Кілька посутніх зауваг щодо нового проєкту українського правопису

(Рубрика «Точка зору»)

Докорінна реформа українського правопису давно на часі. З кожним днем вона стає все гострішою, бо запущені ще в 1930х роках механізми, покликані зросійщити українську мову, підірвати її зсередини, продовжують діяти через 27 років після падіння московсько-совєтської імперії. Величезна маса мовців глибоко засвоїла накинуті нам русифікаторські норми, що руйнують мову, роблять її незручною, неповороткою, неконкурентною в добу інформаційного вибуху.

Цей текст не претендує на вичерпний аналіз нового проєкту українського правопису, а є радше низкою зауважень по суті, замість скрупульозного розгляду всього, що в ньому викликає заперечення. Ці зауваження покликані допомогти докорінно спростити чинну ортографію, позбувшися безладу, часто нав’язаного нам русифікаторами.

Реформа українського правопису давно й гостро потрібна з огляду на міркування наукові (1), утилітарні (2) й політичні (3). Чинний русифікаторський правопис є засадничо ненауковим. Адже його совєтські автори насамперед ставили собі за мету максимально змосковщити українську мову, знищити в ній все те, що робить її самобутньою і неповторною, що відріжняє її від російської мови. Чинний правопис суперечить самій логіці української мови, її орієнтованості на максимальну спрощеність, уникнення збігу приголосних і голосних, а в передачі чужих запозичень – на звучання (транскрипцію), а не написання (транслітерацію). Він також надто часто не відповідає головній засаді української ортографії. Тут слід нагадати, що особливо потворною рисою чинного правопису є неперервана й колоніяльна в своїй істоті практика запозичення чужих слів не з першоджерела, а з російської, часто з російськими спотвореннями.

Головним утилітарним узасадненням реформи є максимально можлива уніфікація і спрощення, зменшення до мінімуму числа винятків, застосування зрозумілих і простих засад. Уніфікацію й спрощеня диктує нинішня інформаційна революція, яка вимагає сприяти легкості спілкування й передачі інформації відповідною мовою. Це зокрема надає мовам з правописом, заснованим на фонетичному принципі (італійська, еспанська, українська) стратегічні переваги над тими, що мають етимологічний правопис (англійська, французька чи російська).

Головним політичним міркуванням потреби правописної реформи є максимальне дистанціювання нашої мови від російської, мови колонізатора, що й сьогодні смертельно загрожує існуванню українства, що паралізує питомо українські механізми словотвору, заміняє українську картину світу, відображену в мові, чужою для нас московською. Дистанціювання від російщини належить здійснювати, віддаючи перевагу українським формам, що не існують у російській і незрозумілі її носіям, увипуклюючи все те, що робить українську своєрідною, неповторною й цікавою, водночас марґіналізуючи ті її риси, що вона їх поділяє з російською. Иншими словами, новий правопис мав би бути потужним знаряддям, що консолідує й посилює національну тотожність українства.

Таке політичне використання мови характеризує історію трохи не кожної колишньої колонії. У минулому американські революціонери-колоністи сформулювали цілу концепцію власної винятковости, що в першій половині ХІХ століття дала поштовх американському мовному націоналізмові і проголошенню американського варіянту англійської окремою мовою зі власною ортографією, словником й иншими структурними особливостями. Нагадаю, що в їхньому числі було і спрощення ортографії, пор. англ. colour та амер. color, англ. centre та амер. center, англ. theatre та амер. theater, англ. travelled та амер. traveled, англ. aesthetic та амер. esthetic, англ. oestrogen та амер. estrogen. Сьогодні аналогічну політику послідовно впроваджують у Хорватії, виділяючи власну мову зі ще зовсім недавньої колоніяльної спілки з сербською, максималізуючи кожну відмінність між ними.

