Історія української мови: 200-ліття граматики Павловського

Про історію української мови, як і будь-якої іншої, говорити не так просто, бо мова не прив’язана до конкретної дати, вона не сконцентрована в якихось одномоментних подіях. Та все ж, інколи подібні події стаються. Зокрема, 200 років тому вийшла перша суто українська граматика. Про цю граматику і про те, наскільки вона відрізнялася від теперішньої, Радіо Свобода говорило з культурологом і філологом, співробітником Інституту українознавства Анатолієм Ціпком.

​

– Перша українська граматика вийшла у 1818 році у Санкт-Петербурзі і називалася «Грамматика малороссийского наречия или грамматическое показание существеннейших отличий, отдаливших малорусское наречие от чистого российского языка, сопровождаемое разными по сему предмету замечаниями и сочинениями». Зазначено також, що «сочинитель Алексей Павловский» і є присвячення: «Любителям соотечествеников и словесности».

– Справді, 200 років нас віддаляють від виходу цієї книги. По суті, ми її вже характеризуємо як пам’ятку нашої культури, думки, нашої словесності. Бо автор цієї речі Олексій Павловський говорить саме у ключі словесності. Він характеризує мову, беручи за джерела пам’ятки як усні, так і писемні.

Ви згадали Санкт-Петербург, і ця річ з’явилась там недаремно. Дарма, що автор писав цю роботу аматорськи, він був таким собі розважальником, але насправді він її подавав як наукову роботу. Бо кожна робота такого штибу і рівня виконання мала пройти, як би ми тепер сказали, наукове експертування. Через що ця робота потрапила до Петербурга.

Павловський подав на експертування цю роботу у 1805 році. І стільки років ця робота «поневірялася» в Академії наук Санкт-Петербурга. Врешті, Академія надала експертний висновок, що робота цікава, але чи заслуговує вона на увагу академії? Тобто, як сама академія зауважувала, це ніби не їхній профіль.

Хоч і кажуть, що це перша українська граматика, але до цього граматичний рух в українському мовному спрямуванні таки відбувався. Згадаймо граматику XVII століття Мелетія Смотрицького, яка теж належить до українського мовознавчого академічного поля, і та граматика характеризувала звукові особливості української мови.

​– Даруйте, за тією граматикою Смотрицького вчилися московські царі...

– Дарма, що вчилися московські царі. А це був першопоказник тієї нашої академічної думки, тієї старої Київської академії.

– Ви хочете сказати, що московські царі вчилися української граматики?

– А інакше – ніяк, тому що чи не цілий слов’янський світ вчився на цій граматиці. Стосовно граматики Смотрицького ми говоримо про загальне структурування мови.

– Як вона тоді називалась?

– Словеноруська граматика. І ми тепер, перекинувши цей місток, кажемо, що українці є спадкоємцями тієї руської мовної спадщини. До речі, на це вказує і Павловський.

Смотрицький зауважив один звук, який українцям дуже важливий і був репресований у ХХ столітті – український «ґ». Смотрицький на ньому наполягає, і свою форму запису там представляє як двобуквене «кг». Цю букву у 1940-х роках, коли було укладено остаточний правопис, виштовхнули. Але вона дотривала в українському вжитку самочинно до того, поки була поновлена наприкінці ХХ століття.

​– Визначимось у термінології. У книжці, яка вийшла 200 років тому, на титулці зазначено: «Граматика малороссийского наречия». Наріччя – це якийсь такий діалект. Яка граматика може бути у наріччя?

– Павловський мусив скористатися такою термінологією, подаючи свою працю на розгляд Академії наук. Зрозуміло, що Академія була російська, і Павловський мусив підпасовуватися до тих характеристичних рис, які існували у тому часі. Він вживає поняття «малоросійське наріччя»: з одного боку, він підпасовувався під офіційну термінологію, з іншого – це його послання тим, хто були колись українцями, а зробились малоросійськими дворянами.

– Але хіба у наріччя може бути окрема граматика? У мови – так, а у наріччя?

– Павловський і тут приписує багато чого, що ми можемо зчитати поміж рядками. Бо він говорить «наріччя майже мови».

Власне, Малоросія чи малоросійство – це суто українська поняттєвість. Це ніщо інше, як титул київських митрополитів, які мали за собою титулування всієї Русі, а докладніше – Малої Русі.

Є дослідження, де говориться, що це називання греків, але у наших умовах сталося так, що мале, яке було осередковим, зробилося змаленим у своїй якості.

У давній Греції була Мала Еллада і Велика Еллада. У тих обставинах, в які втрапила Україна після ліквідації Гетьманщини, козацька назва «Україна» замінилася дворянською назвою «Малоросія». Дворяни підхопили цю офіційну назву, але вони переінакшили, вивернули значеннєве семантичне поле. Тому що те мале, яке було основним, зробилося змаленим.

