Переселення, розстріли, еміграція: історія родини Ігоря Розкладая

Переселення, розстріли, еміграція. Такою є історія родини Ігоря Розкладая. Понад 10 років він намагається дізнатися про своїх рідних те, про що так довго мовчали в його сім’ї.

Зайнятися пошуками родинної історії юриста «Центру демократії та верховенства права» ​Ігоря Розкладая змусили дві речі.

Ще школярем він отримав завдання принести на урок «родинне дерево». По допомогу звернувся до мами, і вони разом відтворили сімейний ланцюжок поколінь. Однак результат Ігоря розчарував.

«Це дерево було дуже маленьким, куцим. Максимум там були імена прапрадіда, а в середньому воно закінчувалось на рівні прадідів, прабабусь», – пригадує він.

Вдруге Ігор зрозумів, що варто зайнятися збереженням родинної історії, коли померла його прабабуся, а згодом і один із дідусів: «Це був 2006-2007 рік. Я замислився, що якщо не почну зараз, то не зможу вже ніколи».

За його словами, в сім'ї було багато історій, про які хотілося дізнатися більше.

«У родині були розстріляні, тому про генеалогічні питання особливо ніхто не говорив. І, як я уже потім дізнався, мій дід (батько матері) так і не знав, звідки родом його батько. За все життя так і не дізнався, що він саме з Підляшшя. Йому ніхто це не говорив», – пояснює дослідник родинної історії.

Займаючись з інформаційними запитами на роботі, Ігор уже мав уявлення, як їх оформлювати, тож вирішив звернутися до архівів. Розпочав із Центрального державного історичного архіву. Відповідь отримав через місяць, і вона неабияк його вразила.

«Отримав відповідь про бабусю і прадіда. Виявилося, що в родині ніхто не знав точних дат їхнього народження. Тобто рік знали правильний, а от день народження у прабабусі «з’їхав» на місяць, а у прадіда майже на півроку! У результаті, я дізнався, що з прабабусею у мене всього два дні різниці в днях народження», – ділиться враженнями дослідник.

Після цього Ігор певний час працював із церковними метричними записами – книгами, в яких раніше фіксували інформацію про членів церкви, парафіян.

Наклеп і розстріл

Найбільш трагічною в родині Ігоря Розкладая є історія Олександра Валешкевича – чоловіка сестри його прадіда: його розстріляли в 1937 році.

«Я знав, що він був розстріляний. Причому, наскільки нам було відомо, це був штучний наклеп», – пояснює дослідник. Наразі він знає про цього предка дуже мало: лише місце роботи й рік розстрілу, а також те, що Олександр Валешкевич був розстріляний в один час зі своїми братом і сестрою.

«Найімовірніше, збіглися дві обставини. Перше, це те, що вони намагалися переписуватися з батьками, або з сестрою (старша сестра залишилася на Підляшші). А друге – це те, що хтось учинив наклеп. Він обіймав посаду заввідділу в ленінградській лабораторії і, очевидно, хтось просто захотів зайняти його місце і таким чином написали кляузу. По суті, людину знищили за дуже короткий час», – припускає Ігор.

Ознайомитися зі справою цього родича він поки що не зміг, адже ці документи зберігаються в Росії.

«Ніколи безпосередньо до них не їздив, але зараз навіть онлайн працювати в них доволі проблематично. Те, що там вимагається, – реєстрації і перелік персональних даних, які вони хочуть отримати, – є надмірним. Прописка, паспортні дані... Це трішки занадто, особливо в часи війни», – пояснює дослідник.

Невідомі деталі

Тим часом розповіді двоюрідної бабусі Людмили Кириченко привели Ігоря в 2008 році до польських архівів: вона розповіла про те, що її батько походить із Підляшшя, з міста Більськ-Підляський, і чоловік вирішив перевірити це. У відповідь на письмовий запит архівісти повідомили, що справді знайшли такі записи і готові надіслати копії у форматі А3 поштою після сплати Ігорем рахунку за ці послуги.