Реформа українського правопису, щоб стати успішною, повинна супроводжуватися масивною освітньою кампанією, спрямованою як на викладачів мови, на фахівців-гуманітаріїв, так і на широку громаду нефахівців, з метою: 1) перекваліфікувати тих, хто цей правопис має впроваджувати в шкільництві, друкарстві, у виробництві культурних цінностей; 2) пояснити гостру необхідність правописної реформи для зміцнення української ідентичности, а з нею самої незалежности і в той спосіб залучити на її підтримку широке суспільство.

Запропонована нова редакція українського правопису, яку опрацювала безіменна «робоча група з питань правопису», не просто не задовольняє цим трьом міркуванням, вона їх відкидає і за рядом ознак фактично продовжує совєтську політику розхитування української мови зсередини, уподібнення її до російської не у всьому, але за цілою низкою важливих моментів. Проєкт надто часто виявляє свою проросійську сутність.

Так зокрема його русифікаторська орієнтація виявляється у тому, що замість повернути до нашої мови заборонену колонізаторами літеру й звук Ґ, ґ, він її фактично марґіналізує, робить декоративною і вживаною тільки в кількох десятках слів (с. 126). При цьому літера Г, г і позначуваний нею звук оголошуються питомою, а Ґ, ґ – такою, що імітує чужі слова, і за імплікацією чужою для української фонології (пункт 3, с. 126). Ця дивовижна характеризація суперечить і реаліям української мови, і її історії.

Тим часом літеру Ґ, ґ належить вживати як відповідник латинської G, g у всіх неасимільованих запозиченнях з англійської, французької, німецької, (аґітація, аґресія, іґнорувати, ґанґстер, реґіон, Геґель, Ґі де Мопасан, Ґор Відал, ґірлянда. Щоправда, грецька літера гама в словах грецького походження має відповідати українській Г, г, тому логопед, а не лоґопед, педагог, а не педаґоґ, фотографія, а не фотоґрафія, археологія, а не археолоґія, гідра, а не ґідра, і т. д. Реальне, а не декоративне повернення літери Ґ, ґ потрібне для того, щоб відновити порушену фонологічну симетрію дзвінкий <> глухий, що є питомою рисою української звукової системи і відріжняє її від російської (дзвінкий ґ <> глухий к, дзвінкий г <> глухий х).

Пропонований проєкт зберігає накинуту нам русифікаторами норму відмінювання іменників третьої відміни з основою на два прикінцевих приголосних, напр. гідність >>> без гідності (замість питомого без гідности), старість >>> до старості (замість питомого до старости), радість >>> для радості (замість питомого для радости). Відновлення питомого для цієї групи іменників закінчення -и допомогло б відріжняти форму родового однини від давального однини, пор. без свідомости <> завдяки свідомостi, для зручности <> завдяки зручностi.

Проєкт пропонує закінчення -а для родового відмінка назв міст як єдине можливе (с. 88). Тим часом Юрій Шевельов вказував, що варіянтне закінчення -у в оцій групі іменників за винятком іменників на -ів/-ин (Львів, Канів; Святошин, Пирятин) є сильнішим і його й нині активно й широко вживають питомі мовці. Тому можна “їхати з Херсона і з Херсону, з Вишгорода і з Вишгороду, з Парижа і з Парижу, з Нью-Йорка і з Нью-Йорку. Цікаво, що в цьому випадку проєкт не пропонує варіятивности, тоді як у випадках, де авторам йдеться про те, щоб затримати у мові рисифікаторську спадщину, ця варіятивність рекомендується (рос. міф і укр. міт, рос. арифметика й укр. аритметика, рос. Афіни й укр. Атени, рос. індик та укр. индик, рос. інший та укр. инший, рос. лауреат й укр. лавреат, рос. аудит й укр. авдит і т. д.).

