Під словосполученням «українська діаспора» зазвичай на думку спадає численна громада українців, що проживає у США і Канаді. Однак існувала ще й східна українська діаспора – це люди, що жили на території Далекого Сходу, Маньджурії й у Китаї. Як вони туди потрапили? Що їх спонукало залишити рідні домівки? Яку роль у консолідації українців на Далекому Сході відіграв Іван Світ, і чим цікава ця постать? Про все це і трохи більше Радіо Свобода розповіла сходознавець-японіст, доктор філософії, кандидат історичних наук, доцент Києво-Могилянської бізнес-школи Ольга Хоменко, яка написала книгу «Далекосхідна одіссея Івана Світа».
- Пані Хоменко, наскільки чисельною була українська діаспора на Далекому Сході на початку минулого століття? Які причини змусили українців так далеко поїхати від дому? Яка суспільно-політична ситуація на той час була в Україні?
– За декілька років до скасування кріпосного права у 1860 році Російська імперія отримала додаткові землі на Сході, зокрема в північній Маньджурії, в Приамур’ї та Примор’ї. В той же час у Україні ліквідація кріпосного права не розв’язала земельне питання – люди залишились незадоволеними отриманими земельними наділами.
Доступ до нових територій на Сході давав українським селянам більшу кількість землі і відносну свободу
Уряд Російської імперії запровадив план переселення селян, заохочуючи їх великими наділами землі. Доступ до нових територій на Сході давав українським селянам більшу кількість землі і відносну свободу. Українці оселилися переважно у Приморському, більшій частині Хабаровського краю та в Амурській області. Через зелені ліси та клиноподібну форму регіону проживання ця територія отримала назву Зелений Клин. За різними даними на момент Російської революції 1917 року їх там було від 500 тисяч до 1 мільйона людей. Приблизно 10% переселенців повернулись назад.
– Чим відзначилась українська діаспора на цих землях?
– Російська революція порушила для українських переселенців не соціальне, а, перш за все, національне питання – проблему прав і свобод, національної автономії. Упродовж 1917–1918 років у складних політичних умовах відбулися чотири Українські з’їзди Далекого Сходу, а також була розроблена «Конституція українського населення на Далекому Сході».
За різними даними їх там було від 500 тисяч до 1 мільйона людей
Цей край перебував у колі геополітичних інтересів Російської імперії, а пізніше – Радянського Союзу, Японії, Китаю та США. З квітня 1918-го за чотири наступні роки він побачив радянську владу, іноземну інтервенцію в особі американців, британців, японців, французів та чехів, владу отаманів Івана Калмикова і Григорія Семенова, правління адмірала Олександра Колчака й Антона Денікіна, сибірський уряд Петра Володарського в Омську та буферну державу у формі Далеко-Східної республіки зі столицями у Верхнєудинську до 1920 року та в Читі до 1922-го.
Часто доводилось чути про російську діаспору в Маньджурії, членами якої були уродженець Києва й відомий актор та співак Олександр Вертинський, джазмен Олег Лундрстрем тощо. А про українську, окрім науковців, у нас згадували нечасто і багато хто не знає про її існування. Японська історіографія до сьогодні їх всіх не розрізняючи називала «білі росіяни», маючи на увазі приналежність до білогвардійців. Однак серед них було багато українців.
Японська історіографія до сьогодні їх всіх не розрізняючи називала «білі росіяни», маючи на увазі приналежність до білогвардійців.
Три токи тому під час дослідження архіву журналіста, видавця, громадського діяча Івана Світа в Українській вільній академії наук (УВАН) у Нью-Йорку мені до рук потрапила ціла низка унікальних матеріалів, яка пролила світло на діяльність українців на Сході. На Зеленому Клині українська громада прагнула автономії, вона спорудила церкву та Український дім, люди зуміли організувати своє життя під японською окупацією від 1932 до 1945 року.
Мені вдалося розібрати анкети українців, які намагалися підтвердити своє українство через «Український клуб» та Український представницький комітет, щоб отримати паспорти без громадянства й виїхати з Шанхаю після Другої світової війни до Америки, Аргентини, Австралії, Канади тощо. Окремою знахідкою була набрана на друкарській машинці й пожовтіла від часу праця Івана Світа під назвою «Скорочена історія українського руху на Далекім Сході (Азія)», датована січнем 1938 року. Автор привіз її з Китаю, вона багато років пролежала на архівній полиці й ніколи не була опублікована.
Після приходу радянської влади українська діаспора на Далекому Сході поступово «зникає». Все менша кількість людей воліють називатися українцями, що зафіксовано у переписах. А після суду над українцями – учасниками національних рухів в Читі у 1924 році – це взагалі стає небезпечним.
– Ви згадали про постать Івана Світа. Чим вона цікава?
– Іван Васильович Світланов (справжнє прізвища Івана Світа – ред.) народився у 1897 році в сім’ї священника на Харківщині. У 1909 року після закінчення Харківської духовної семінарії та декількох курсів фізико-математичного факультету Харківського імператорського університету він приїхав на Схід з бажанням емігрувати у США. Там на Далекому Сході його рідний дядько Микола Труфанов (Труфанів) очолював єпархію на станції Погранична на кордоні Примор’я та Маньджурії.