«Була величезна епопея. Вони прислали рахунок, в якому було написано, що вони шукали півгодини за тарифом 12 доларів 30 центів, тобто відповідно 6 доларів 15 центів, плюс була ціна за копіювання і за пересилання. Платити треба було у валюті, і наші банки виявилися не готовими до такої послуги. Я ще декілька місяців воював з ними, щоб знайти можливість переказати ці нещасні 9 доларів», – пригадує чоловік.

Згодом, щоб продовжити дослідження, Ігор уже сам поїхав до Польщі. Подальшу роботу з архівами в цій країні він описує так: «Процедура була фантастично швидкою: зайшов, сказав, що хочу, мені одразу ж дали каталог, я швидко знайшов і показав, що мені треба. Поки я заповнював реєстраційні папірці, у мене вже метричні книги лежали на столі».

Із фотографуванням документів проблем не було: архівісти дозволяли це робити (але, звісно, без спалаху, щоб не нашкодити паперам). Окрім того на замовлення Ігоря самі зробили кілька копій, надіславши їх через тиждень на його електронну адресу.

Українці в Польщі 30-х років ХХ століття: жорстка політика асиміляції

З іншого боку, по батьківській лінії, у родини Ігоря не менш складна історія: вона охоплює і біженство Першої світової війни 1914–1918 років, і масове переселення українців із Польщі до УРСР у 1944–46 роках.

Ці обидві події пережила прабабуся Ігоря Мар’яна Дзюра. Спочатку вона потрапила до російського Рославля, де прожила двадцять років, але згодом повернулась до Польщі. У 1930-х роках тут почалася так звана політика пацифікації, яка мала на меті, зокрема, асиміляцію українського етнічного населення.

«Були, наприклад, вимоги змінити прізвища. Прабабуся зробила дуже хитро: взяла прізвище якогось дуже шляхетського панського роду. Їй сказали, що «ні, ми проти», а вона сказала: «Ну, раз проти, то я залишаюся на своєму».

Окрім цього були й інші вимоги.

«По українських хатах ходила пожежна охорона і нищила комини з метою «пожежної безпеки», – розповідає Ігор. За його словами, ситуація була настільки критична, що в одній із бокових гілок двоє братів у 1930-му році емігрували до Франції.

Варіант виїзду з тогочасної Польщі розглядав і чоловік Мар’яни Дзюри Михайло Розкладай: хотів емігрувати або до Чилі, або до СРСР. Однак це так і лишилось тільки в планах, бо розпочалася Друга світова війна і його забрали на примусові роботи до Замостя, а потім до Ейзенаха. Через відсутність у родині батька його дев’ятирічний син Сергій змушений був піти працювати.

Інші історії

Ще один прадід Ігоря – Іван Леус був вайсхмайстром галицького уланського полку, а після розпаду Австро-Угорщини служив у Бресті над Бугом і захищав Брестську фортецю в 1939-му. Згодом він потрапив у полон, звідки його визволила дружина.

На жаль, пошуки в польських архівах документів про його службу, за словами дослідника родинної історії, поки що результату не дали.

18-річного сина Івана Леуса Романа у 1944-му схопила радянська армія. Він загинув через 4 місяці під Катовіце.

Вразила Ігора й історія прабабусі Олександри Притуленко: під час Другої світової вона рятувала єврейську дитину.

«Хтось доніс. І коли німці прийшли, вона поклала всіх дітей і сказала: «Всі мої», – то вони й відчепилися. Потім за якийсь час прийшла мати тієї дитинки і забрала її. Їхня доля, на жаль, невідома», – говорить чоловік.

​Несподіваний успіх

За 10 років пошуків Ігор Розкладай мав можливість попрацювати в архівних установах різних країн. Наприклад, шукаючи інформацію про свою бабусю, яка народилася в Гродно, він звернувся до одного з архівів Білорусі.

«Звертався в один архів, а виявилося, що все вже в Мінську. А по-друге, в сукупності довелося заплатити десь 30 доларів за один документ, тому що 15 доларів коштувало виготовлення копії і 15 доларів банківська комісія», – розповідає Ігор.

