30 років тому у Білорусі Верховна Рада ХІ скликання ухвалила закон «Про мови в Білоруській РСР». Що передувало цьому? Чому закон був ухвалений, хто був двигуном і хто чинив опір? Про це в інтерв’ю Білоруській редакції Радіо Свобода розповідає автор книжки «Шлях до радянської нації: політика білорусизації (1924–1929)», викладач Карлового університету в Празі, доктор історії Олена Маркова.
– Наприкінці 1980-х років Комуністична партія відчула, що її вплив упав, і що в суспільстві з’явилося багато нових впливових організацій, які тоді називали неформальними.
«Неформали» починали з неполітичного порядку денного – культурна спадщина, екологічні проблеми – але поступово збільшували свій політичний вплив і перетягували на себе увагу суспільства. Найважливішим пунктом у діяльності неформалів була білоруська мова, вони виступали за розширення сфери її застосування.
Компартія почала реагувати на це. Ще в травні 1988 року відбувся Х пленум ЦК КПБ, на якому перший секретар ЦК Єфрем Соколов заявив, що потрібно ширше використовувати білоруську мову в освітніх установах й інших сферах.
Якщо переглянути протоколи засідань партійних органів, то видно, що компартія хотіла випередити ініціативу неформалів у справі розвитку білоруської мови і її просування. Комуністи вивчали неформальні рухи, стежили за їхньою діяльністю, щоб перехопити ініціативу. Вони вивчали тактику, стратегію і вимоги неформалів, щоб потім адекватним способом перехопити ініціативу.
Компартія діяла за принципом: що не можна побороти, те потрібно очолити. Тому вони постаралися своїми силами почати просування білоруської мови
Комуністи збиралися використовувати «справжніх» учених, телебачення і друк, щоб полемізувати. А неформальні рухи пропонували своє бачення двомовності, національної ідеї та національної ідентичності. Компартія діяла за принципом: що не можна побороти, те потрібно очолити. Тому вони постаралися своїми силами почати просування білоруської мови.
Ці зусилля були половинчасті. Але 26 січня 1990 року Верховна Рада БРСР ХІ скликання ухвалила Закон «Про мови в Білоруській РСР». У його розробці брали участь представники суспільства, в тому числі «неформали», а також учені та чиновники. Закон проголосив білоруську мову єдиною державною мовою БРСР. Це була відповідь комуністів на активність «неформалів» та запит суспільства, яке відповідало на риторику неформальних організацій.
– Який був зміст закону?
– Головним у законі було те, що білоруська мова проголошувалася єдиною державною мовою БРСР – мовою ділових контактів, освіти, державних засобів масової інформації. Дуже показові перші речення нового Закону, це абсолютно унікальна ситуація, таке важко знайти в законодавстві інших країн:
- «Мова – не тільки засіб спілкування, а й душа народу, основа і найважливіша частина його культури. Живе мова – живе народ».
Як бачимо, вже в перших фразах закону проголошувалося, що мова – це найголовніше, що потрібно охороняти, стверджувалося, що вона в занепаді і її треба рятувати.
Це було абсолютно унікально, коли в державному документі констатувалося, що в мові концентрується жива сутність народу, що мова – це кров, необхідна для існування народу
З наукової точки зору я можу сказати, що це такий гердерійський підхід.
Філософ Йоганн Ґотфрід Гердер колись сказав, що в мові ховається душа народу. У нашому випадку це було абсолютно унікально, коли в державному документі констатувалося, що в мові концентрується жива сутність народу, що мова – це кров, необхідна для існування народу.
Російська мова була проголошена «мовою міжнаціонального спілкування народів Союзу РСР».
У законі прописувалися конкретні етапи і дати, коли повинні були бути запроваджені ті чи інші його положення. На їхню імплементацію давали від 3 до 10 років.
– Як білоруське суспільство сприйняло новий закон?