Максимальне спрощення правил має бути стратегічним пріоритетом нового правопису. Проєкт натомість непотрібно ускладнює їх. Причина тут частково в тому, що його автори засадничо тримаються чужого для української мови і загалом атавістичного принципу етимологічного написання слів, який властивий російській мові і який аґресивно накидався нам совєтськими асиміляторами. У новому проєкті правопису цей останній нам пропонують замість питомого для української фонетичного принципу, за якими письмо має максимально віддзеркалювати вимову. Инакше навіщо включати в проєкт цілу низку етимологічно, а не фонетично узасаднених винятків. Так, з одного боку автори пропонують писати козаччина, Туреччина, вояччина, а з другого робити винятки для рекрутчина (а не фонетично належне рекруччина), солдатчина (а не солдаччина), незважаючи на те, що в обох останніх випадках внаслідок реґресивної асиміляції у вимові цих слів має місце подвоєння приголосних.

Така ж русифікаторська логіка стоїть за иншими випадками: каза́х – каза́хський (а слід казаський), шах – ша́хський (а слід шаський), Цю́рих – цю́рихський (а слід цюриський) (с.16). Ці винятки фонетично безпідставні, бо у реальній вимові цих слів і так має місце спрощення приголосних груп.

Не бачу причин робити виняток для форми родового відмінка множини іменника стаття́, статті́, статте́ю (але в родовому множини – стате́й) (с. 24). Це теж продовження совєтської правописної практики, а також непотрібне ускладнення правил.

Так само слід викинути непотрібні і фонетично безпідставні винятки, коли, замість спростити збіг приголосних, нам пропонують зберігати букву -т- у прикметниках, утворених від слів иншомовного походження з основою на -ст- напр., авантпост >>> аванпостний (а слід аванпосний), баласт >>> баластний (а слід баласний), контраст >>> контрастний (а слід контрасний) (с. 22-23).

Ще однією непослідовністю проєкту є те, що в одному випадку пропонують форми двохсотий, двохсотріччя, трьохтисячний, чотирьохмільйонний, чотирьохмільярдний (с. 32), а в иншому: двобіч́ний, двоóкий, тривідсо́тковий, трикýтник, трия́русний, чотиримíсячний, чотириáктний (с. 34). Чому не ввести просте й зрозуміле правило: «З метою уникати збігу голосних чи приголосних у складних словах з числівником як першим компонентом, числівник закінчується приголосним, якщо наступний компонент складного слова починається з голосного, напр., двохелементний, трьохатомний, і голосним, якщо наступний компонент починається з приголосного, напр. семиповерховий, десятизначний».

Найбільше питань викликає частина проєкту правопису, що реґулює відтворення запозичень з чужих мов. Насамперед бажано на початку цієї частини (с. 126) чітко задекларувати просту засаду:

​«У віддачі запозичень з чужих мов український правопис послідовно керується звучанням слова, а не його написанням».

Відтак чуже слово в українській транскрибують, а не транслітерують. Засада транскрипції, по-перше, відповідає самому духові фонетично заснованої української ортографії. По-друге, за нею стоїть багаторічна традиція застосування, хоч і далеко непослідовного через шалений русифікаторський тиск. По-третє, вона вигідно відріжняє українську ортографію від російської, заснованої на транслітерації і дуже проблематичній у практичному застосуванні. По-четверте, вона логічна й зручна, бо не спотворює чужих запозичень часто до невпізнанности, пор. напр., Bernard Shaw по-російськи Бернард Шоу, а українською слід Бернард Шо, бо так це прізвище вимовляють у мові-джерелі, так само John Steinbeck по-російськи Джон Стейнбек, а українською слід Джон Стайнбек, Somerset Maugham, по-російськи Сомерсет Моэм, а українською слід Самерсет Мом, Sigmund Freud, по-російськи Зигмунд Фрейд, а українською слід Зиґмунд Фройд, Albert Einstein – по-російськи Альберт Ейнштейн, а українською слід – Альберт Айнштайн, Graham – по-російськи Грехем, а українською слід Ґрем, David Bеckham – російською Дэвид Бекхэм, а українською слід – Дейвид Бекем, Hudson по-російськи Гудзон, а українською слід Га́дсон і так далі без кінця. Як видно з цих прикладів, перевагою транскрипції є те, що вона дозволяє українцям знати, як слово вимовляється у мові-джерелі, і в такий спосіб запобігає непорозумінням у транснаціональній комунікації. Натомість транслітерація створює перешкоди в такій комунікації. По-п’яте, транслітерація, як хочете, космополітична й інтелектуальна, бо передбачає, що спільнота мовців знайома з иншими світовими мовами, властивість, яка, я впевнений, притаманна авторам запропонованого проєкту правопису.