Приїзд Івана Світланова у Владивосток збігся у часі з періодом пробудження самоусвідомлення українців регіону. З осені 1919 року Іван Світ почав писати на економічні та соціальні теми до місцевих та закордонних видань. Знання іноземних мов, так само, як і комунікативні навички, безперечно, стали в пригоді в його журналістській, громадській та науковій діяльності. Він утвердився як інтелектуал та представник інтелігенції. Працював кореспондентом цілої низки газет і журналів.
Саме там на Сході він скорочує своє прізвище із Світланова на Світа, аби воно звучало більш по-українськи. Іван Світ якраз і був одним із небагатьох представників інтелігенції, яка серед цього моря різнополярних і часто змінюваних політичних поглядів українських емігрантів в різні часи і в різних країнах твердо підтримувала свою позицію та орієнтир на Україну й ідеали УНР.
Іван Світ твердо підтримував свою позицію та орієнтир на Україну й ідеали УНР
Маючи добрі контакти з іноземцями ще з часів іноземної інтервенції на Далекому Сході, Іван Світ відразу після японської окупації в 1932 році зміг заручитися підтримкою японської адміністрації й організувати Українську видавничу спілку, а також редагував інформаційний тижневик «Маньджурський Вістник». Тижневик проіснував до кінця літа 1937 року, поки японська влада була лояльною до українців, а потім його заборонили. Протягом усього цього часу Іван Світ також підтримував зв’язки з українцями за кордоном та на Західній Україні, зокрема він дописував до газети «Діло» та інших галицьких видань.
Від липня 1941 року Іван Світ жив у Шанхаї, а навесні 1949 він виїхав на Тайвань, а у грудні 1952 року, через Аляску та Канаду дістався до Нью-Йорка. В Сполучених Штатах він дописував до «Свободи», «Наукового збірника УВАНу», Православний Календаря». Його «Суд над українцями в Читі» було видруковано невеликою книжечкою у Великій Британії 1964 року.
А «Світа на отаку», яка зробила його відомим, було в 1972 році надруковано в Нью Йорку. Також Іван Світ залишив розвідки про гетьмана Дем’яна Многогрішного – першого українця, який підкорив Сибір, отця Агапія Гончаренка – першого українського священника в США, досліджував проблематику україніки в творах професора Юрія Вернадського.
Світ став членом-кореспондентом та дійсним членом УВАН, членом Українського історичного товариства, присвятивши себе вивченню еміграції в Азії та в Америці. Він прожив майже 93 роки і помер в США 1989 року трохи не дочекавшись української Незалежності.
– Як швидко відбувався процес самоідентифікації українців Далекого Сходу? Що допомагало їм тривалий час зберігати свою національну самобутність?
Як відзначає Світ у своїй роботі «Скорочена історія українського руху на Далекім Сході (Азія)», написану в 1938 році на еміграції в Харбіні, попри всю складність політичної ситуації на Сході, «українці в Азії не були випадковими гостями і не розпливлися у московському морі, вони зберегли свої особливі способи життя і думання, боролися за державність. Бо хотіли самі творити своє життя у своїй хаті на своїй землі».
Спочатку ці люди покинули Україну як національно неоднозначну Малоросію, але на Далекому Сході виявили, що вони відрізняються від росіян та місцевого населення й бажають зберегти свої пісні, мову і традиції. Врешті-решт вони почали ототожнювати себе з рухом за українську автономію і за незалежність у 1917–1922 роках, мобілізуючи всю діаспорну громаду за тисячі кілометрів від Києва у справі підтримки вільної України. Саме завдяки таким ентузіастам з’явилась перша українська преса на Далекому Сході та в Азії.
Емігрувавши до Китаю та зіткнувшись із новою реальністю життя в багатонаціональних містах, таких як Харбін та Шанхай, переселенцям потрібно було утвердитися та відновити себе як українців за кордоном, і це було нелегким завданням.
У Владивостоці після Російської революції 1917 року та під час створення української незалежної держави вони, принаймні, мали відчуття приналежності до чогось більшого, до нової України, яка потенційно могла б їх захистити, навіть призначивши консула на Далекому Сході. Так, вони ототожнювались із цією новою державою, але також мали справу з реаліями життя за кордоном. Після того, як українська незалежна держава зазнала краху, ці українці кола Івана Світа втратили надію і почали або ставати громадянами без держави, або брати радянське громадянство.
Активні українці в Азії та в Китаї «створили» Україну поза офіційними державними установами, в умовах, коли держави не існувало
Активні українці в Азії та в Китаї зокрема, «створили» Україну та українську ідентичність поза офіційними державними установами, в умовах, коли держави не існувало. Маючи сильні навички самоорганізації, вони змогли відкрити Український дім, театральні гуртки, побудувати українську церкву на пожертви громади, відкрити школу та гімназію і створити кілька успішних засобів масової інформації.
У часи, коли спілкування здійснювалось лише поштою і це було непростим і нешвидким процесом, вони змогли створити та підтримувати широку мережу контактів з іншими українцями, які проживали у США, Великій Британії, Канаді, Німеччині та Чехословаччині.
