Жити заново. Історії кримчан, які втекли з Криму

Хотіли свободи, не витримали пропаганди і втекли від Росії в Криму. Так каже, абсолютна більшість кримчан, які вимушено покинули Крим через анексію. До Дня Незалежності України, ми віднайшли кримчан, чиї історії вражають і точно вас не залишать байдужими.

Артем Сохань, сімферополець, який тепер живе у Львові. До цього говорив російською – а вже тут став україномовним. Зізнається, коли вперше сюди їхав, давав собі установку – закохатись у місто.

«У мене була така установка, я себе запрограмував. Я знав, що в мене немає дороги назад, а Крим треба було замінити на щось краще. Львів надав мені таку можливість. Я був впевнений, що над цим містом буде майоріти прапор України. Саме тому я обрав це місто», – зізнався в інтерв’ю Крим.Реалії переселенець із Криму, підприємець у Львові Артем Сохань.

Подружжя Гуляєвих – Вікторія та Олександр, коли переїжджали із Сімферополя, обмінялись будинками із переселенцями з Донецька. Які дуже хотіли жити з Росією в Криму.

«Вони були з Донецька. Кілька років пропрацювали в Москві. Нам пощастило, що вони були такі перелякані й те, що вони дуже хотіли переїхати в Крим», – пригадав у інтерв’ю Крим.Реалії кримчанин, власник видавництва «Друкарик» Олександр Гуляєв.

Михайло Джамаль із Севастополя, грек за походженням. Згадує, що не виїжджав, а втікав із Криму. Йому допоміг колишній офіцер контррозвідки, який зламав присягу і перейшов на бік Росії.

«Мені подзвонив колишній СБУшник, який перейшов на бік ФСБ і повідомив: «Мішаня – давай, тобі пора виїжджати з Криму». Тоді він сказав, що мене мають внести до чорних списків і він мені вже не зможе допомогти. Я відповів, що зрозумів, за годину зібрався і поїхав», – зазначив в інтерв’ю Крим.Реалії власник будівельного бізнесу Михайло Джамаль.

Ельміра Катакі, кримська татарка, мати трьох дітей. До анексії в Криму надавала юридичні послуги. Зараз мріє про власну лінію повсякденного одягу, але оздоблену кримськотатарськими орнаментами. Виїхала, бо не витримала російської пропаганди.

«Пригадую, що тоді якраз був вересень і почалася школа. Моя старша донька розповіла, що в їхньому класі повісили Путіна і почалися розмови по типу «Ура Росія, ура Путін». У нас є фільтр, а у дітей його немає, вони все приймають за чисту монету», – розповіла Крим.Реалії кримськотатарська вишивальниця Ельміра Катакі.

Батька Ельміри – Енвера Кудусова, з Криму до Узбекистану депортували в 1944 році, коли йому було два роки. Жив він у місті Алмалик, за 70 кілометрів від Ташкенту. Там народилась вже й Ельміра з братом. Енвер Кудусов працював фотографом і щороку, 18 травня, в день депортації кримських татар, організовував акції протесту.

«Мій батько був, як зараз кажуть, «активіст», а тоді говорили «ініціативник». Я пам'ятаю, як ми жили в багатоквартирному чотирьохповерховому будинку. І одного разу, на даху нашого будинку, тато вивісив кримськотатарський прапор. Вихід же на горище він заблокував, щоб міліція не змогла піднятися і прибрати цей прапор», – пригадує кримськотатарська вишивальниця Ельміра Катакі.

До Криму родина Ельміри повернулась у 1989 році, тоді їй було 12 років. Оселитись вдалось у Саках. Бо рідного села батька, вже не було.

Родина Артема Соханя, все життя жила у Криму, мама працювала вчителькою російської мови та літератури. Каже, все дитинство і юність зростав на російській культурі.

«Це була творчість Миколи Степановича Гумільова, Михайла Юрійовича Лермонтова, Олександра Сергійовича Пушкіна, Сергія Єсеніна. В основному все це була поезія. Я виріс на поетичній літературі», – розповідає переселенець з Криму, підприємець у Львові Артем Сохань.

