«Росія – це країна-носій абсолютно радянського менталітету» – Бабченко

З усіх подій в історії країни росіяни сьогодні пишаються переважно лише перемогою у «Великій вітчизняній війні», а також анексією Криму. У них викликає інтерес (все більш млявий) петровська епоха, а ще «застійний» період, коли Радянським Союзом керував Леонід Брежнєв. Вони соромляться бідності та невлаштованості й жалкують про розпад СРСР. Однак, ймовірно, жителі Росії давно вже насправді не пишаються нічим і не соромляться нічого – саме через непереборний радянський менталітет.

У березні соціологи з російського аналітичного центру Юрія Левади оприлюднили дані відразу двох свіжих опитувань на тему ставлення росіян до свого минулого, «Гордість і сором» та «Історія Росії». У них, крім наведених вище результатів, помітна знакова тенденція: в країні вдвічі зросла кількість людей, які відверто зізнаються, що «нічого в російському минулому мене не цікавить».

Письменник, публіцист, незалежний журналіст Аркадій Бабченко написав на свій сторінці у «Фейсбуці» і «Живому журналі» об'ємний текст на цю тему. Ось один з його фрагментів:

«Насправді росіяни не пишаються нічим. Росія – це країна-носій абсолютно радянського менталітету: закрити очі й пройти повз... Зробити вигляд, що нічого не бачив. Кричати на мітингах те, що тобі каже партія, а після мітингу крити її матом з мужиками в гаражах за горілкою. Тому росіяни насправді не пишаючись нічим, показово будуть пишатися тим, чим їм скаже зомбоящик... Перетворення країни в радянські часи на одну з провідних промислових держав у світі. Досягнення російської науки. Слава російської зброї. Боротьба з татаро-монгольським ярмом, захист Європи від навали зі Сходу. Дух російської вольниці, волелюбність. Всі ці перелічені пункти (разом з перемогою у «Великій вітчизняній війні» і анексією Криму – ред.) – абсолютні міфи. Нічого з перерахованого не мало місця в реальності так, як це уявляється респондентам».

Про міфи в головах росіян та їхнє ставлення до історії Аркадій Бабченко розповів в інтерв'ю Радіо Свобода:

– Що людям в голову вклали, що по телевізору показують, тим вони і пишаються. Але говорити завчені з телевізора фрази – абсолютно не означає пишатися. Це означає, що ти якраз нічим не пишаєшся, а говориш просто те, що від тебе хочуть почути.

Звичайно, немає ніякої єдиної маси росіян. Мені слово «народ» взагалі незрозуміле, тому що я вважаю, що ніякого російського народу не існує. Росія – це територія, населена абсолютно атомізованими групами людей, які ненавидять всіх інших, хто не входить до їхньої групи. Групи ці об'єднані, як правило, якимось нещастям. Є Росія пайовиків, є Росія далекобійників, є Росія фермерів, є Росія опозиціонерів, є Росія інвалідів і кого завгодно ще, і вони не об'єднані ніяк. Але важливо зазначити: модель поведінки всіх цих груп закладена ще в Радянському Союзі. Це модель абсолютно цинічної людини, яка нікому не вірить. І в цьому сенсі вони всі діють, безумовно, однаково.

Така країна тільки й може пишатися, що міфами. Хоча я не розумію, чому приводом для гордості обрані саме міфи, тому що в історії Росії було достатньо і подвигів, і світлих моментів, і відкриттів, якими дійсно можна було б пишатися, які існують в реальності. Але про них ніхто не знає, всі пишаються міфами, перемогами неіснуючими! На мій погляд, це пояснюється тим, що для того, щоб приводом для гордості були реальні справи, треба жити в реальності, треба вивчати свою справжню історію. А якщо ти будеш вивчати свою реальну історію, ти, крім приводів для гордості, знайдеш ще купу приводів, м'яко кажучи, для сорому. Купу темних сторін, про які доведеться говорити і які доведеться переосмислювати. І тоді стане зрозуміло, що ми не якісь там Божі обранці, великі, «скрепно-духовні», а просто одна з низки країн, у якій було як світле, так і темне. Ну, ось цього, безумовно, намагаються уникати, тому і годують країну міфами.

– Тобто це свідчення такої собі внутрішньої хитрості і небажання знати справжню історію, тому що вона викликає сором і хвороблива? Чи свідчення ще й просто темної наївності?

– На мій погляд, це все не хитрість. Це якраз якась темна наївність, інфантильність, небажання брати на себе відповідальність, говорити про неї і визнавати свою неправоту.

– Все ж, чим пишаються, – це насамперед військові перемоги. Говорячи про агресію і вояччину, Ви ще пишете, що Німеччина стала дійсно великою в сучасному світі, тому що її примусово, і не одне десятиліття, повертали після 1945 року до реальності. З Росією те ж саме станеться, на Вашу думку?

