У родині Євгена Калашника сімейною історією цікавились принаймні три покоління. Тож не дивно, що і сам Євген захопився цією справою, використовуючи усі сучасні можливості. Він зміг не тільки встановити родинні зв’язки, але й відшукати інформацію про родичів, які довго вважалися зниклими.
Історії про долі різних людей Євген Калашник слухав із самого дитинства. Своє перше «родинне дерево» він створив ще школярем. Тоді впоратись із завданням йому неабияк допомогла інформація, зібрана двоюрідним прадідом по батьковій лінії Гаврилом Здановичем. Студентом-другокурсником історичного факультету Євген у у 2005 році вперше потрапив до архіву. Тоді він «досить плідно попрацював», знайшовши серед документів інформацію про родичів із полтавського села Білогорілка, звідки походив рід його прадіда по материній лінії. Проведене дослідження навіть дозволило реконструювати троюрідну гілку родини, про яку дід Павло інформації не мав.
Відтоді ось уже 15 років дослідник завзято працює з архівами та оцифрованими даними. Чи легко це? Євген вважає, що так, адже профільна історична освіта дала йому розуміння, як і де швидко знаходити те, що цікавить.
Наразі найвіддаленіша гілка родоводу, до якої досліднику вдалося добратися, сягає 1717 року. Це козаки Лубенського полку, від яких походить рід бабусі по батьковій лінії.
«Пряма лінія обривається на 1912 році і далі – ніяк. Є відомості, що полтавський архів був спалений німцями, але прихильників цієї теорії можна відправити до історичних документів, у яких розповідається про більшовицькі погроми там у період 1917-22 років», – зауважує дослідник.
Гаврило Зданович
Двоюрідний прадід Євгена Гаврило Зданович походив із Білорусі. У 1900 році він народився у с. Кривошин Мінської губернії в багатодітній родині з селян. З початком Першої світової війни сім’я вимушена була тікати з обжитого місця, а коли повернулась назад, то старший брат через скруту змушений був віддати Гаврила та ще двох сестер до дитячого будинку на Полтавщині.
У 1916 році Гаврило Зданович пішов в учні до чоботаря, а згодом подався у добровольці до Червоної армії. У 1919 році він брав участь у боях під Петроградом і у подальшому обрав кар’єру кадрового військового. Зданович закінчив командні курси у Кременчуці, Військову академію імені Фрунзе та став начальником учбової частини заочного відділення цього навчального закладу.
У Гаврила Здановича було два шлюби. Перша дружина була цивільною. Подружжя мало трьох дітей: сина, який працював з ракетними двигунами у конструкторському бюро Омська (Євгену вдалося віднайти в інтернеті деякі з патентів на його винаходи) і двох доньок, одна з яких, за родинними переказами, дуже любила носити вишиванки, навіть в Москві 1950-х років. Другою дружиною Здановича стала медсестра із дивізії, командиром якої він був. У цьому шлюбі народилося двоє дітей.
На початок Другої світової війни Гаврило Зданович мав звання полковника бронетанкового управління, а вже на червень 1941-го носив петлиці піхоти. Згодом він став начальником оперативного відділу штабу 66-го стрілецького корпусу 21-ї армії, сформованого у Казані, який під час початку бойових дій дислокувався у білоруському Бобруйську, а потім воював у складі 21-ї армії.
До кінця літа 1942 року Зданович отримав ще кілька кадрових призначень, а 31 серпня він став командиром 203-ї стрілецької дивізії, яку очолював до кінця війни. Євген розповідає, що це формування билося на зовнішньому кільці оточення під Сталінградом, звільнювало від нацистів українські міста Ровеньки, Антрацит, Краснодон, Запоріжжя, Миколаїв, тричі форсувало Дніпро та закінчило свій бойовий шлях у Штернбергу, звідки його перекинули на Далекий Схід.
Помер Гаврило Зданович у середині 1984 року, однак встиг написати і видати мемуари про свій військовий шлях. Наразі Євген Калашник хоче доповнити цю книгу генеалогічною інформацією, яку йому вдалося відшукати, та перевидати її рідною мовою комдива, тобто білоруською.