Нова редакція правопису вочевидь метається між русифікаторськими практиками (транслітерацією) і поверховою орієнтацією на закони української мови (транскрипцією).

Треба зокрема впровадити простий і логічний принцип, за яким:

Латинська літера H, h в чужих словах відповідає українській Г, г, напр. гобі, гокей, голдинґ, гандбол, Гарвард, Гельсинкі, Гайне, а

Літера G, g – відповідає українській Ґ, ґ, скрізь і без винятків.

Натомість проєкт продовжує той несусвітній хаос, який накинули нашій мові з російської, де латинська літера H, h відтворюється без всякої системности чи логіки то через Г, г, то через Х, х, напр. hockey – це рос. хоккей, але Harvard – це рос. Гарвард, handball – це рос. гандбол, а hard rock – це рос. хард-рок.

Даниною русифікаційній політиці минулого, якій найвищий час покласти край, є запровадження непотрібної варіятивности у віддачі грецьких слів із літерою тета. У рамках совєтської політики «злиття націй» українцям накинули хаос, який існує з грецькими запозиченнями в російській мові, де тета віддається залежно від того, куди дме вітер, то літерою Ф, ф, напр., рос. анафема, миф, скиф, арифметика, орфография, то ж літерою Т, т, напр., рос. театр (чому не феатр?), аритмия (чому не арифмия), тема (чому не фема?), теория (чому не феорія?), ортодокс (чому не орфодокс?). Цій какофонії слід покласти край і впровадити просту та зрозумілу засаду:

Грецька тета відповідає скрізь і без винятків українській літері Т, т.

Відтак єдино правильними й без варіянтів треба вважати, напр., міт, а не міф, етер, а не ефір, скит, а не скіф, анатема, а не анафема, аритметика, а не арифметика, ортографія, а не орфографія, Атени, а не Афіни і т. д.

Такий самий, накинутий з Москви, безлад проєкт пропонує зберегти й у віддачі англійського диграфа th, який, пам’ятаймо, може передавати два звуки: 1) глухий /θ/, що за відсутности прямого відповідника традиційно відтворюють українською літерою Т, т, напр., Smith – укр. Сміт, thriller – укр. трилер; 2) дзвінкий /ð/, що традиційно відтворюють українською літерою З, з, напр., Rutherford – укр. Разерфорд, Southerland – Сазерленд.

Кожного разу, коли автори проєкту посилаються на традицію, як виправдання чергової нісенітниці, вони насправді посилаються на традицію русифікації. Тому такі слівця як «традиція», «стійка традиція», «традиційно склалося» й инші варіяції на тему традиції, що ними рясніє проєкт, слід відчитувати як кодові слова русифікації і сприймати їх за намагання авторів проєкту увіковічнити її наслідки в українській мові, замість того щоб позбутися їх раз і назавжди. «Англійське w передаємо звичайно через в», пишеться в проєкті (вікенд, Вашингтон, Веллінгтон, Вільсон, Вінніпег), але в деяких словах за традицією (sic!) через у: Уельс, Уолл-стріт, Голсуорсі. Логічно запитати, чому наступне покоління українців мають з ласки авторів нового проєкту правопису, які, здається, не можуть вирішити, на чиєму вони боці, лишатися заручниками русифікаційної політики. Тут має бути записана норма:

англійське W, w скрізь, без винятків, відповідає українській В, в, напр., Вельз, а не Уельс, Вол-стріт, а не Уолл-стріт, яке годі вимовити, Ґо́лзверзі, не спотворене до невпізнання Голсуо́рсі.

