Після офіційних вибачень спікера Палати представників канадського парламенту та прем’єр-міністра Канади ані українська влада, ані українське Міністерство закордонних справ не мають озвучувати офіційну позицію, оскільки Україна не має безпосереднього стосунку до скандалу, викликаного запрошенням на зустріч з президентом Володимиром Зеленським ветерана Другої світової війни, який воював у складі дивізії українських добровольців СС «Галичина» Ярослава Гунька. Про це заявив директор Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Антон Дробович в ефірі Радіо Свобода (проєкт Свобода.Ранок).
«На мою особисту думку, МЗС України не мало би на це реагувати. Уряд Канади дипломатичними шляхами вибачився перед урядом України. І будь-який коментар з нашого боку – це така, м’яко кажучи, додаткова постановка союзників у незручну ситуацію. Вони і так в цій ситуації вибачилися і понесли великі репутаційні втрати. Мені здається, це не дуже мудро: знову це питання піднімати, тим паче на дипломатичному рівні», – сказав він.
Дробович також додав, що Інститут національної пам’яті наразі не отримує фінансування для досліджень та просвіти на такі теми, як, зокрема, період нацистської окупації України. Відтак установа не може підвищувати обізнаність суспільства в темах, які можуть викликати історичні дискусії.
«Останні роки Інститут національної пам’яті практично не мав фінансування на реалізацію проєктів. Ми свого часу спільно з Українським католицьким університетом видали книгу, яка роз’яснює контекст нацистської окупації і життя, наприклад, Андрея Шептицького в німецькій окупації. Якраз на такі болючі теми», – розповів директор інституту.
Він додав, що, якщо наступного року Верховна Рада відновить «хоча би частково» фінансування таких ключових програм, Інститут будемо підтримувати ці дослідження.
«Я бачу, що підтримка дослідження реальної ситуації з участю українських військових в нацистських підрозділах – це теж важлива історія», – сказав Дробович.
Читайте також: Спікер Палати громад Канади, який запрошував до парламенту ветерана дивізії «Галичина», заявив про відставку
Після виступу президента України Володимира Зеленського в Палаті громад 22 вересня канадські законодавці аплодували 98-річному Ярославу Гуньку стоячи. Спікер Палати громад канадського парламенту Ентоні Рота представив присутнім Гунька, запропонувавши привітати його як «героя Другої світової війни», і відзначив його за боротьбу за незалежність України проти росіян.
Декілька правозахисних та єврейських організацій засудили виступ і овацію. Крім того, виступ активно використовується російською пропагандою. Російський посол в Оттаві Олег Степанов заявив, що вимагатиме від Канади роз’яснень того, що сталося.
Українська дивізія «Галичина», або 14-а гренадерська дивізія фронтових військ СС «Галичина», входила у склад військ «Ваффен СС» Німеччини у 1943–1945 роках і була, за ідеєю, військовим, а не каральним формуванням.
Дивізія входила до структури не загальних СС (Allgemeine SS), які брали участь у Голокості й інших каральних операціях на окупованих територіях, а до так званих Військ СС (Waffen SS) і була призначена для бойових дій на фронті поруч із Вермахтом.
Що відомо про дивізію «Ваффен СС» «Галичина»?
Дивізія «Галичина», або 14-а гренадерська дивізія фронтових військ СС «Галичина», була створена 28 квітня 1943 року для бойових дій на фронті поруч з Вермахтом і входила у склад військ «Ваффен СС» Німеччини у 1943–1945 роках. Вона була однією з двох десятків дивізій СС, створених з іноземців, що жили не лише у союзних з Німеччиною державах, але і на окупованих територіях.
Ініціатором створення дивізії був губернатор Галичини бригаденфюрер СС Отто Вехтер. За рішенням Гіммлера, дивізія не мала права мати назву «українська», щоб не пропагувати ідею незалежності України. Її назвали «галицькою», бо складатися з жителів колишніх австрійських територій Галичини. Сучасний державний герб України – «тризуб» – був тільки на прапорі дивізії, а основною відзнакою дивізії став «галицький лев».