– Була велика кількість листів, які надходили до Верховної Ради. Було багато полеміки на сторінках часописів і газет. Було налагоджене так зване громадське обговорення у пресі.
Ця полеміка мала масовий характер. Безліч людей писали листи і звернення до органів друку. Складається враження, що кожен із них знав, що від його голосу залежить майбутнє. Це особливо контрастує з нинішнім часом, коли відчувається масова апатія і зневіра в те, що щось можна змінити. Але в той час була зовсім інша ситуація.
Люди писали масово і від свого імені, і від імені своїх родин (дуже часто додавалися підписи всіх членів сім’ї). І не можна сказати, що писали тільки жителі Мінська або тільки інтелігенція – вчителі та лікарі. Ні, писали всі – і вчителі, і лікарі, і працівники, і інженери, і домогосподарки, і пенсіонери, і відставники, і військові. Писали з усіх регіонів Білорусі. Була абсолютно масова підтримка.
І потім, на початку 1990-х років, коли комуністи у Верховній Раді наполегливо пропонували надати і російській мові статус державної, люди теж масово в листах протестували проти цього. Тут можна прочитати деякі з тих листів.
Люди наводили різні аргументи – одні писали про відновлення історичної справедливості, інші писали, що ми нічим не гірші, ніж балтійці, ніж сусіди. Закликали не робити проблеми з того, що білоруська мова нібито важка, що за п’ять років переходу можна хоч китайську вивчити, а тут споріднені слов’янські мови. І багато хто в листах вимагав, щоб термін переходу на білоруську мову був скорочений.
А закон передбачав, як я вже говорила, терміни переходу і був дуже лояльним у цьому сенсі, не носив ніякого насильницького характеру. Терміни до десяти років є дійсно дуже лояльними. І ось люди писали, мовляв, ви що – п’ять років на перехід на білоруську мову в школах, це ж дуже багато, це буде використано чиновниками як привід усе спустити на гальмах. Так що народ вимагав скоротити терміни переходу на білоруську мову.
Зовсім небагато було поодиноких листів від дружин військових, які писали, що навіщо їм вчити, якщо вони сьогодні тут, а завтра там. Але це були зовсім маргінальні голоси. Вони не складали і одного відсотка листів.
Треба визнати, що на підставі нового закону про мови в суспільстві не було розколу.
Мені запам’яталися листи людей про демонстрації 7 листопада 1990 року, коли представники БНФ, зокрема Зенон Позняк, говорили про злочини комуністичного режиму на площі Леніна біля пам’ятника Леніну. І ось пішли листи: навіщо ви чіпаєте Леніна, ви таким чином знижуєте свій авторитет у народу, ми вас не підтримаємо на виборах і так далі. Але це щодо політики.
Люди писали на підтримку мови, писали білоруською мовою, з помилками, але писали і виступали за повернення мови
Що ж стосується мови, то можна сказати, що була абсолютно масова підтримка. І ще важливо, що писали люди з-поза меж Білорусі, які вже давно жили, наприклад, в Казахстані чи Росії.
Здавалося б, вони давно русифіковані, але вони писали на підтримку мови, писали білоруською мовою, з помилками, але писали і виступали за повернення мови.
– Чи були протести проти статусу білоруської мови як єдиної державної?
– Невелика кількість листів, переважно від ветеранів, пенсіонерів з’явилася після ухвалення нового закону. У листах вони відтворювали шаблон комуністичної пропаганди, яку прищеплювали їм протягом усього повоєнного періоду у пресі, в підручниках, в пропагандистських брошурах і посібниках для політпрацівників, про те, що всі національні прояви обов’язково пов’язані з фашизмом. Так ідеологічна вакцинація давала свої плоди.
Не розібравшись у ситуації, люди писали, що це ж фашисти почали рухатися, націоналісти розплодилися, вони приведуть до кривавих міжусобних конфліктів, як на Кавказі або в Литві і таке подібне. Але кількість і цих листів абсолютно маргінальна і про серйозну хвилю неприйняття єдиного державного статусу білоруської мови, про що сьогодні іноді доводиться чути навіть від представників влади, говорити абсолютно не доводиться. Десятки таких листів не йдуть ні в яке порівняння з тисячами і тисячами листів на підтримку мови.