Загалом проєкт правопису характеризує певний ментальний розлом, ціннісна шизофренічність, метання між совєтським минулим і науково узасадненими принципами, що відповідають духові української мови, один із них, як уже згадувалося раніше, фонетичний принцип передачі слів. Замість того, щоб стверджувати науково обґрунтовану ортографію, він леґітимізує антинаукову імперську спадщину кагановичів, хвиль, білодідів, русанівських і їхніх сьогоднішніх духовних спадкоємців. Не знати, чи це робиться свідомо, чи невинно, в руслі тієї ж совєтської традиції, мовляв, «ми так звикли», або «в мене язик не повертається таке казати», або «моя бабця так не казала», або «в нашому селі ніколи ніхто так не казав» або инші подібні узасаднення, що не мають стосунку до науки. Тут важить не стільки намір, скільки наслідок. А наслідок – це малоконтрольований хаос і непотрібна складність.

Щоб останні якось мінімалізувати, пропоную ввести до правопису, без особливої надії на те, що мене почують, наступні принципи віддачі англійських запозичень.

Принцип перший. Основою для відтворення англіцизмів є те, як їх вимовляють, а не як пишуть, напр. Worcester слід писати Вустер, а не Ворсестер*, Leicester має бути Лестер, а не Лесестер*, Houston має бути Г’юстон, якщо це місто в штаті Тексас, і Говстон*, якщо це вулиця на нью-йоркському Менгетені, бо так по-ріжному одне і те ж написання вимовляють американці.

Принцип другий. У віддачі англійських запозичень не може бути подвоєння приголосних, оскільки його не існує в англійській вимові. Тому, Вол-стріт, а не Уолл-стріт*, Велинґтон, а не Веллінгтон, Винипеґ, а не Вінніпег, Джоні, а не Джонні, Макензі, а не Маккензі, Макартні, а не Маккартні. Не зрозуміло, чому для власних назв автори проєкту застосовують один принцип (допускають подвоєння, с. 128), а для загальних дозволяють не подвоювати приголосні. Слід стати на засаду неподвоєння скрізь, що стосується англіцизмів.

Окремо слід сказати про позбавлений сенсу пункт 2 на с. 128. Тут знову все переплутано. З одного боку, чужі афікси, які нічого не значать для українців, висуваються як виправдання подвоєння приголосних (апперцепція, імміграція, інновація, ірраціональний), і тут же в примітці пишуть, що подвоєння не має місця там, де, мовляв, втрачений семантичний зв’язок між префіксальним словом і словом без префікса (анотація, конотація, кореляція, кореспонденція). Тим часом апперцепція, імміграція, інновація з одного боку та анотація, конотація, кореляція, кореспонденція з иншого – це явища одного порядку, позаяк префікси a-, i-, ко-, не існують в українській мові як активні словотворчі форманти.

Принцип третій. Англійський голосний [ɪ], як у словах kit, bid, hymn, minute завжди відповідає українському и, за винятком позиції при кінці слова, напр. business – бизнес, а не бізнес, Wilson – Вильсон, а не Вільсон, але Беті, а не Бетті. Досі український правопис копіював (о диво!) російський спосіб інтерпретації цього англійського голосного, переносячи на український ґрунт чисто російські проблеми, які геть невластиві українській фонології. Справа в тім, що за несуттєвими відмінностями український голосний и так само фонематично (тобто їхня опозиція розріжняє значення) протиставлений голосному і, як короткий англійський голосний середнього підйому [ɪ] протиставлений довгому голосному високого підйому [і:] (fit <> feet, still <> steel), порів. з укр. лис <> ліс. Російськомовець цієї ріжниці не чує, а фонематично протиставлені слова steel :: still, meal :: mill, read :: rid, deed :: did вимовляє так, наче між ними нема ріжниці. Адже у російській мові голосного и, близького до англійського [ɪ], немає, і тому росіяни не здатні чути останнього, заміняючи англійський голосний на те, що їм здається найближчим – на свій голосний високого підйому i. Відтак типовий і кумедний для англійців російський акцент, коли фраза This is pretty interesting. у російському виконанні лунає як «Зіс із пріті інтрістінґ». Для питомого україномовця така заміна є не тільки дивною й неприродною, але й непотрібною, бо питомий українець дуже добре чує англійський голосний [ɪ] й правильно його відтворює як власне и. З огляду на це потрібно ввести модифікацію до правила дев’ятки, за якою англійські літери -і-, -y-, чи инші, що передають голосний [ɪ] (крім фінальної позиції) відповідає українській -и-, а англійський довгий високого підйому голосний [і:] – українському -i-, напр., Dick Tracy – Дик Трейсі, а не Дік Трейсі, Lyndon – Линдон, а не Ліндон, Lincoln – Линкон, а не Лінкольн, Mitchel – Мичел, а не Мітчел, Bill Clinton – Бил Клинтон, а не Білл Клінтон.