Створення дивізії вітав керівник Українського центрального комітету, професор Володимир Кубійович та Українська греко-католицька церква, яка отримала право надсилати до неї своїх капеланів. Мельниківське крило Організації українських націоналістів, ОУН(м), закликало молодь вступати до лав дивізії, розглядаючи це формування як можливість для збройної боротьби проти СРСР. Офіційно бандерівське крило ОУН(б), виступало проти формування дивізії та навіть закликало не вступати до лав дивізії, хоча чимало членів організації з часом опинилося серед дивізійників.
Рядовий та найнижчий командний склад комплектувався з українців-галичан, командні посади від командиру батальйону та вище до 1945 року переважно обіймали німці. Командиром дивізії призначили бригадефюрера СС Фріца Фрайтаґа, начальником штабу – майора Вольфа Гайке, представником Бойової управи – сотника Дмитра Паліїва.
Вербуючи галичан до дивізії, німецькі пропагандисти та уповноважені Військової Управи переконували, що йдеться про боротьбу, разом із німцями, проти найнебезпечнішого ворога української нації – більшовиків і на боротьбу за Україну.
У травні-червні 1943 року зарахували у дивізію 13 тисяч, у листопаді було додатково призвано ще 6 тисяч, у навчальні табори відправили 17 200 осіб. Певну частину вояків до «Галичини» мобілізували примусово.
Для вишколу дивізійників було організовано 45 таборів, розташованих у Польщі, Франції, Голландії, Німеччині. Головною базою був спочатку табір у Гайделяґері, а згодом – у Нойгаммері.
У липні 1944 року дивізія у складі 13-го армійського корпусу 4-ї танкової армії групи армій «Північна Україна» брала участь у битві під Бродами проти досвідченої Червоної армії. У боях під Бродами вона зазнала повного розгрому – з 11 тисяч українських дивізійників загинули близько 8 тисяч. Вийшли з оточення лише близько 3 тисяч, з яких близько 1,5 тисячі під німецьким командуванням відступили у напрямку Закарпаття. Значна частина тих, хто вижили, вступили в Українську повстанську армію (УПА).
Після перекомплектування дивізію відправили до Словаччини, де вона брала участь у боротьбі зі словацькими партизанами. З осені 1944 року по травень 1945 року її підрозділи брали участь в бойових діях у Словаччині, Словенії, Австрії.
Після капітуляції Німеччини дивізія в італійському Ріміні здалася у полон англо-американським військам і була інтернована. Після 1948 року дивізійників прийняли у Британії, США, Канаді, Австралії, Аргентині та інших країнах.
Нюрнберзький процес, який відніс до СС і війська СС, а не лише каральні органи, такі як загальна СС, з’єднання СС «Мертва голова» та інші поліцейські спецслужби, визнав злочинною не всю структуру СС, а лише «групу, яка складалася з тих осіб, яких було офіційно прийнято в члени СС», «людей, які були особисто замішані як члени організації у вчиненні злочинів, за винятком однак тих осіб, які були призвані в цю організацію державними органами, причому таким чином, що вони не мали права вибору, а також тих осіб, які не вчиняли подібних злочинів».
Доказів скоєння вояками дивізії воєнних злочинів Нюренберзький трибунал не знайшов.
Після закінчення Другої світової війни, протягом років лунали звинувачення у скоєнні воєнних злочинів вояками дивізії, зокрема проти поляків та євреїв. На вимогу Фонду Візенталя та деяких членів парламенту Канади в 1986 році для розслідування фактів можливої присутності у Канаді воєнних злочинців, в тому числі вихідців з України та країн Балтії, була створена так звана Комісія Дешена.
За результатами вивчення архівних матеріалів і допиту свідків у Канаді й Західній Європі комісія підготувала звіт, в якому жоден із емігрантів-колишніх учасників дивізії «Галичина» не був визнаний винним у скоєнні воєнних злочинів під час Другої світової війни. Також було визнано, що членство в дивізії не могло бути підставою для судового переслідування в Канаді, і не існувало підстав для позбавлення громадянства чи переслідування ветеранів дивізії в Канаді.
Серед українських істориків переважає думка, що доля дивізійників була скоріше трагічною, ніж героїчною.
Форум