Батьки білоруса-добровольця до останнього не знали, що він воював і загинув на Донбасі

У Бресті поховали 33-річного Олександра Черкашина – білоруса-добровольця з позивним «Тарас», що в складі «Правого сектору» воював на боці України на Донбасі. 10 серпня він отримав важке поранення під Білокам’янкою. Після декількох тижнів лікування та перебування у комі він помер у запорізькому шпиталі. Черкашин був білоруським громадським активістом, а на сході України служив капеланом. Батьки-пенсіонери не знали, що син на війні, і спершу відмовлялись вірити в його загибель.

​Тіло Олександра Черкашина з України привезли до рідного Бресту з лікарні у Запоріжжі вночі 3 вересня. Попрощатися з ним прийшли близько сотні людей, у тому числі, багато активістів. Коли приїхала машина з тілом, то багато хто став на коліна та скандував: «Герої не вмірають!» Труну Олександра вкривав біло-червоно-білий прапор Білорусі. А дехто з присутніх тримав і українські прапорці – саме на Донбасі чоловіка смертельно поранили.

​Волонтер Добровільного українського корпусу Ольга доглядала «Тараса» у лікарні. Вона каже, що стан хлопця відразу був дуже важким:

«Вже на другий день (після поранення – ред.), коли його привезли – був у свідомості. Ми до нього заходили, розмовляли. Він був на апараті штучного дихання, але очима показував «так» або «ні». Він показував пальцем, що все добре. Так було, поки не почався сепсис, тому що у нього було важке поранення черевної порожнини», – каже волонтерка.

«Він усіх любив: і Україну, і Білорусь, усіх людей любив», – дівчина загиблого

Останні дні з бійцем була його дівчина Інна. Вона розповіла, що Олександр Черкашин вирішив піти добровольцем майже від самого початку бойових дій. За її словами, він вчився у Херсоні в Біблійному інституті, а на війні став капеланом:

«Це була людина з великої літери, людина-захисник, з ним завжди було тепло. Я відчувала захист і спокій на душі. Я знаю, що він зараз з Богом на небесах», – згадує дівчина Черкашина.

Піти на фронт його підштовхнула любов, продовжує Інна: «Він усіх любив: і Україну, і Білорусь, усіх людей любив. Він завжди боровся за справедливість».

Мати спершу не повірила, що сина вбили, і не пускала на поріг тих, хто про це повідомив

На відміну від дівчини Інни, матір Черкашина не знала, що він воює. Тож коли брестські активісти прийшли повідомити їй про смерть – жінка повторювала, що сталась прикра помилка, і її син живий. Хоч волонтери і були готові поховати хлопця в Запоріжжі, проте родина вирішила перевозити його додому, в Брест.

«Вдома ми застали матір (Світлану – ред.). Сказала, що вже не працює, я так зрозуміла, що вона на пенсії. Відразу не повірила, каже, мовляв, ми щось наплутали. Я пояснила, що ми багато разів перевіряли (інформацію – ред.) перед тим, ніж прийти до неї. Вона почала плакати, а потім сказала, що хоче побути одна. Він, звичайно, не говорив правду матері. Недавно дзвонив, казав, що все добре, що він не воює», – розповіла Зінаїда Михнюк, одна з тих, хто повідомив новину.

За Олександром сумуватиме велика родина: батько Микола, мати Світлана та двоє братів. Напередодні поховання вони поспілкувались із білоруською редакцією Радіо Свобода:

– Ви не знали, що Олександр був у зоні бойових дій?

Микола: Ні, звичайно. Він говорив, що на навчанні, готується до іспитів на останньому курсі християнського інституту.

– Ви говорите, що востаннє на зв'язок виходив у липні. Про що він розповідав тоді?

Світлана: Мені потрібна була операція, то він дзвонив, питав мене про це. Я говорила, що поки вона відкладається, оскільки грошей треба назбирати. Ось тільки про здоров'я запитував, більше абсолютно нічого.

Микола: Коротко: все нормально, та й по всьому.

Світлана: Казав, що дорого говорити. Повторював, що все гаразд, він живий і здоровий.

– І не було навіть думок про війну?

Микола: Та ні, він говорив, що в Києві, готується до іспитів у своїх друзів. А друзів у нього, як відомо, і там, і там... Казав, восени іспити, захист диплому.

– Тобто, ви дізналися про подію вперше, коли до вас прийшли його брестські друзі?

Світлана: Я навіть у хату не пускала, в коридорі стояли, потім зайшли і просять: «Дайте сказати». Зайшли і сказали, я не вірила.

Микола: Та я й зараз не можу повірити, поки не побачу. Якщо побачимо, серце «йокне» по-іншому.

– В інтернеті багато людей називають його героєм. Що ви думаєте про це?

Світлана: Для нас він – син.

​Микола: Тут ніякого героїзму я не бачу.

Світлана: Ніхто сина не замінить мені. Герой або не герой.

– Але ви виховали сина, який пішов відстоювати свободу, ту, яку він вважав правильною?

Микола: Може це гучні слова, але він був дійсно патріотом своєї батьківщини. За це і боровся.

Світлана: Він ходив і в православну церкву, і в інші, хотів усіх поєднати в одне.