А от в російських архівах нічого вагомого йому знайти не вдалося. Каже: «Не те, щоб вони відмовляли, але не сильно старалися».

Щодо українських архівних установ, то про них у дослідника враження різні.

«Достатньо позитивне враження від Львівського історичного архіву, вдалося дуже багато там «накопати» і було повне сприяння архівістів. А от від роботи у ЦДІАК (Центральний державний історичний архів України, м. Київ – ред.) залишився неприємний осад: завідувачка центрального залу дозволяла собі хамити, поводилася, м’яко кажучи, недружньо», – ділиться він.

Нині Ігор все більше працює онлайн, багато історичних документів (наприклад, щодо Холмщини) оцифровують, а отже, доступ до них тепер простіший і зручніший.

Сподобалося працювати досліднику і в польських архівах: окрім загальної відкритості дуже допомагає, за його словами, і те, що історичні записи тут не лише сканують, але й індексують, а це значно спрощує пошук.

Водночас чоловік відзначає: під час свого пошуку дещо йому вдалося дізнатися і завдяки несподіваному успіху. Зокрема, на одному з інтернет-форумів він зустрів свого п’ятиюрідного дядька, з яким потім обмінявся інформацією.

Є й інша історія: «На Підляшші метричні книги є лише до 1875 року. Роки, що раніше, перебувають у парафіях. Шукав, як можна дістатися до цих книг, і знайшов людину, яка виклала перелік прізвищ цього міста. Я запитав, ми почали порівнювати і виявилося, що в нього є батько мого прадіда. За допомогою цієї людини я знаю цю гілку до 1710 року», – пояснює дослідник родинної історії.

Наразі Ігор активно продовжує пошуки щодо однієї з гілок, яка веде до Польщі.

«У мене є лише є фотографії цієї жінки (прапрапрабабусі). Нічого невідомо, окрім того, що вона розмовляла лише польською, була дуже гонорова. Навіть не знаю її дівочого прізвища», – ділиться він.

Пошуки за ДНК

Є і ще один метод, за допомогою якого Ігор намагається дізнатися більше про свою родинну історію: близько 5 років тому він розпочав пошуки предків за ДНК. Попри те, що це є доволі недешевою процедурою, дослідник вважає, що таким чином можна дізнатися багато цікавого.

Усього, пояснює він, є три види тестів: «Чоловічий тест досліджує лінію у-хромосми. Є жіночий, який досліджує мітохондріальну лінію. І є аутосомний тест, який досліджує на 5-6 поколінь вглиб, але по всіх «гілках».

Останній, за словами Ігоря, є найдешевшим: якщо потрапити на акцію (а вони доволі часто бувають), то його можна зробити за 59 доларів.

«Він покаже дані по найближчому походженню, ареал розселення предків і дасть потенційні збіги з тими людьми, які можуть бути вашими предками», – говорить дослідник.

А от результати чоловічого тесту залежать від того, наскільки глибоко хоче людина дістатися у своєму дослідженні. Сам Ігор замовляв спочатку 37 маркерів, однак згодом робив дозамовлення ще кількох з метою уточнення отриманих даних.

Найдорожчим є жіночий тест: його вартість перевищує 200 доларів. Однак, як пояснює дослідник, його роблять лише один раз.

«По материнській лінії у мене місцеве ДНК, тобто це та група, яка проживає на території України з дуже давніх-давен. Ну, а чоловічий маркер мене веде все ж таки до Центральної Європи (пасмо від Східної Німеччини до Західної України)», – розповідає Ігор.

За допомогою цього тесту йому також вдалося встановити, що жіноча лінія його дідуся є дуже рідкісною (ареал її розселення досі точно не встановлений).

Усі ДНК-тести дослідник робить через один із американських тематичних порталів.

«Приходить пакетик, у ньому дві колбочки пластмасові з рідиною і два тампончики, якими ви протягом хвилини знімаєте слиз зі щоки. а потім цей тампончик обережно, не торкаючись, обламуєте до колбочки, запаковуєте і надсилаєте компанії», – так описує процедуру Ігор.

