуже раптово після поранення помер один з наших бійців. Була там, говорила проповідь, молилася за рідних…
Вже місяць щотижня спілкуюсь з дружиною загиблого захисника. Процес зцілення, пошук шляху відновлення після жахливої втрати — то дуже важко, але Бог, досвід та знання дають гарний результат. В лютому буду два дні служити військовим, які втратили на війні одну з кінцівок та їхнім рідним. Здається, до таких зустрічей треба готуватись все життя...
– І як ви витримуєте цю амплітуду емоцій?
– У мене дуже широкий «набір» підтримки. У мене дуже багато друзів – зокрема, це віряни з Америки, яких я знаю мало не двадцять років, які щиро вболівають за Україну. Я можу їм зателефонувати, поговорити, поплакати.
На людях стараюсь не плакати
На людях стараюсь не плакати, лише – друзям та перед Господом. Окрім того, я люблю читати. Зараз читаю книгу Клайва Льюїса, того, що написав «Нарнію», «Просто християнство» з питань віри. А далі йдуть різні «недуховні» речі.
Я дивлюся фільми, ось зараз – серіал «Коломбо». У телефоні люблю складати пазли. Я на машині – люблю просто їхати, десь когось кудись завезти – і помилуватися на природу, на небо. А ще, дуже люблю квіти та гарно поїсти. В американців та англійців є таке поняття, як «камфор фуд» – заспокійлива їжа, яку готують, коли сумно, холодно, депресивно.
– Що саме це для вас?
– Ви будете здивані, але це – смажена ковбаска, яєшничка, іноді – трішки маринованої кукурудзи. Також люблю – просто гречечка з маслечком. Дуже люблю пригощати сама – чайком і тортиком.
А ще – місяці зо три тому в мене з’явилася кішечка. Даринка – розумна, чемна, дуже велика для мене підтримка.
– Ще трохи про служіння. Жінка-капелан – як це сприймається у війську?
– Наші люди – й цивільні, і військові – якось дуже просто висловлюють своє ставлення, свою думку, навіть якщо вона негативна, не думаючи, що можуть ранити іншого. А з іншого боку, я не така й ранима.
Люди стежать, люди приглядаються. І я знаю, що я – дуже неідеальна
Ще в Станиці Луганській у мене було відчуття, що я живу в скляному кубі, у кімнаті зі скляними стінами та стелею. За мною стежили всі… Пам’ятаю, було 8 березня, їду на своїй «Марічці» – і якийсь таксист «блимає» мені. Зупинилася, біжить до мене з гілочкою мімози. Мені було приємно… Але. Люди стежать, люди приглядаються. І я знаю, що я – дуже неідеальна, але служу ідеальному Богу.
Мене деякі друзі попереджали: «Сашо, ти пошкодуєш, якщо підпишеш контракт». Це капеланство – це зовсім не те, що волонтерство. І це, звісно, правда, але я не шкодую. Я багато радилась, просила і друзів, і молилася сама – перш ніж наважитися на цей крок.
Знаємо, що це важко, що ми, капелани, десь, може, і не вписуємося, що хтось каже: «Нащо нам євангельський капелан?», «Нащо нам оця жінка?» або ще щось. Але з часом – якщо люди ставляться об’єктивно – буде все добре. Та якщо є упередження і людина не хоче з ними розлучатися, то як би я не «танцювала», яких би янголів з неба не «спускала», все буде не так.
– З жінками жінці-капелану простіше? Як ви працюєте з ними?
– Мені, звісно ж, комфортніше, я їх дуже люблю. Наприклад, я до своїх дівчаток у батальйоні запрошую гостей. Є в мене з Києва така бізнесвумен-християнка, дуже скромна, яку я шалено поважаю, – вона приїздить в батальйон, привозила маленькі подаруночки, солодощі... У неї є такий досвід – вона здолала рак, вона втратила свою першу дитину. І вона змогла поділитися з моїми посестрами цим досвідом…
Також запрошувала американку-місіонерку, яка прожила в Києві ледь не 30 років. Це – серйозна любов до України, це мотивація. І це також була дуже цікава зустріч.
– Розкажіть, будь ласка, кілька випадків з практики роботи з бійцями, не називаючи імен.