– Закон діяв лише п’ять років. Які були результати короткого періоду його існування?
– Ставитися до результатів п’ятирічної дії того закону можна двояко – склянка води, як відомо, може бути наполовину порожньою і наполовину повною. Але все ж можна сказати, що внаслідок короткого періоду його дії істотні зміни, які він приніс, все ж не встигли вкоренитися так, щоб мова стала частиною повсякденності і могла вже далі репродукуватися самостійно.
Кроки були зроблені величезні, наприклад, щодо переходу на білоруську мову шкіл і садків, а й тут були свої терміни переходу. Тому щось встигли, щось ні. А через п’ять років можливості були перекриті.
Але все ж величезна кількість дітей навчалася білоруською мовою, були створені нові підручники з історії, які писалися з точки зору саме національної історії. Була створена нова національна концепція історії. Це був гігантський розвиток. Але, на жаль, п’яти років виявилося недостатньо для високорусифікованого білоруського суспільства. За такий короткий час виявилося нереально підняти цю глибу, яка десятиліттями нагромаджувалася, вичавлюючи все живе. Як на мене, для цього закону були потрібні хоча б десять років.
– Чи є, на вашу думку, надія щось змінити в майбутньому? Чи може ще білоруська мова повернутися?
– Негативний бік нашого становища полягає в тому, що момент був упущений. У той час співпала хвиля ентузіазму і віри в краще майбутнє, які асоціювалися і з національною мовою.
Зараз ситуація інша. Часто можна почути твердження, що нам зараз більше потрібна англійська мова, ніж білоруська, тому що ми живемо в епоху глобалізму і так далі.
Я вважаю, що кожна держава повинна мати свою мову, яку повинна захищати. Це природно
Але я вважаю, що кожна держава повинна мати свою мову, яку повинна захищати. Це природно. Закон про єдиний статус білоруської мови потрібно так чи інакше приймати.
Просто, якби ми ухвалювали його зараз, то зіштовхнулися б із великою кількістю аргументів проти мови. Хтось би спирався на статистику переписів. Проте я вважаю, що надія є завжди і, незважаючи на всі труднощі, ніколи нічого не пізно робити для мови.
Надія є завжди і, незважаючи на всі труднощі, ніколи нічого не пізно робити для мови. Адже якщо не буде мови, то відбувається асиміляція, і цей процес може стати незворотним
І цей закон про статус білоруської мови як єдиної державної потрібно імплементувати в Білорусі рано чи пізно, звичайно, дотримуючись лояльних термінів переходу. Адже якщо не буде мови, то відбувається асиміляція, і цей процес може стати незворотним.
Зараз багато втрачено, але ще не пізно. Незважаючи на всі нинішні обставини, я не думаю, що це така вже велика проблема – імплементувати білоруську мову при розумному законодавчому підході. Я думаю, що вся справа – в розумних термінах переходу на мову. Незворотної точки тут немає.
Так, можливо, буде складніше, ніж раніше, але ще не пізно. Ще є і носії мови, громади, групи та ініціативи. Практика показує, що люди їх підтримують, білоруські книжки все ще купують і читають, розвивається білоруський сегмент інтернету. Надія не втрачена.
Олена Маркова – доктор наук, викладач Карлового університету у Празі, дослідниця білоруського історії ХХ-XXI століть. Автор книжки «Шлях до радянської нації. Політика білорусизації, 1924–1929», за яку вона стала лауреатом премії за найкращу книжку в царині історії на V Міжнародному конгресі дослідників Білорусі в 2017 році. Зараз займається мовною політикою 1990-х років і питаннями національної ідентичності.
Оригінал статті на сайті Білоруської редакції Радіо Свобода