Принцип четвертий. Англійські диграфи -ir-, -ur-, -er- відповідають українському -ер-, бо так їх вимовляють, напр. Turner – Тернер, а не Tьорнер, Kirk Douglas – Керк Даґлас, а не (пробачте) Кірк Дуглас.

Принцип п’ятий. Другий елемент в англійських дифтонгах [əʊ], [aʊ], напр., передається українською літерою -в-, а не -у-, напр. сновборд, a не сноуборд, токшов, а не токшоу, бравнинґ, а не браунінг, бравзер, а не браузер. Передбачаючи неприйняття цього принципу з боку нефахівців, які однак переконано судять про найскладніші явища мови, скажу, що український приголосний -в- у кінці слова й складу насправді звучить як короткий нескладотворчий голосний [ў] і як такий досконало відповідає за фонетичною якістю другому компонентові (ґлайдові) цих англійських дифтонгів. У російській такого близького відповідника немає, тому там використовують те, що є: голосний -у-. Для питомого україномовця know-how читатиметься саме як но́в-гав, а не як московське ноу-хау (з чотирма складами замість двох в ориґіналі і дилемою, де ж ставити наголос – ноу́-хау́ чи мо’ но́у-хау́, чи мо’ …). Знайдуться звичайно дотепниці, я одну таку знаю, що виросли в тіні російських понятій про нашу мову, так лаконічно зведених до сумнозвісного «Самопер попер до мордописця», яким нов-гав видасться безконeчно смішним, а ноу-хау – своїм і єстєствінним.

Так само належить передавати поєдняння -au- у запозиченнях з инших мов як диграф -ав-, без усяких варіянтів, що потурають русифікаційним практикам минулого: авдієнція, авдиторія, лавреат, павза, фавна. Відтак маємо ще одне просте й науково узасаднене правило: сполучення -au- віддається українським диграфом -ав-.

Принцип шостий. Англійська літера а віддається українською е, якщо вона позначає голосний [æ], напр. Manhattan Менге́тен, а не Манхеттен, Adams Е́демз, а не Адамс, Chaplin Че́плин, а не Чаплін, macintosh ме́кінтош, а не макінто́ш. Якщо ж а вимовляється як довге [а:], то воно відповідає українській а, напр., Archibald А́рчибoльд, а не Арчіба́льд. Якщо а вимовляється як дифтонґ [ei], то в українській мові це диграф ей, напр., baby бе́йбі, а не бе́бі, lady ле́йді, а не ле́ді, Bacon Бе́йкон, а не Беко́н, Shakespeare Ше́йкспір, а не Шекспі́р. Иншими словами тут я пропоную послідовно застосовувати звучання слова в мові-джерелі. Це дозволить спростити успадкований від колонізаторів повний хаос, викинути з української мови московські покручі чужих слів і, так би мовити, повернути її і тих, хто нею говорить, обличчям до світу. Цю засаду мають вітати ті з нас, хто володіє англійською, бо нарешті вони й наступні покоління українців матимуть змогу впізнати в українському етранжимі ориґінал. Цю засаду мають привітати й ті, хто, хоч англійської не знає, але прагне очистити рідну мову від московських покручів, всих цих гудзонів. Ті ж, хто відкидатиме ці прості й науково узасаднені принципи віддачі запозичень, бо, мовляв, треба перевчатися і перевчати, а перевчитися і перевчити неможливо, радше нагадують пацієнта з природженою вадою, яка заважає йому рухатися. Ваду можна виправити, але пацієнт пручається, адже він звик до неї, а можливість рухатися його лякає, бо він не бажає бачити нічого поза своє кімнатою. Тим часом небажання дивитися на світ засобами власної мови, а лише через спотворення мови російської – це серйозна вада. Вона прирікає таких людей на вічну вторинність, вічне недобачання. Старшому поколінню подолати її майже неможливо, але правопис має орієнтуватися на нове і вільне покоління українців, а не робити їх заручниками московського колоніялізму.