– Я не бачу, на жаль, ніяких варіантів лікування від цього життя в якомусь своєму віртуальному світі, в якійсь своїй психіатричної палаті, окрім зовнішнього впливу. Багатьох лікували. А багато виліковувались і самі! У США ще півстоліття тому була расова сегрегація, Франція півстоліття назад повбивала в Алжирі десятки тисяч осіб. Так, наприклад, США і Франція зуміли вилікуватися самі. Здавалося б, Росія теж підійшла до цього моменту в 1991 році, коли кам'яного Фелікса Едмундовича возили лицем по асфальту на Луб'янській площі. Здавалося, це той момент, коли країна теж виліковується від імперства, амбіцій, Радянського Союзу, тиранії і так далі. Але минуло всього 9 років – і в країні президентом обрали підполковника КДБ, минуло 25 років – ми воюємо з Україною. Лікування не відбулося. Чи може воно статися тепер без зовнішнього впливу – я вже в цьому сильно-сильно сумніваюся, другий раз мені повірити в це буде вже важкувато. Курс, який обрала Росія, на мій погляд, викликає порівняння з Іраком кінця ХХ – початку ХХІ століття. Так, він веде до катастрофи, безумовно.

Наскільки політика державних російських ЗМІ в останні роки та провали в системі освіти впливають на знання і уявлення росіян про історію власної країни? Про це говорить директор російського аналітичного центру Юрія Левади, соціолог, доктор філософських наук Лев Гудков:

– У російської молоді дуже ослаблений інтерес до історії, і це не випадково. У 90-х роках, після краху СРСР, в школі припинили викладати на якийсь момент історію, фактично не зачіпаючи радянський період і новітню, поточну історію. Тому що вчителі просто не знали, як її тлумачити, боялися! І тому в свідомості молоді виникла просто величезна діра, білий простір, відсутність бодай якоїсь інформації і розуміння, що відбувалося за радянських часів і в новітній історії.

Вбитий був дуже важливий зв'язок актуальних подій, того, що відбувається сьогодні, з історією. Взагалі, зі своєї практики викладання скажу, просто ні на що буває спертися, студенти не знають найелементарніших речей 50-річної давності! Розірвані причинно-наслідкові зв'язки, це по-перше. І, по-друге, сьогодні державна пропаганда веде дуже послідовну лінію на звеличення Сталіна і взагалі на підйом всіх радянських уявлень. Це дискредитація західних цінностей і західного шляху розвитку і нав'язування цінностей консервативних, курс на «ретроорієнтацію».

Пригнічений інтерес до минулого і, відповідно, до самих себе. Тому послаблення інтересу до історії – це результат нав'язування дуже примітивної матриці державної величі, який взагалі не вимагає інтересу до історії, аналізу та саморозуміння. Плюс, що дуже важливо, в останні три роки, після «Кримнаш», разом з патріотичною ейфорією і пропагандистською істерикою було різко вбите будь-яке бажання у росіян зрозуміти, «хто ми є». Штучна гордість своєю перевагою, своєю роллю, своєю силою, своїм статусом «великої держави» дійсно різко ослабила, по-перше, потребу саморозуміння і, по-друге, як похідну від цього інтерес до історії.

– Є кілька політологів і соціологів, які говорять, що росіяни так втомилися від агресивної риторики останніх років на тему російських військових перемог і «славної історії», що це зараз взагалі відштовхує їх від вивчення історії.

– Ні, це відторгнення, особливо у молоді, розпочалося дуже давно, років 15 тому. Це не сьогоднішня річ. Нав'язування фігури Сталіна, скажімо, як символу Росії і державної величі призвело до того, що байдужість до радянської історії зросла з 12 до 60 відсотків. Але це не перегодовування і не наслідок пропаганди, а якась загальна громадська примітивізація свідомості.

– Цим пояснюється те, що теми, які в більшості викликають інтерес у людей, пов'язані саме з військовою історією, зі збройними протистоянням з кимось і з тим, що «російські воїни», умовно, знову «побили» якихось ворогів?

– Культ перемоги, перш за все перемоги 1945 року, – це опорний символ всієї національної свідомості. В останні роки, з приходом до влади Путіна, відбувається реставрація культури мілітаризму, слави російської зброї, міфології протистояння Росії «ворожому оточенню», перш за все Заходу. І, відповідно, піднімаються усі теми цієї військової слави, колонізації, воєн, які вела Росія. Як завжди, це подається в тональності перемоги, тріумфу, мідних труб і так далі.

– Люди щирі, коли вони цим пишаються? Чи, можливо, так прийнято, «пишатися»? І краще всім пишатися, тому що «як би чого не сталося»?

– Я думаю, що це все щиро. Інших підстав для самоповаги, колективної насамперед, немає, і поки особливих досягнень на горизонті не помітно. Беруть те, що є – а ці символи імперії, символи воєн, риторика військової держави, діють дуже сильно.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода