Київ – Український режисер і культуртрегер Владислав Троїцький став лауреатом цьогорічної премії імені Василя Стуса українського ПЕН-клубу. Її вже тридцятий рік поспіль вручають за особливий внесок в українську культуру та стійкість громадянської позиції. Радіо Свобода послухало його промову і поспілкувалося з митцем після вручення відзнаки, зібравши для вас монолог про те, як він відчуває сьогодні Україну та її культурні трансформації.
Це дивне, містичне відчуття, тому що цього року ім’я Стуса якось стало мене оточувати: один мій учень зіграв головну роль у фільмі, який скоро вийде, роль Василя Стуса; мій друг і учитель почав проект з поезією Стуса, який іде зараз у «Даху». Якось це стало мерехтіти.
Для мене важливо бути тут і зараз, дивитись уперед, але не забувати і про «вчора». Василь Стус – це дійсно фігура, яка насправді є одним із символів України, того, що називається «пантеон героїв», і я тільки нещодавно став усвідомлювати величину і значення цієї людини. Це насправді великий поет, без жартів. Не знаю навіть, хто крутіший – Шевченко чи Стус.
Стус не боявся бути незручним. Насправді розумієте, бути незручним – це завжди небезпечно, а тоді це взагалі було радикальним, і він заплатив за це життям. Але можливо, на таких долях формується дух країни, те, чим ми можемо пишатися.
Я дуже оптимістично дивлюсь на те, що зараз у нас відбувається і що таке Україна, хоча ми часто нарікаємо на те, що ми такі нещасні, як у нас усе погано. Але десь тиждень тому приїхали приятелі з Каліфорнії, які ніколи не були в Україні, і кажуть: яка у вас дика енергія, необроблена, стільки життя. І я дійсно відчуваю це життя. Попри все. Зрозуміло, що є біди, нещастя, але є люди і є любов. Є пам’ять.
Я знаю, що зараз ведуться переговори, і дуже сподіваюсь, що міністром культури, точніше міністром гуманітарної політики буде Володимир Бородянський. Зараз розробляється саме ідеологія і смисл реформ: як трансформувати, реформувати, з одного боку, і державний сектор, що застряг насправді навіть не 28 років тому, коли вже була незалежність, а десь у 60-х роках минулого століття, у такій «радянсько-хохляцькій» історії, і незалежний сектор, який, наче бур’ян, пробивається, і там народжуються дивовижні квіти. Це – і феномен «Даху», що за 25 років породив стільки крутих проектів, не соромлюся це визнати, Nova Opera IYOV (Іов), що увійшла до десятки найкращих опер світу, про «ДахуБраху» взагалі мовчу, Dakh Daughters, «ЦеШо». «ГогольФест», до речі, у вересні отримає у Брюсселі відзнаку, що ми входимо у п’ятірку найкращих фестивалів Європи.
Не люблю, коли про Україну кажуть «родюча земля» і «талановитий народ», але так і є. Далі – питання в обробці, культивації. І зараз це відбувається, і я відчуваю: є шанси, що це отримає дуже серйозний імпульс до розвитку.
Аби культура розвивалась у світовому контексті, потрібні відповідні навички, менеджмент і певний ресурс. Є прориви, але часто ми самі не цінуємо те, що відбувається в Україні. Нам є чим пишатись. І це формування не фіктивної, а справжньої, живої міфологеми і своєї пам’яті, і при цьому не капсулювання провінційне, а відкриття себе світу і діалог зі світом, тоді, звичайно, Україна може дуже круто себе показати. Поки що це тільки натяки. Але яскраві.