Принцип сьомий. Англійські диграфи -er, -ir, -ur, -or, -yr, -ear, що передають напружений довгий голосний [ə:] (російське вухо його чує як [ьо], Turner рос. Тьорнер) завжди й без винятків відповідає українському диграфові ер, напр. earl ерл, surfing се́рфинґ, church черч, hamburger ге́мберґер, а не га́мбургер, Irving Ервинґ, а не Ірвінг, Wordsworth Ве́рдзверт, а не Вордсворт, Urbana Ербе́на, а не Урбана.

Послідовне застосування транскрипції диктує зміни в шерегу правил передачі запозичень з инших мов. Зокрема французьке бувкосполучення -il, -ille, що читається як [й], передається українською -й-, напр. Versaille Версай, а не Версаль, Corneille Корней, а не Корнель, Montreuil Монтрей, а не Монтрель, Marseille Марсе́й, а не Марсель. Еспанське подвоєння приголосної -ll-, що вимовляється як -й-, має передаватися українською й, а не ль, як це робиться тепер, теж під впливом російської практики, напр. paella пае́я, а не паелья, seguidilla сеґідія, а не сегіділья, Sevilla Севі́я, а не Севілья. Німецький диграф еі має передаватися українським -ай-, бо так він читається в мові-джерелі. Відтак Leipzich укр. Лайпциг, а не Лейпциг, Heinrich Heine укр. Гайнрих Гайне, а не Генріх Гейне, Rein укр. Райн, а не Рейн, Reich укр. райх, а не рейх.

За логікою транскрипції подвоєння приголосних відображається лише у запозиченнях з тих мов, де воно вимовляється, як, напр., в італійській. Відтак pizza – укр. піцца, а не піца, spaghetti – укр. спаґетті, а не спагеті, staccato – укр. стаккато, а не стакато, Machiavelli – укр. Мак’явеллі, а не Мак’явелі. Подвоєння немає в естранжизмах з мов, де приголосні не подвоюються у звучанні, хоч і подвоюються на письмі, напр. Pall Mall укр. Пол Мол, а не Пелл-Мелл (яке годі вимовити), Bellow укр. Бе́лов, а не Беллоу, Harrison укр. Герисон, а не Гаррісон, Apple укр. Епл, а не Еппл (с. 132). Завдяки послідовному застосуванню транскрипції можна легко уникнути плутанини, коли запозичення з однієї й тієї ж мови то мають подвоєні приголосні, то знов не мають, як у новому проєкті правопису.

