4 вересня минають 34-і роковини від дня загибелі видатного українського поета, дисидента Василя Стуса, який у 1985 році пішов з життя у карцері в таборі на Уралі. За офіційною версію – «зупинка серця», проте друзі-політв’язні кажуть: це була розправа радянського режиму. Радіо Свобода згадує промову дисидента Василя Овсієнка на першому з’їзді Народного руху України у вересні 1989 року, на якому він публічно закликав перепоховати трьох політв'язнів – Василя Стуса, Юрія Литвина та Олексу Тихого – в Україні. Зрештою це сталося у листопаді 1989 року і стало важливою подією новітньої української історії.
1989 рік. Під час промови на першому з’їзді Народного руху України дисидент Василь Овсієнко тримає в руках ключі.
«Шановні делегати і гості. Оце в руках у мене ключі від тюрми. Ключі від тієї тюрми, в котрій зовсім недавно сидів я – особливо небезпечний державний злочинець і рецидивіст, Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, присутній тут Сокольський й Горбань. Я ці ключі не викрав, я їх підібрав щойно першого вересня в напіврозваленому приміщенні цієї тюрми. Там скоро має бути корівник. Слава Богу, там буде корівник, а не політв’язні. І дай Боже, щоб ці ключі тільки були в музеях, а не в когось в руках», – сказав Овсієнко.
«Це «учреждение» ВС-389/36 у Кучино Пермської області, Часовський район. «Найгуманніший» в світі радянський закон забороняє, щоб родичі мали право, мали можливість перевести тлінні рештки померлих в ув’язненні їхніх родичів. Як ви знаєте, у тій тюрмі були доведені до смертельного стану Валерій Марченко, Юрій Литвин, Олекса Тихий», – нагадав Овсієнко і уточнив, що мати Марченка змогла домогтися і перевезти, й поховати сина під Києвом.
«А тлінні рештки в’язнів сумління Олекси Тихого, Юрія Литвина і Василя Стуса донині залишаються під арештом. Хто звільнився, той вже вдома. Хто помер, той нині ще ув’язнений. Однак родичі Олекси Тихого, Юрія Литвина і Василя Стуса таки домоглися дозволу перевезти їхні тлінні рештки, поховати в Україні на кладовищі. Ми зібралися, Товариство репресованих, «Меморіал», Народний рух, Гельсінська спілка, спорядили десяток людей, щоб перевезли їх. Одначе за три дні до від’їзду прийшла телеграма з забороною, мовляв, це можливо тільки у зимовий час. Однак туди поїхала знімальна група «Гали-фільму» на чолі зі Станіславом Чернілевським, який створює фільми Василя Стуса. Ми встановили, що ніякого погіршення санітарної обстановки там нема, це все брехня. Натомість стало ясно, що тим чиновникам були зірки із Києва, із Пермі, із Кучино. Певна річ, забороняє хто? Той, хто зацікавлений, той, хто посадив цих людей туди і хто перетворив їхні вироки фактично у смертні», – продовжив Овсієнко, який сидів в одній камері з Василем Стусом.
«У 1985 році, коли тлінні рештки Стуса заборонили перевезти на Україну, покликалися навіть на санепідемію. Він помер уже в період перебудови, 4 вересня 1985 року. Зараз знову говорять про якусь епідемію. Так, епідемія є. Це чума. Антиукраїнська чума. І носії цієї чуми сидять отам у Києві в КДБ. Це вони дали вказівку заборонити перевозити тлінні рештки патріотів на Україну. Я пропоную до однієї із наших резолюцій записати: домагаємося повернення рідній землі тлінних решток українських патріотів, що ними засіяні простори Росії. Зокрема, Олекси Тихого, Юрія Литвина і Василя Стуса. Домагаємося цілковитої реабілітації всіх в’язнів сумління, засуджених за вже скасованими статтями Кримінального Кодексу УРСР. А також публічного морального, підкреслюю, осуду організаторів і виконавців тих репресій, які сидять донині в КДБ і ЦК КПУ. Вимагаємо відкрити сейфи КДБ, де донині зберігаються твори репресованих українських митців, зокрема твори Василя Стуса, Юрія Литвина, з метою їх негайної публікації».
Василь Стус народився 6 січня 1938 року. Більшу частину свого життя прожив у Донецьку. Перший раз Стуса заарештували 12 січня 1972 року. У вересні того ж року за «антирадянську агітацію й пропаганду» його засудили на 5 років позбавлення волі і 3 роки заслання. Весь термін ув’язнення перебував у таборі суворого режиму в Мордовії.
Читайте також: «Це кримінальна справа злодюжок у суддівських та прокурорських мантіях»: що говорив Стус про своє засудження
Після першого ув’язнення приєднався до Української Гельсінської групи і зрікся радянського громадянства. З травня до вересня 1980 року тривав другий суд над Стусом, якого знову звинувачували в «антирадянській діяльності і пропаганді», йому присудили ще 10 років ув’язнення і 5 років заслання. У ніч із 3 на 4 вересня 1985 року загинув у холодному карцері в таборі на Уралі. За офіційною версію – «зупинка серця», проте друзі-політв’язні кажуть: це була справжня розправа режиму над поетом і людиною, який не піддавався тискові.
Читайте також: Книга «Справа Василя Стуса»: як радянська система зробила поета «злочинцем»
Читайте також: Василь Стус: людина, яка могла стати поруч із керівниками майбутнього Народного руху України – історик
Читайте також: «Заборонений»: нові деталі сцени з Медведчуком у фільмі про Стуса
Унікальні фото перепоховання Стуса, Литвина і Тихого у 1989 році