Артем закінчив Таврійський університет у Сімферополі. З першого курсу допомагав батькові у бізнесі. Той володів підприємством, що здебільшого проводило ремонти і реконструкції. Родина Артема, як він згадує, була проукраїнських поглядів завжди. Голосували проти Януковича, морально підтримували Помаранчеву революцію та Євромайдан. Та молодий чоловік зізнається, український патріотизм у Криму вітали не всі.

«Розповім вам маленький приклад. 24 серпня 2013 року, я проходжу біля сусідів і кажу «С праздником!», а сусід мені відповідає «А какой это праздник?». Я говорю «День Независимости», а він відразу починає «Какой независимости, да нет такой страны!..» Такою була пропаганда, яку вони напевно всмоктували від російських ЗМІ», – згадує переселенець з Криму, підприємець у Львові Артем Сохань.

Олександр Гуляєв, корінний кримчанин, згадує, що виховувався в комуністичній ідеології та все життя говорив російською.

«Я отримував паспорт у 1987 році. Прийшов до установи, а мене питають, яку національність записати. Я кажу «русский», вони мені відповідають, що так не можна. Мовляв, батько в мене зазначений, як білорус, а мати українка. От і треба обирати. Я вважав себе інтернаціоналістом, мене так виховували, мені казали, що всі нації однакові, що всі рівні. Але коли треба було отримувати паспорт, то я собі ставив питання «якщо я не русский, то я мабуть людина іншого сорту?» – зізнався кримчанин, власник видавництва «Друкарик» Олександр Гуляєв.

Дружина Олександра Гуляєва – Вікторія, народилася в Ужгороді, а виросла в Калуші, на Івано-Франківщині. В Крим переїхала, коли вступила в Таврійський національний Університет, тоді ще він називався Сімферопольський державний університет імені М. Фрунзе. У Криму Гуляєві мали власний бізнес – друкарню, склад меблів і канцтоварів. Також побудували власний триповерховий будинок. Згадують, що любити Україну в Криму було не просто.

«Я добре пам’ятаю ситуацію в супермаркеті «Фуршет». Коли якась жінка, з криками «я не буду читать на этом украинском языке» – кинула на підлогу шматок сиру. Це було ще до 2014 року», – згадує кримчанка, власниця видавництва «Друкарик» Вікторія Гуляєва.

Батько Михайла Джамаля займався будівельною і туристичною сферами в Криму. Михайло, ще зі студентства, допомагав із юридичним захистом сімейного бізнесу. Навчався він якраз на юриста, юриста-міжнародника у Києві.

Проявляти свій громадянський активізм Михайло почав під час Помаранчевої революції. Був на протестах у Києві, активно збирав мітинги і автопробіги в Севастополі. А у 2014 році, коли «зелені чоловічки» захопили аеродром «Бельбек», Михайло був свідком зустрічі російських та українських військових.

«Всі події, які висвітлювалися в Бельбеку, почалися з того, що один із хлопців, який підпрацьовував у моєму барі, одночасно служив за контрактом в нашій військовій частині в Бельбеку. І коли почалося захоплення, він мені одразу почав надсилати фото з місця події. Мовляв, дивись, тут у нас якийсь треш відбувається. Тоді ми з друзями організували прямі трансляції. З цього моменту, умовно кажучи, розпочалась моя «волонтерка», – розповів у інтерв’ю Крим.Реалії власник будівельного бізнесу, севастополець Михайло Джамаль.

Михайло зізнається, що до останнього не вірив, що Росія анексує Крим. Через кримські події Михайло посварився з багатьма друзями та рідними. Він не поділяв їхньої радості від того, що Крим має стати російським.

«Люди, яких я вважав адекватними, почали говорити, що «мати прийшла». Були й родичі які так само реагували, на жаль. А я їм відповідав, що «не мати, а мачуха». Давайте називати речі своїми іменами», – зазначив севастополець Михайло Джамаль.

Протести 26 лютого в Сімферополі Артем Сохань бачив з вікон власного офісу, він саме був навпроти парламенту Криму. Але жодної політичної активності в Криму Артем не виявляв, на мітинги теж не ходив. Про захоплення ж парламенту Криму Артем дізнався від колеги.