Проєкт правопису пропонує всупереч граматичним засадам української мови зберегти глибоко русифікаційну норму і не відмінювати запозичені іменники середнього роду з закінченням на -о, напр. бюро́, депо́, жабо́, є́вро, казино́, кре́до, кіно́, лото́, мае́стро, метро́, ре́тро, кімоно́, кауди́льйо, Во́льво, Ву́дро, Пежо́, Рено́, Арно́, Буало́, Вано́, Віардо́, Гюго́, Дідро́, Джо, Мака́о, Ма́ріо, Ла́о, Лонгфе́лло, Пікассо́. Єдиною підставою для невідмінювання цієї групи запозичень є те, що їх не відмінюють росіяни. В українській народній мові всі ці іменники відмінюють за аналогією зі словами яблуко чи місто, напр. в бюрі́, перед кіно́м, до метра́, в кімоні́ і т. п. Винятком тут є запозичення на -о, якому передує голосний, напр. кака́о, ра́діо, Анто́ніо, Базиліо. Я зустрічав задокументовані зразки народної асиміліяції навіть таких трудних випадків, напр. «Я чула це по радіві» (замість по радіо).

Ще одним грубим порушенням законів української фонології, які зокрема диктують уникати збігу голосних (зяяння) і даниною московським правописним нормам є послідовне застосування у проєкті проавопису диграфа -іа- скрізь, де має бути -ія- (а якщо фонетично записати -ійа-, тобто голосний + приголосний + голосний), напр. маємо артеріальний, а слід артеріяльний, маємо геніальний, а слід геніяльний, маємо діалектика, а слід діялектика, маємо індустріалізація, а слід індустріялізація, маємо матеріал, а слід матеріял, маємо діагноз, а слід діягноз, маємо Біарриц, а слід Біяриц, маємо Віардо, а слід Віярдо (с. 129), Адріатика (с.130), а слід Адріятика і т. п.

Треба теж позбутися таких росіянізмів як Великобританія (с. 130) – слід Велика Британія.

У формантах anti та quasi остання літера згідно правила дев’ятки має віддаватися українським и, а не і, як це пропонують для quasi (с. 26), напр. квазинауковий, а не квазінауковий, квазипоетичний, а не квазіпоетичний, квазирелігійний, а не квазірелігійний.

У компонентів максі-, міді- пропонують прикінцевий і замість -и як це диктує не лише правило дев’ятки, але й певна словотворча логіка. Чому маємо мáксімода, мáксісукня (с. 33) але максимум, максимальний, максималізувати, а не максімум, максімальний, максімалізувати. Якщо пропонувати максі-, то для послідовности мало би бути теж мульті-, а не мульти- (с. 33), адже с та т є зубними приголосними, що підпадають під правило дев’ятки.

Колонізаторським атавізмом є норма, за якою власні імена росіян і білорусів слід українізувати, цілком у відповідності з чорносотенною московською теорією про триєдиний російський народ, що начебто складається з росіян, українців і білорусів (с. 145), Тобто автори проєкту намовляють нас думати, що росіянин Владимир Путин, – це насправді українець Володимир Путін, Никита Михалков – це Микита Михалков, і т.д., а нинішня російська аґресія проти України за такою логікою – це насправді громадянська війна серед самих же українців, єдиний же народ. Ця норма не лише ненаукова, а й чорносотенна. Їй немає місця в українському правописі.

Серед позитивів проєкту правопису варто вказати зокрема такі:

1) поширення закінчення -ові в давальному відмінку іменників 2-ої відміни на неживі іменники;

2) відновлення літери и- на початку слова, хоч і половинчате, бо дозволяє варіянти, напр. інди́к та инди́к, індича́ та индича́, індиченя́ та индиченя́, інди́чий та инди́чий, інди́чина та инди́чина, інди́читися та инди́читися, інди́чка та инди́чка, и́рій та ви́рій, ір́од та и́род (дуже жорстока людина) (с. 6). З огляду на відсутність у совєтській словникарській практиці української мови слів з початковим и- (бо в російській же нема слів з початковим ы-) треба подати в новому правописі якнайповніший перелік слів із початковим и-, напр., идол, икавка, икати, икнути, имбер, инакше, инакший, иней, инколи, иноді, иноземний, иномовний, инопланетянин, инший, иржа, иржавий, иржавіти, ирій, искра, искри́тися.

Юрій Шевчук – професор Колумбійського університету, український мовознавець, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода