(Рубрика «Точка зору»)
Доля кожної мови великою мірою залежить від її культурної ваги – обсягу та якості створених нею літературних творів. Оскільки метою Російської імперії була повна мовно-культурна асиміляція українців, у появі і розвитку літератури на українській мові вона вбачала загрозу своїй цілісності.
Вороже сприйняття з боку імперії українського письменства спричинило появу у травні 1876 року таємного Емського указу імператора Олександра ІІ, яким було доповнено Валуєвський циркуляр низкою додаткових заборон на вживання української мови.
Указу передувало донесення начальника Третього відділення про зростання українофільського руху в 1870-х роках, що сприяв появі українськомовних підручників, молитовників і перекладів з інших мов, а також популярних книжок для народу.
В експертній доповіді з цього приводу, поданій імператорові головою Київської археографічної комісії М.В. Юзефовичем, зокрема зазначалось:
«Можно с полною безопасностью доя целости России смотреть на возникновение литературы, например у латышей, численность которых простирается всего до миллиона с небольшим душ, но допустить обособление путем возведения украинского наречия на степень литературного языка 13-ти миллионов малоруссов было бы величайшей политической неосторожностью, особенно ввиду того объединительного движения, какое совершается по соседству с нами у германского племени».
Попри всі цензурні утиски, самодержавній імперії не вдалось зупинити розвиток української літератури.
Розповсюдженню українських книжок сприяла політична і мовна ситуація в західних областях України, що на той час перебували у складі Австро-Угорщини, яка, на відміну від Росії, не пригноблювала ідентичність народів, що її населяли. Українці, як і інші етнічні меншини цієї конституційної монархії, мали право і на участь у політичному житті, і на культурний розвиток на базі своєї мови.
Після запровадження Емськго указу письменники підросійської України друкувались в галицьких і буковинських виданнях. Так, перша поетична збірка Лесі Українки «На крилах пісень» і книжка її перекладів із Генріха Гейне вийшли у Львові в 1893 і 1892 роках.
На кінець ХІХ – початок ХХ століть, після появи міської прози Михайла Коцюбинського, Івана Франка і Володимира Винниченка, українська література становила вже вагомий національний набуток.
Ба більше, не кожен народ міг похвалитися такою трійцею геніїв, як Тарас Шевченко, Леся Українка та Іван Франко.
Потужний креативний потенціал української мови виявився і під час більшовицької українізації, проте її здобутки уже в 30-х роках були заборонені, а більшість митців розстріляні.
Тоталітарна влада різко звузила простір української культури і загнала її в прокрустове ложе «єдино правильної» комуністичної ідеології.
Оскільки рівень національної культури визначають передусім високі літературні зразки, партія поставила перед заангажованими науковцями завдання максимально «знешкодити» вплив великих текстів на національну свідомість українців.
Нейтралізація впливу класичної української літератури відбувалась шляхом заборон найбільш антиімперських текстів і фальшування та стереотипного уодноманітнення інтерпретацій художніх творів.
Ліна Костенко про фальсифікації творчості Лесі Українки за радянської доби
Практики брутальних фальсифікацій і знецінення спадщини Лесі Українки детально розкрила Ліна Костенко у статті «Геній в умовах заблокованої культури», опублікованій в «Літературній Україні» в 1991 році:
«Якщо придивитись до її посмертної долі, то неважко помітити, що в голосній славі за радянських часів їй не відмовлено. Навпаки. Було зроблено найпідліше. Заборонивши «Бояриню», вилучивши ряд найсильніших віршів, вирвавши з «м’ясом» із видання Книгоспілки передмови репресованих авторів – натомість всіляко підносити її як «співачку досвітніх вогнів», як ретельну читачку Маркса, приписати їй переклад «Ткачів» Гауптмана, – перекладала вона його чи не перекладала, головне – щоб про повстання сілезького пролетаріату. Відтак «Осінню казку» ввести до шкільної програми, дарма, що це річ незакінчена і за життя авторка її не друкувала, – головне, що там є Будівничий і червоні прапорці.
Назвати російський драматичний театр іменем Лесі Українки. Встановити премію – не за драматургію, а за твори для дітей.
…У «Радянській енциклопедії історії України»… повідомити, що вона боролась з українським буржуазним націоналізмом, що її світогляд формувався під впливом Чернишевського і Добролюбова. І що найкраще – цитую: «В творчості У. наявні елементи нового методу – соціалістичного реалізму».
Нинішня актуальність драматичних творів Лесі Українки
Після «розблокування» наших класиків ситуація, звичайно, поліпшилась. Повернулись заборонені твори Лесі Українки, у видавництві «Комора» в повному обсязі вийшла її епістолярна спадщина, з’явились солідні дослідження її творчості, серед яких вирізняється монографія «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» Оксани Забужко.
Однак розповсюдження нових знань про Велику Українку не виходить за межі досить вузьких кіл патріотичної інтелігенції, хоча навіть у цих середовищах, не кажучи вже про жовту пресу, фейкова історія про стосунки поетки з Ольгою Кобилянською часом викликає більше зацікавлення, ніж ідейно-художні смисли її драм.
Той факт, що театр російської драми в столиці досі носить ім’я Лесі Українки, яке прив’язали до нього для маніпулятивної пропаганди «дружби народів», є нічим іншим, як зневагою до її пам’яті.
Зі спогадів Климента Квітки відомо, як обурив Лесю Українку намір Володимира Винниченка перейти в російську літературу в 1910 році. За цим життєвим епізодом постав діалог Антея з Федоном в її драмі «Оргії»: «…ти продав туди свій твір найкращий, де зневажають все, що нам святе».
Як і за радянської доби, популярністю користується лише «Лісова пісня», вистав за іншими драматичними творами письменниці вкрай мало. І це при тому, що вони сьогодні не менш актуальні, ніж в час їх створення.
Адже не лише в «Боярині», але і в драмах на античні сюжети Леся Українка відтворює історію поневолення України Російською імперією. В її п’єсах розгортається історія війни двох сусідніх народів, один з яких здобуває перемогу над іншим не завдяки своїм цивілізаційним перевагам, а через обман і підступ. У «Касандрі» цю ідею втілено в символі Троянського коня – подарунку від ворога, що його приймають довірливі супротивники. В «Боярині» – це мотив вірності присязі, якої вимагають московити від українців після Переяславської ради, натомість самі не дотримуються жодних присяг, безкарно грабуючи переможених: «І просвітку нікому не дають московські посіпаки! Все нам в очі тією прИсягою тичуть…».
Хіба не розгортається цей давній сюжет сьогодні, коли московські посіпаки вимагають від нас виконання мінських угод, а зі свого боку, загарбавши наші землі, не збираються дотримуватись жодних міжнародних правил і зобов’язань?
Одним із провідних мотивів Лесі Українки є мотив знесилення в неволі, втрати здатності до опору, добровільного рабства як наслідку пригнобленого становища української людності в деспотичній російській державі.
Передбачаючи наближення великих соціально-політичних зрушень і можливого краху Російської імперії, що відкривало перед українською спільнотою перспективу національного визволення, Леся Українка бачила й загрози повторної втрати незалежності, причини якої пророчо провиділа в ослабленні почуття національної солідарності й колективної волі до боротьби за свободу, поширенні серед значної частини українців байдужості й зневіри у власних силах.
Ще 130 років тому Леся Українка ставила перед українським суспільством такі запитання:
Як світ новий з старого збудувати?
Як научить байдужих почувати?
Як розбудити розум, що заснув?
Від того, чи зможемо ми знайти відповіді на ці запитання, залежатиме доля нашої держави.
Лариса Масенко – доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
