Про трагічні долі своїх рідних Тетяна Гордійчук уперше дізналася із бабусиних розповідей. Дослідження архівів пізніше розгорнуло перед нею усю драматичну історію роду – від участі в УПА до ГУЛАГУ та «Володимирського централу»
Історію родини Тетяна Гордійчук знала ще з дитинства: часто бабусі замість вечірньої казки розповідали їй щось про своє життя. Саме ці історії і надихнули Тетяну розпочати пошуки в архівах.
А шукати було що, адже як по материній, так і по батьковій лініях були люди, які пройшли через великі випробування. Наприклад, один із двоюрідних дідусів, який був воїном Української повстанської армії, загинув від рук НКВС, другий, теж воїн УПА, пройшов через заслання до Сибіру та брав участь у Норильському повстанні. Інша гілка Тетяниної родини пережила складне переселення з Польщі до Запорізької області, а згодом і до Волині.
Із думками про Україну
Своє дослідження Тетяна Гордійчук розпочала з пошуків документів про двоюрідного дідуся по маминій лінії Миколи Павлюка. У 2009 році із запитом щодо його справи вона звернулася до архіву СБУ. Тетяна хотіла домогтися реабілітації родича.
Микола Павлюк походив із волинського села Луків, був учасником УПА, мав псевдо «Ластівка». Голова колгоспу та голова сільради допомагали повстанцям і знали про те, що на його слід вийшли агенти НКВС, тож вирішили рятувати, відправивши до Червоної армії. Однак, звідти Микола Павлюк утік.
Із бойової характеристики Миколи Павлюка:
«Під час прориву ворожої оборони на західному березі Вісли 14.01.45 р. на другий день наступу відстав від батальйону і повернувся до частини 8.03.45 р.».
Арештували Миколу Павлюка 25 березня 1945 року за активну участь в УПА.
Із постанови про арешт Миколи Павлюка:
«Павлюк, проживаючи на окупованій території, був активним учасником Української Націолістичної Організації бендерівської (граматика документа – ред.) течії, яка діяла у Волинській області.
Неодноразово брав участь у боротьбі проти регулярних частин Червоної армії і партизан, а також брав участь у розстрілі мирних жителів польського походження в селі Простянець, Ківерецького району, Волинської області».
Насправді ж, зі слів родичів і самого Павлюка, той був у Тростянці лише раз, у юності – коли їздив на ярмарок.
Взагалі ж, каже Тетяна, читати матеріали архівної справи надзвичайно тяжко.
«Після того, як я прочитала в одному з протоколів допиту 10 прізвищ його побратимів, я розчарувалася, що він так легко здався. Але продовжуючи ознайомлюватись із документами далі, я побачила в іншому протоколі фразу одного зі слідчих про те, що дідусь називав прізвища тих, хто або вже затриманий, або вже загинув. Після цього я відчула полегшення», – ділиться враженнями дослідниця.
Із матеріалів слідства видно, що слідчі використовували для тиску на арештованого будь-які формальні зачіпки.
Із протоколу допиту Миколи Павлюка:
«– Я народився 9 грудня 1921 року…
– Чому у червоноармійській книжці ви зазначені 1916 року народження?
– Червоноармійську книжку мені видали восени 1944 року у 47 навчально-строковому полку. У цій червоноармійській книжці мій рік народження з невідомих для мене причин був вказаний помилково – 1916-ий, а не 1921 рік, в якому я народився насправді.
Оскільки червоноармійську книжку мене не обмінювали, то і в 1208 сп 362 сд я значився 1916 року.
Про неправильний запис мого року народження я заявляв старшині 8 роти 1208 сп і писарю 9 роти 1208 сп, але вони не вжили жодних заходів щодо виправлення помилкового запису».
Чому у документах зустрічаються ці розбіжності, Тетяна пояснити не може. Як відомо, інколи радянська система навмисно змінювала дати народження людей. Чи сталося це і у випадку з двоюрідним дідусем, дослідниці встановити поки важко.
Із обвинувального висновку Миколі Павлюку (граматика документа збережена – ред.):
«Павлюк Микола Федорович, який проживав на окупованій німцями території, у серпні 1943 року долучився до банд україно-німецьких націоналістів в відтоді під прізвиськом«Ластівка» був у боївці так званої УПА, котра ставила собі за мету створення «самостійної України» шляхом озброєної боротьби проти Радянської влади.
У боївці УПА Павлюк пройшов військову та політичну підготовку в націоналістичному та антирадянському дусі».
29 квітня 1945 року Миколу Павлюка засудили до найвищої кари – розстрілу.
Вирок Миколі Павлюку, який передбачав розстріл
Однак він подав того ж дня касаційну скаргу, в якій, серед іншого, зазначив, що «мені всього 24 роки». «Враховуючи молодий вік Павлюка», рішення переглянули.
Касаційна скарга Миколи Павлюка
Військовий трибунал дав упівцю 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах із обмеженням у правах на три роки.
Спочатку Миколу Павлюка відправили до тюрми:
Згодом двоюрідний дідусь Тетяни потрапив до Норильського виправно-трудового табору ГУЛАГу.
Страшних речей про перебування у таборах Микола Павлюк, як пригадує Тетяна, не розповідав, натомість завжди наголошував, що навіть в ув’язненні разом зі своїми однодумцями не полишав ідеї боротьби за вільну Україну.
«Розповідав, що багато працювали. Казав, що якби не праця, то швидше б і духом здалися. А так праця стимулювала їх триматися, виживати і плекати ідею вільної України», – розповідає онука.
Павлюк брав участь у Норильському повстанні в’язнів, що тривало з 26 травня по 4 серпня 1953 року. Після цих подій його відправили відбувати покарання у тюрму «Владимирський централ».
