«Кожна заслуговує на визнання». Історії трьох жінок, які пройшли війну на Донбасі

Дніпро – Повернувшись додому з фронту, вони намагаються бути такими ж сильними, як на передовій. Вдається – не кожній. Жінкам-військовим непросто знайти себе в мирному життя. Хтось зрештою ціною надзусиль повертається до мирної професії, щоденних родинних клопотів і турботи про дітей, у когось починаються проблеми з алкоголем, напади агресії тощо. Про проблеми жінок на війні й після неї, які в українському суспільстві прийнято замовчувати, колишні жінки-бійці, волонтерки, психологи з різних областей говорили на першому «круглому» столі за підтримки інституту ООН у Дніпрі, – відверто й неупереджено.

За офіційними даними Міноборони, наразі в Україні близько 12 тисяч жінок ветеранів бойових дій. А втім, жінки-учасниці зустрічі зауважували: ці цифри дуже применшені. Частина їхніх бойових посестер, особливо з добровольчих формувань, так і не отримали статусу УБД.

Між тим, кажуть жінки, вже у цивільному житті вони нерідко стикаються з нерозумінням, особливо з боку жінок. Мало хто з них наважується одягти свої бойові нагороди в публічних місцях.

Як бути жінкою на війні й після неї – Радіо Свобода записало історії трьох жінок.

«Війна змінила нас всіх – навчила цінувати життя» – військова, яка пройшла полон

Людмила Калініна з Павлограда у недалекому минулому – розвідниця. Свій бойових шлях розпочинала в добровольчому батальйоні «Донбас». Аби піти воювати, довелось кинути успішний бізнес.

Позаду в жінки – важкі випробування: Іловайський «котел», тяжке поранення і два дні в полоні російських військових.

«В Красносільському 29 серпня 2014 року я була поранена. 30 серпня було ухвалене рішення здаватись в полон, ми були в повному оточенні. Коли ми потрапили в полон, ті, хто нас утримували, не приховували, що вони росіяни. Один розказував, що він з Мурманська. Це була конкретно регулярна російська армія», зазначає Людмила Калініна.

«До добровольців у полоні було інше ставлення, – продовжує вона. – Для колаборантів і сепаратистів батальйон «Донбас» був «зрадниками», бо влітку 2014-го у ньому більшість були – донеччани. Дві доби в полоні. Першу добу я взагалі не пам’ятаю, у мене було вогнепальне поранення ніг, відкрита черепно-мозкова травма. Медичну допомогу мені не надавали. Я пам’ятаю, привезли російський сухпай, там було яблучне пюре. Мене ним намагались погодувати з ложечки… Була розмова, що нас відправлять на Росію. А 31 серпня всіх поранених зібрали. Нас було четверо дівчат. Підійшов росіянин, позивний «Клен», каже: «Дівчат – сюди». Ми не знали, що нас чекає. Хлопцям сказали, що нас везуть на розстріл, а їм – що нас. Чітко пам’ятаю останній жест хлопців з «Донбасу» – кулак, прикладений до серця. Вони прощались з нами, а ми – з ними. Потім відбувся обмін. Мене відвезли на Волноваху».

Після лікування Людмила повернулась на фронт, у добробат. Пізніше підписала контракт зі Збройними силами України. Каже: було бажання – помститись.

«Більшість «донбасівців» ще в полоні були. Було почуття помсти, образи. До квітня 2015 року я прослужила ще в Нацгвардії, а потім перевелась до Збройних сил України. Чому? Пішли розмови, що Нацгвардію приберуть з передових позицій, а я хотіла воювати. Починала я з розвідника-санітара, закінчила командиром розвідвзводу. Потім у зв’язку зі здоров’ям, здоров’я після поранення погіршувалось, – була психологом», – розповіла жінка-військова.

Наразі Людмила Калініна має інвалідність 2-ї групи. Розповідає: даються взнаки поранення й психологічні травми. Наразі найактуальніше для жінок, які пройшли війну, вважає Людмила, – фахова психологічна допомога.

«Ми вважаємо: ми сильні, ми зможемо, ми впораємося. Насправді, буває не так. Буває, виєш в подушку. Іноді мене «замикає», я їду на дачу, аби нікого не бачити, нікого не чути. Донька моя навчається у військово-спортивному коледжі, а сина відвожу до бабусі. Для себе я знайшла розраду – саджала квіти, городом займалась. Досить довгий період служби й важко перебудуватись з військової людини на цивільну. Іловайськ – це страшні сни, хоч минуло вже п’ять років, та сама оця дата – 29 серпня... Пережити, і наче тоді вже попускає, легше, легше. Війна змінила нас всіх. Кажуть: зробила більш жорстокими. Ні. Просто навчила цінувати життя. Навіть якщо мені дуже погано, я посміхаюсь – мені дали шанс жити. Я вже рік на дембелі, але, здається, досі ще не знайшла себе. Перші пів року я взагалі не виходила з дому, спілкувалась тільки з побратимами й посестрами, тими, хто може мене зрозуміти», – каже Людмила Калініна.

За її словами, держава має звертати більше уваги на проблеми жінок-військових

«Звертати увагу. Запрошувати, витягувати їх на світло. Наприклад, мої дві знайомі дівчини-військові, які не вилазили з «нуля», досі не мають нагород, навіть нагороди «учасник АТО». Звертати увагу на їхні родини, не забувати про їхніх дітей. Сімейна реабілітація – це було б ідеально. Роботи непочатий край», – зазначає Людмила Калініна.

«Кожна жінка, яка була на війні, заслуговує на визнання» – жінка-парамедик

Катерина Приймак із Києва в минулому – парамедик добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». Пробула на війні 11 місяців, з передової евакуйовувала поранених до лікарень та карет «швидкої допомоги».

Зараз вона – активістка жіночого ветеранського руху, фахівчиня зі зв’язків із громадськістю. Каже: довгий час жінки, які пройшли війну, в українському суспільстві були «невидимими».

«У мас-медіа говорилось: «Наші хлопчики, наші захисники». А про жінок – ні слова. Між тим, жінки були на фронті, і досить багато. Ситуація була жахлива: дівчата воювали на бойових посадах, а у військових квитках були записані «кухарками», «пралями». Дівчина, яка була заступницею ротного, була підписана як «працівниця лазні». При цьому вона керувала чоловіками. Одна з моїх посестер – штурмовичка, брала міста, при цьому вона була записана «швачкою». «Швачка» – народний герой… Зрештою ветеранки почали об’єднуватись і домоглись того, що для ветеранок було відкрито 63 бойові посади. Але цьому передувало два роки роботи», – розповіла Катерина Приймак.

Катерина розказує про свій досвід повернення до мирного життя: спершу, зазначає, вона абсолютно відмежувалась від всього, що було пов’язано з війною, і навіть змінила фах – пішла працювати на телебачення. Розповідає: тільки зараз повертається до громадської роботи, яка пов’язана з військовими, – разом із посестрами працює над створенням потужного жіночого ветеранського руху.

«Ми проводимо злети жінок-ветеранок. Коли ми з жінками сидимо колом довіри, то вони розповідають абсолютно про все, що їх хвилює», – каже Катерина Приймак.

Загалом жінки, які прийшли з війни, зауважує вона, досі стикаються з упередженим ставленням суспільства.

«Я була в добробаті, я не була оформлена, жодних статусів УБД у мене немає. Але якщо дивитись на це збоку, то кожна жінка, яка була на війні, заслуговує на визнання. В українському ж суспільстві жінки, які виявляють бажання воювати, викликають величезний подив. Як часто дівчина показує посвідчення УБД, і при цьому кондуктор чи оточуючі вважають, що мають право коментувати. Найпоширеніше: «Ти що собі мужика шукала там?»… Жінки досі сприймаються як «окраса війська», а не професіонали. Але є вже зрушення в ментальному плані: цього року до Дня захисника більше жінок було в ефірах, більше статей було про жінок-військових», – зазначила Катерина Приймак.

Мені сказали: «У тебе немає УБД, вибачай»

Війна для Анни Белякової (позивний «Скіф») із Дніпра розпочиналася з волонтерських поїздок на передову. Вона, медик за фахом, спершу допомагала бійцям як медсестра. Потім два роки служила в полку «Дніпро-1» інструкторкою з польової медицини.

Їй так і не надали статус учасника бойових дій, вона визнана бійцем-добровольцем на регіональному рівні. Анна каже: це проблема багатьох жінок, хто служив у добровольчих підрозділах. За її словами, відсутність посвідчення УБД, зокрема, заважає жінкам отримати якісну психологічну допомогу.

«Я зіткнулась з цією ситуацією: коли мені була потрібна психологічна підтримка, я намагалась записатись на неї, але мені сказали: «У тебе немає УБД, ти не військова, вибачай». Є, наприклад, послуга для колишніх військових – можна безкоштовно піти в басейн поплавати. Дзвоню. «Вибачай, в тебе нема УБД». Посвідчення, яким нас визнали бійцями-добровольцями на регіональному рівні, майже нічого не дає. Я можу в тролейбусі проїхатись безкоштовно. І все. Щоб пройти сесію з психологом, я сплатила свої власні кошти», – розповіла Анна Белякова.

Між тим, каже Анна, сам підхід до психологічної допомоги жінкам, які пройшли війну, в Україні треба змінювати.

«На круглому столі говорилось про психологічну допомогу жінкам, які повернулись з війни. «От вони сидять вдома, не йдуть до психолога». Мене це дивує. А де ж участь чоловіка в цьому? Я не чую: «Сім’я». Я чую: «Чоловік – жінка, чоловік – жінка». Таке гендерне протистояння. Ми забуваємо про родину. Я розумію ці проблеми, бо стикалась з ними», – каже Анна Белякова.

За її словами, для частини жінок, які пройшли війну, опорою після повернення до мирного життя є улюблена робота, активна громадянська позиція.

«Я повернулась в медицину. Працюю в тій сфері, яка, по-перше, приносить мені задоволення. По-друге, те, що я роблю, інструкторство, – там є і військові моменти. Бо вони вже увійшли в життя. Я часто допомагаю в ДТП, якщо бачу, що в цьому є потреба, якщо є постраждалі… Війна змінила всіх нас. Я навчилась насолоджуватись простими речами», – зазначає Анна Белякова.