Тож, Павловський мусив користатись цим. Ще одна цікавинка. Дещо пізніше наш земляк Володимир Даль…

– Даль – з Луганщини, а звідки був Павловський?

– Походив із теперішньої Сумщини, хоча тоді це була Курська губернія.

– Коли Даль укладав свій словник, він теж втрапив у такі скрутні обставини. У Російській імперії була «тринародність»: великороси, малороси, білоруси. Відповідно, Даль називав свою роботу, що це словник великоросійського наріччя. Ось вам система і системні рівні! Але Академія наук і офіційні чинники заперечили Далеві у назві цієї роботи й наполягли, що ця робота мала називатись «Словарем великоруссского языка». Та це було пізніше.

Повернімося до того середовища, в якому виховувався Павловський. До речі, це прізвище на «-ський» у тому московському середовищі траплялося надто рідко. Пригадуємо князя Курбського, який, втікаючи від Івана Грозного, опинився на Волині та прізвища інших князів, які носили титулування за своїми землями.

Коли у XVII-XVIII столітті ті ж самі московці почали запрошувати українців зі старої Київської академії до себе, то ці прізвища на «-ський» почали там закорінюватися, насамперед, серед осіб духовних. Наприклад, дослідник української минувшини російського походження архієрей Філарет Гумілевський – його академічне прізвисько «гумілюс», «маленький» приросло йому на прізвище.

Павловський називає «одно земельними» своїх земляків, кого він описує. Тобто, він говорив не про кревність, а про земельність, про земельну прив’язку.

​– Якби наш сучасник взяв цю граматику, йому б легко було її читати? Там багато літер, які вирізняють українську мову тепер?

– Справді, чому ми кажемо, що ця граматика перша? Не перша у шерегу, не перша у ряді, а перша у прориві. Котляревський писав «Енеїду» для власного забавляння, він писав тими літерами, які він знав, тільки відтворював українські слова.

А над систематизацією запису українських слів ніхто не працював. І один з перших, хто почав працювати над систематизацією запису українських слів, був Павловський.

Як означити українське мовне поле? Я часом кажу студентам взяти слово «хліб» і обнести його по контуру української етнічної карти. І ви побачите, що сусіди будуть вимовляти «хлєб». Оцей «і-кавізм», який є українським, присутній частково у болгар і сербів. Але він там не здобувся на панівне становище, а в українців – здобувся.

Ось ця українська «і», яку треба було відзначити особливо, вперше проривається у Павловського. Її не особливо зауважували Котляревський і Максимович, а Павловський вперше почав використовувати цю «і» у формах запису, які ми і тепер маємо.

– А «є», «ї», «ґ»?

– «Ґ» – це колишнє двобуквення, тобто «кг», як за Смотрицького у XVII столітті.​

Пізніше звук «ґ», наприклад, у Пантелеймона Куліша дається до допомогою латинської форми букви «g». Форма «Є» з’явилася вже дещо пізніше.

​– А питомо українська літера «ї»?

– До речі, вона вже вживається у французів на позначення їхньої колишньої колонії – острова Гаїті (Haïti). Це так само один із різновидів кириличного запису, це питомо кирилична буква, яка була взята згодом для позначення українського йотування. Але в граматиці Павловського її не було.

– Мені здається, що, взявши цю граматику, людина у тодішньому Петербурзі прочитала б і все зрозуміла, а людина у теперішньому Києві – буде спотикатися при читанні.

– Так, зрозуміло. Бо Павловський використовував «гражданку», яка була запроваджена за Петра І. До речі, ця «гражданка», позбавила українців особливої форми «ґ».

Стосовно букви «ї» – ми тепер маємо її пропагувати у формах запису, які виходять назовні та представляють Україну. Маємо пропонувати її так само у латинографічному записі міста Києва.

​– У ХІХ столітті, Куліш писав «кулішівкою», Драгоманов – «драгоманівкою», а коли це все уніфікувалося?

– Це справді були проби. А уніфікація чи системне узагальнення вперше відбулося на Галичині наприкінці ХІХ століття, коли львівське галицьке середовище переконало австрійські урядові чинники в тому, що у школі краще запроваджувати фонетичний звуковий правопис.

А пізніший етап уніфікації відбувся за Івана Огієнка на початку ХХ століття – це вже в Українській Народній Республіці.

ДО ВАШОЇ УВАГИ ЩЕ ДЕЯКА ІЛЮСТРАЦІЙНА ІНФОРМАЦІЯ НА ТЕМУ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

ТАКОЖ НА ТЕМУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ:

В Україні розпочинається десятиліття української мови – указ

В Україні запровадять іспит з української для охочих отримати громадянство – указ

«Українська – це круто»: як українці популяризують свою мову

«Це моя мова»: як російськомовні українці перейшли на українську

Судовий позов до Авакова і Аброськіна. Знищення ознак національної ідентичності