У таборі Микола Павлюк знайшов своє кохання: його обраниця Павліна Юзвак – учасниця УПА з псевдо «Сойка» – теж відбувала там покарання.
Після звільнення вони разом повернулися до України, на Львівщину, звідки була Павліна. Оселилися у місті Стрий.
«Вони пишалися, що є Україна. 1991 рік був для них дуже переломним, був підйом у душі, що таки прийшла незалежна Україна», – пригадує Тетяна.
Наприкінці 1992 Миколу Павлюка не реабілітували. У 2010 році рідні спробували домогтися реабілітації ще раз, адже на той момент він був ще живий і для нього це було дуже важливо. Однак у відповідь теж прийшла відмова.
Наразі донька Миколи Павлюка Надія сподівається, що батька реабілітують бодай посмертно.
«Прив’язали до коня, волокли 5 кілометрів і викинули у лісі»
Григір Павлюк – ще один двоюрідний дідусь Тетяни Гордійчук. Він був найстаршим серед трьох братів. Родина Павлюків, вочевидь, була заможною. Про це свідчить бодай те, що коли Григір, Микола і Семен були дітьми, то за ними доглядала няня.
Коли Григір Павлюк побачив, що принесла радянська влада до Західної України – нищення церков і репресії, то вступив до лав УПА.
Загинув Григір трагічно, у 1943 році. Незадовго до смерті він та Микола захворіли на тиф і були в криївці у селі Четвертня. Там їх знайшов агент НКВС.
«Їм наказали вийти, але Микола вийти не зміг, бо був дуже хворий (навіть спати не міг), тому вийшов тільки Григір, – розповідає Тетяна. – Через те, що він був знесилений, його прив’язали до коня і волокли 5 кілометрів до його села Лукова, а потім викинули у лісі. Його матері про це повідомили, вона найняла візників і вночі його поховали».
Ім’я Григора Павлюка його онучка виявила у протоколах допиту його брата Миколи. Віднайти більше даних про цього свого родича Тетяні Гордійчук поки не вдалося.
Недосліджена історія
Третій із братів Павлюків – Семен – рідний дідусь Тетяни Гордійчук. Він також допомагав УПА, хоч і не був у її лавах. Брат Миколи під час допитів не називав його імені, адже той живий, на відміну від Григора, і на волі.
Пізніше Семена Павлюка забрали до Російської визвольної армії (РОА), де він служив під командуванням генерала Власова. Він розповідав, що рядові «власівці» у певний момент зрозуміли, що їх здали, і шестеро бійців (серед яких був і її дідусь) втекли з потяга, який прямував до Німеччини, вирвавши дошки з підлоги.
Після повернення у військову частину села Луків Семена Павлюка знову відправили на фронт.
Переселення і голодні роки
Інший дідусь Тетяни – Сергій Гордійчук. Разом із батьками він мешкав у Польщі, у селі Андріїв Владавського повіту Люблінського воєводства.
«Вони розповідали про те, як жилося на території Польщі, як вони Україну любили. Казали, що з 1939-го по 1941 рік могли вільно співати українські пісні, вільно ставити українські вистави («Наталку Полтавку», наприклад, чи «Назара Стодолю»), вивішувати свої синьо-жовті прапори. Це дуже не подобалося полякам», – переповідає Тетяна розповіді родичів.
Після того, як Сергія забрали до Червоної армії, де він служив під командуванням Рокосовського, його батьків у 1944 році переселили з Польщі до України – у Запорізьку область, дозволивши взяти з собою на одну родину 2 тонни майна.
Із архівної довідки Державного архіву Львівської області:
«При переселенні ними було залишене господарське майно. Опис майна, яке числилось на Гордійчук Пелагії Павлівни: житловий будинок 64 м₃, комори – 80 м₃, складські приміщення – 140 м₃. Сім’я мала 5 гектарів землі, з них 3 гектари орної. Вартість залишеного майна – 3975 (три тисячі дев’ятсот сімдесят п’ять) карбованців в тодішніх цінах».
«Коли їх перевезли до Запорізької області, то з розповідей прабабусі, вони просто не мали, що їсти. Врятувала корова», – каже Тетяна.
Жили так важко, що коли з війни повернувся їхній син Сергій, то його шокувало, в яких умовах живуть батьки.
Згодом 300 родин, які були переселені разом із Гордійчуками до Запорізької області, вирішили переїхати ближче до кордону з Польщею. За словами Тетяни, вони фактично йшли пішки до Рівненської та Волинської областей.
«Жили в бараках. Будували якесь житло біля річок, щоб ловити рибу і нагодувати дітей. Це дуже голодні були часи для цих переселенців», – пояснює Тетяна.
У 1946 році її рідні оселилися на Волині у селі Новий Мосир.
Тетяна Гордійчук не полишає наміру домогтися реабілітації Миколи Павлюка, а також хоче дізнатися більше про свого дідуся Семена Павлюка та дружину його брата Миколи – Павліну.
ІНФОРМАЦІЯ ЩОДО ПОШУКУ В АРХІВАХ
У рамках реформи декомунізації, Україна надає вільний для кожного доступ до документів колишньої радянської спецслужби – ЧК-НКВД-КҐБ. Звернутися до архіву можна особисто або написати електронного листа. Це право передбачено Законом «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років» .
До вашої уваги порадник: як шукати в архівах «Право на правду». Також, ви можете спробувати віднайти матеріали в Електронному архіві визвольного руху, де доступні он-лайн понад 24 000 архівних документів.
Відповіді на найбільш типові, а також спірні ситуації, з якими доводиться стикатися під час доступу до архівної інформації репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, можна знайти тут.