«Це була сьома година ранку, мені зателефонував водій, який був закріплений за офісною машиною, і повідомив, що не може потрапити в центр, оскільки Верховна Рада захоплена і весь периметр перекрито. Потім, я щодня там проходив повз і дивився на новий прапор, і з кожним днем все більше ненавидів цю країну, Російську Федерацію», – Артем Сохань, переселенець із Криму, підприємець у Львові

Спочатку Артем не вірив, що Росія в Криму надовго. Коли ж зрозуміли, що окупація затягується – на родинній нараді вирішили переїжджати. Обирали між Одесою, Києвом та Львовом. Переїзд запланували на 2015 рік. Коли ж видавали російські паспорти – Артем відмовився від документа, а батьки, щоб продати майно і теж виїхати до Львова, змушені були взяти.

«З мого оточення 80 відсотків раділи паспорту. Мої батьки отримали паспорт в той момент, коли була необхідність переоформлювати нерухомість, коли вже були покупці на цю нерухомість», – поділився спогадами переселенець із Криму, підприємець у Львові Артем Сохань.

Ельміра Катакі каже, що її родина не була політично активною. Хоча 26 лютого 2014 року її чоловік і брат були під кримським парламентом. А 8 березня до антиросійської акції «Ні-війні!» долучилась і сама Ельміра.

«Я дуже добре пам'ятаю 8 березня, коли жінки почали виходити на дороги з плакатами «Ні війні!» Був шалено сильний вітер і дуже холодно. Нас тоді охороняла міліція. Нас попередили, щоб не було жодної згадки про Путіна», – згадує кримськотатарська вишивальниця Ельміра Катакі.

Як російські козачки оточували українську військову частину, бачили Вікторія та Олександр Гуляєві. Адже військова частина Головного прикордонного загону в Сімферополі була саме навпроти їхньої друкарні.

Після усвідомлення, що Росія в Криму надовго, подружжя Гуляєвих вирішило виїжджати на материкову частину України. Бізнес продати не вдалось, тому збували обладнання частинами. В родині ж Олександра були й ті, хто навпаки – радів приходу Росії.

«Здається, моя сестра, Тетяна голосувала на «референдумі». Вона мені казала, що, всією родиною ходили. Її чоловік взагалі на машину причепив наліпку «Спасибо деду за победу, а Путину за Крым», – розповідає кримчанин Олександр Гуляєв.

Артем Сохань із батьками продали майже все майно, і в 2015 році, всією родиною, включно з бабусею та дідусем – виїхали з Криму. А щоб на адмінмежі не було зайвих питань – зібрані заощадження перевозили як контрабандисти, ховали гроші під одягом і прикріплювали скотчем прямо до тіла.

Із Криму Артем зміг вивезти автовишку, вантажний автомобіль, бус і металевий ангар, що розбирається та збирається, як конструктор.

«Після переїзду, після окупації, з’явилось якесь внутрішнє відчуття чи внутрішній страх, що я тепер не заливаю фундаментів. Все що будується на моєму підприємстві – все з легких конструкцій. Все робиться так, що я можу зібрати і перевезти все майно до іншого місця», – пояснює львівський підприємець із Криму Артем Сохань.

Родина Гуляєвих переїхала на материкову Україну влітку 2014 року. І зіткнулася з тим, що їхній син отримав диплом програміста вже за російським зразком. Та жінка каже, їм пощастило і Національний університет імені Тараса Шевченка прийняв їхні документи на вступ. Тепер він уже має диплом магістра з тризубом.

Ніхто з підлеглих Гуляєвих на материкову Україну не виїхав, всі взяли російські паспорти. Техніку продали фактично всю, деяку віддавали за безцінь. Відновлювати свою друкарню почало з Одеси. Але там бізнес не заладився. Тому подружжя продало будинок і переїхало у село на Київщину. Тут справи вже пішли краще. Закупили нове обладнання, а Вікторія навчилася робити тверді палітурки.

Ельміра Катакі зізнається, через пам’ять про депортацію кримських татар зважитися на переїзд було дуже не просто. Рідня ж рішення про переїзд теж не підтримувала.