– Було таке, що в мого бійця померла важкохвора сестра і в неї залишилася шестирічна дитина. Поки вона хворіла, я консультувала його – як її підтримати, як підтримати дитину. Потім – знаходила психолога, щоб розповів, як пояснити дитині, що мама померла. А згодом – сприяла, щоб оформити опікунство над тим хлопчиком. Це – ті речі, що стосуються сім’ї.
Якщо вже капелан не може контролювати страх, то беріть того капелана і перенаправте город копати чи на якусь іншу роботу
І так загалом – коли настрій тяжкий, коли розчарування – до мене приходять: просто попити чайочку, знайти біблійну історію, яка підтримає, почути слово підтримки. Окремо щотижня я планую зустрічі з офіцерами та командирами. Стараюсь тримати їх в курсі щодо релігійних свят, щодо того, що говорить Біблія про гнів, терпіння, милість, війну і тп.
Іноді буває: треба кудись когось завезти. З пів року тому було таке: треба було одного бійця завезти в Донецьку область, їхати було десь три години, а потім назад. А я не можу сказати, що я такий мегаводій. Але машина в мене гарна, каддік «Христинка», це вже третя моя бойова подруга (перша була «Марічка», друга – «Катруся»), тож – повезла. Бо якщо капелан буде боятися…
– Вам часто буває страшно?
– Мені часто буває страшно, бо періодично прилітає. Була в одному місці – менш як за кілометр від нас дві ракети прилетіло. Їхала нещодавно по Сумщині, молилась, дивилась в небо. Але треба перемагати цей страх. Бо, перш за все, треба робити свою роботу. А по-друге: якщо вже капелан не може контролювати страх, то беріть того капелана і перенаправте город копати чи на якусь іншу роботу…
– Почуття гумору допомагає на війні? Капелан може жартувати про віру?
– Дуже допомагає. Деякі мої друзі, хоч і невіруючі, але вони Господа називають «ваш Босс». І коли щось там таке, кажуть: «А ваш Босс не проти?..». Наприклад, я не вживаю алкоголь, нуль, взагалі. І вони такі: «Це вам ваш Босс забороняє?». Це прикольно, це нормально…
Капелан має зрозуміти по людях, які й кому жарти заходять. Є чорний військовий гумор – з ним треба бути обережними. Також – з лайкою. В 99 випадках зі ста я не матюкаюся, можу сказати чи то «фігня», чи ще якось, намагаюся, щоб моя мова була чистою.
Можу скидати їм всілякі смішні ролики, анекдоти – і про ворогів, і про інші речі. Але капелани мають все ж підтримувати певний рівень моралі.
Кажуть, що «капелан їздить, як чорт на хмарі». Я віджартовуюся: «Кермую – як богиня. Пішоходи моляться, пасажири хрестяться».
Іноді я можу сама жартувати. Везу кудись хлопців чи дівчат, каже: «Слухайте, це ж нам їхати 20 хвилин? Якраз встигну вам дві проповіді розказати». І вони зі мною жартують, кажуть, що «капелан їздить, як чорт на хмарі». Я віджартовуюся: «Кермую – як богиня. Пішоходи моляться, пасажири хрестяться».
Думаю, що одна з крутих штук, які мають бути в капеланів, – це самоіронія. У мене проскакує така навіть фраза, що я «недоофіцер». Це може когось образити, але поясню: будь-який командир поставить мені півтора питання про статут, дисципліну, яка дистанція в шерензі, про тактику ведення бою – я можу розгубитися. Ми – офіцери капеланської служби, але не все знаємо… Офіцер – це зразок, і тут капелани, я вважаю, мають бути найкращими. Капелан має поставити для себе дуже високу планку.
– І, вже завершуючи, хто на вас чекає вдома, які плани на мирне життя?
– У Києві на мене чекає мама, а також десятки друзів – в різних містах України, у різних країнах, у різних церквах.
Після війни я хочу довго святкувати перемогу, а потім викладати в різних навчальних закладах, для військових та їхніх родин, або в благодійних організаціях, реабілітаційних центрах – психологію. Хочу продовжувати щиро любити та бути поруч моїх «котиків» та «сонечок».
Форум