Він також зауважує: важливо обов’язково повідомляти дослідницькі лабораторії, якщо людина, чий біологічний матеріал взяли на аналіз, померла. Це необхідно для того, щоб вони працювали з отриманим зразком обережніше з огляду на те, що повторно його здати буде неможливо.

Робота з результатами

Результати своїх пошуків Ігор Розкладай зберігає у двох форматах – цифровому та звичайному, паперовому.

Зокрема, користується спеціалізованою ліцензійною програмою «Древо жизни», яку придбав ще багато років тому. Окрім того, він створив «родинні дерева» на низці спеціалізованих сайтів: MyHeritage, The geni, FamilySearch.

За словами Ігоря, такі портали корисні, бо дозволяють обмінюватися інформацією з іншими користувачами, а також на основі завантажених юзерами ДНК-даних показують потенційні збіги між ними.

В електронному вигляді дослідник зберігає і родинні фото, які вдалося зібрати свого часу в сімейний альбом його мамі. Там серед світлин є датовані і 1914 роком, і 1930-ми роками.

Окрім усього іншого, у 2013 році Ігор створив ще й тематичну спільноту в Facebook, яка присвячена саме пошукам родинних зв’язків.

«До нас часто приєднуються люди з діаспор: є з Америки і навіть Аргентини. Це вийшов хороший майданчик для обміну якимись знахідками, порадами. Заходять люди, які нічого не знають; заходять люди, які багато знайшли, але десь зупинилися і просять поради», – розповідає дослідник.

Війни на заваді пошукам

Ігор Розкладай допомагає також у пошуках своїх предків і дружині Катріні. Однак, як зізнається він, тут ситуація значно складніша, адже її рідні походять із Донеччини та Сирії – регіонів, у яких наразі точаться військові дії.

«Мало того, що архів на Донеччині окупований, самі метричні книги там були збережені за дуже невеликий період часу. А з іншого боку, в неї Сирія. Враховуючи війну в Сирії, враховуючи, що це були християни, і діловодство там було набагато гіршим, і війна почалася якраз з району, звідки походять предки дружини, я думаю, що ці пошуки триватимуть ще дуже довго, якщо там ще щось із документів залишилось», – пояснює дослідник.

Наразі ж інформацію їм вдалося зібрати переважно з родинних переказів.

Зв’язок поколінь

Загалом Ігор Розкладай вражений тим, що дізнався під час своїх пошуків.

«Наприклад, моя прапрабабуся. Її чоловіка, згідно з офіційною версією, збив потяг, але, судячи з усього, він щось різке сказав німцю, той його вдарив і таким чином він загинув. Але вона змогла виховати двох онуків», – розповідає він.

«Мій прадід зі своєю двоюрідною сестрою жив у своєї бабусі, бо мати сестри як дружину «ворога народу» вислали до Казахстану», – ділиться враженнями Ігор.

На його думку, усе це вчить його з більшим розумінням ставитися до своїх старших родичів.

«Судити їх за те, що вони чогось не дали, щось не змогли, напевно, ми не можемо, бо ми не знаємо, як би ми себе поводили, якби опинилися в таких умовах», – каже дослідник родинної історії.

Він вважає, що травми, яких багато українських родин зазнали в ХХ столітті, не забулися й донині, тож «нам з ними ще довго працювати».

ІНФОРМАЦІЯ ЩОДО ПОШУКУ В АРХІВАХ

У рамках реформи декомунізації, Україна надає вільний для кожного доступ до документів колишньої радянської спецслужби – ЧК-НКВД-КҐБ. Звернутися до архіву можна особисто або написати електронного листа. Це право передбачено Законом «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років» .

До вашої уваги порадник: як шукати в архівах «Право на правду». Також, ви можете спробувати віднайти матеріали в Електронному архіві визвольного руху, де доступні он-лайн понад 24 000 архівних документів.

Відповіді на найбільш типові, а також спірні ситуації, з якими доводиться стикатися під час доступу до архівної інформації репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, можна знайти тут.