«З рідні поїхали тільки я і мій брат, і все. Вони не розуміють нас. Вони вважають, що ми не те, щоб зрадники, хоча й такі є, вони вважають, що кримські татари мають жити в Криму. Грубо кажучи, те що я поїхала з Криму, я занепастила зусилля всіх моїх предків. Для мене це було важко», – поділилась переживаннями кримськотатарська вишивальниця Ельміра Катакі.

Чоловік Ельміри у Криму працював будівельником. Та після переїзду вирішив змінити фах – пройшов курси і став барменом та сомельє. Сама ж жінка продовжувати юридичну практику, якою займалася в Криму, не змогла, каже завелика конкуренція.

Після переїзду, Ельміра затужила за кримськотатарською культурою і людьми, які залишилися на півострові. Згадує, влітку 2015 року, під час поїздки до родичів у Крим, пройшла курси кримськотатарської вишивки.

«Мені стало мало Криму і я вирішила вчитися кримськотатарської вишивки. До цього я не знала про неї абсолютно нічого. Як виявилось, вона доволі проста у своїй техніці. Просто треба мати усидливість та бажання. Бажання у мене було, а усидливість довелося виховати», – жартома згадує Ельміра Катакі.

Тепер Ельміра вишиває вручну та на машинці. Здебільшого це репліки автентичних костюмів кінця 19-го століття. Жінка каже, кримськотатарський візерунок – це набір символів, що розповідають про культуру й історію народу.

По приїзду на материкову Україну Михайло Джамаль мав деякі заощадження і вирішив зайнятися будівельним бізнесом. Скооперувався з братом. Разом купили пів гектара землі.

Після цього, за словами Михайла, на старті у наявності чоловіків було 30 тисяч доларів готівки і 50 тисяч доларів кредитних. За три місяці вже залили перший фундамент. І тоді з’явилися перші інвестори. За три роки Джамаль з братом побудували 30 будинків. Другий проєкт реалізував уже сам. Нині вже будує вже третій житловий комплекс. У Михайла є правило, він принципово не продає житло тим, хто не любить Україну, а у кожен із проєктів вкладає часточку Криму.

«Нікому, окрім кримчан – Крим не потрібен. Якщо ми про нього не будемо говорити, про те, що Крим все таки наш, то всі про цю проблему й забудуть. Через рік-два-десять скажуть – а що був якийсь Крим? Якщо я не маю доступу до Криму, то я тут по тихесенько буду відбудовувати свій», – прокоментував Михайло Джамаль.

Артем Сохань заговорив у Львові українською. Тепер, крім російських класиків, читає ще й поезію Василя Стуса та Ліни Костенко. Востаннє у Криму був у 2017 році. Російську політику на півострові порівнює зі сталінськими репресіями.

«У творах Варлама Шаламова «Колымские рассказы» в усій своїй красі описується режим Сталіна. І якщо хтось ще не знає, що таке справжня Росія, що таке Радянський Союз – то варто прочитати цю книгу. Я люблю свою Україну, і якби я так думав у 37-у році – то я став би героєм цієї книги.

Усі українці, які виїхали з Криму, зізнались, що свобода – це їхній головний життєвий принцип. І коли цю свободу обмежили, вони наважилися залишити свої домівки. Тому 24 серпня – особливий день для тих, хто знає ціну незалежності.

«На питання «А що дала нам Україна», я вже відповідав не раз. Завжди казав і знову повторюсь – особисто мені Україна дала життя. Ця країна дала мені безкоштовну середню та вищу освіту. Все, що я маю, я маю завдяки тому, що моя Україна була незалежною», – пояснив Артем Сохань.

«Будинок он за один рік побудувати не можна, а то державу! Тим паче, яка була тривалий час окупована. Ми ж із чоловіком, фактично, все своє життя побудували в незалежності», – зазначила Вікторія Гуляєва.

«Все те, що я вмію, я навчився в Україні. Освіта, поняття, що за свої права можна і потрібно боротися, жага законності, європейські цінності – це те, що мені прищепила Україна» – сказав Михайло Джамаль.

«Понад усе я люблю в українцях щирiсть. Я навіть не знаю, який у російській мові можна було б застосувати відповідник. Україна, в плані людей та культури – це дуже унікальна й багата країна. Україна – це не Росія. І це теж одне з досягнень України й українців», – наголосила Ельміра Катакі.