Невідомі долі
Прадід дослідника Павло Чихар народився на Сумщині у селі Хмелів в родині козацького стану. Саме його лінію вдалося реконструювати до 1717 року завдяки документам, що зберігаються у Сумському державному архіві.
Зі слів бабусі Євген Калашник дізнався, що на початку 1940-х прадід потрапив у полон і його син Олексій, ніби, намагався визволити батька звідти у 1942 році. Однак, як свідчить інформація, яку вдалося знайти, Павло Чихар був розстріляний 21 грудня 1941 року в таборі військовополонених Шталаг-324 у Гродно.
Робота з документами дала досліднику родинної історії можливість дізнатися більше і про двоюрідного прадіда по лінії матері Андрія Табурянського, який походив із полтавського села Білогорілка. Тривалий час родина вважала його зниклим безвісти, але, як вдалося встановити Євгену, 26 березня 1942 року Табурянського розстріляли у таборі Дулаг-202 в Румунії.
Калініченки
Прямий прадідусь Євгена Калашника Омелян Калініченко був сином церковного старости у селі Білогорілці, однак його нащадки довго про це не знали, адже син Омеляна був «небайдужий до комуністичних ідей» і не розголошував цієї деталі.
Сам Омелян кілька разів записаний зниклим безвісти, однак під різними датами. Є відомості, що це могло статися і в 1941-му, і в 1943-му і в 1944 році. Така сама доля і в його брата – Тимофія. На думку Євгена, більш точну інформацію про цих рідних йому варто шукати у матеріалах пересильних таборів.
Двоюрідний дідусь Євгена – Григорій Калініченко. За освітою учитель у Другу світову він був політруком 575 полку 317 дивізії. У травні 1942 року він потрапив у полон у Барвінківському котлі. Спочатку німці відправили його у школу пропагандистів до міста Вустрау, а вже на початку 1943 року він опинився у концтаборі «Заксенхаузен» через спробу втечі із групою товаришів.
Григорій вижив, повернувся та продовжив працювати вчителем у Білогорілці. У 1949 році його заарештували та відправили як «ворога народу» на 5 років до таборів. Реабілітували його у 1994 році.
Євген наголошує, що усі ці відомості стали доступними саме завдяки відкриттю в Україні архівів радянських репресивних органів, адже до цього інформація була відома лише з родинних переказів.
Федір Калашник
Про іншого прадідуся – Федора Калашника – відомо, що він викрав свою дружину Олену Зданович.
«Батьки хотіли її видати заміж на власний розсуд, але вона сперечалась і мала необережність сказати вголос, що «Хоч за цього хлопця піду, але не за того, кого пропонуєте». «Цей хлопець» – 16-ти річний Федір – почув і вже ввечері приїхав її забирати», – розповідає дослідник.
Тривалий час Євгену не вдавалось знайти жодної інформації щодо Федора Калашника, аж поки на одному з генеалогічних інтернет-форумів йому не порадили шукати предка під зросійщеним варіантом прізвища, яке мало б закінчення «-ов». Це справді допомогло. Так дослідник дізнався, що предок був рядовим гвардії козаком 33-го кавалерійського полку 11-ї дивізії 17-го кубанського кавалерійського корпусу і загинув у 1942 році під час Кущовської атаки.
Зв’язок поколінь
Робота з архівами вже дозволила Євгену дізнатися чимало про своїх предків, однак поки що він не планує припиняти пошуків.
Військова справа не обійшла стороною і сучасних представників його роду: один із родичів нині служить полковником медслужби у 61-му військовому мобільному госпіталі сектора «М», інший є волонтером та допомагає українським воїнам.
ІНФОРМАЦІЯ ЩОДО ПОШУКУ В АРХІВАХ
У рамках реформи декомунізації, Україна надає вільний для кожного доступ до документів колишньої радянської спецслужби – ЧК-НКВД-КҐБ. Звернутися до архіву можна особисто або написати електронного листа. Це право передбачено Законом «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років» .
До вашої уваги порадник: як шукати в архівах «Право на правду». Також, ви можете спробувати віднайти матеріали в Електронному архіві визвольного руху, де доступні он-лайн понад 24 000 архівних документів.
Відповіді на найбільш типові, а також спірні ситуації, з якими доводиться стикатися під час доступу до архівної інформації репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, можна знайти тут.
