Війна не зупиняла українок у вишиванні: хрестиком, низинкою, мережкою, замість голки – риб’яча кістка

ЛЬВІВ-ДНІПРО – У Львові в музеї «Тюрма на Лонцького» діє постійна виставка «Кольори молитви», на якій представлені кілька вишиваних речей, які жінки створили в тюремних камерах або ж на засланні у час радянських репресій. Ці речі збереглись у родинах крізь роки неволі, війни, комуністичної заборони.

Втім, історія збереження традиції продовжується і у нинішню російсько-українську війну, коли тисячі українців втратили свої домівки і майно. Жителька Дніпра Тетяна Шарай купила кілька сорочок у жінки, яка була змушена покинути власний дім і виїхала за кордон, а її вишивки могли бути втрачені назавжди.

Невеликі клаптики тканини, на яких вишита переважно релігійна символіка, експонуються в одній із камер музею «Тюрма на Лонцького». У жахливих тюремних умовах у 1940-х роках жінки вирізали невеликі шматки тканини з одягу, а нитки теж виторочували зі своїх суконь, спідниць чи светрів.

А ось чим вишивали узори у в’язниці, де дуже прискіпливо перевіряли всі речі засуджених, можна лише здогадуватись. Це міг бути дротик, риб’яча кістка, якийсь загострений предмет. Є багато свідчень, що на засланні голкою для вишивання слугувала риб’яча кістка.

«Жінки вишивали Богородицю, Ісуса, ангелів, це все сакральна тематика. Бо люди у молитвах звертались до Бога, це були дуже важкі часи випробування у таборах, в ув’язненні. І люди хотіли себе підтримати, захиститись молитвою до Бога, тому вишивали і з хліба робили вервиці. Промовиста вишивка Матері Божої з написом: «Ой, Маріє, рятуй нас з неволі. Як пам’ятка з «Тюрми на Лонцького». Вона вишита, зроблене мереживо, маленька за розміром, тому що так легко було переховати. Чому сакральна тематика? Тут є представлені роботи як з тюрми, так і заслання», – каже наукова дослідниця музею «Тюрма на Лонцького», історик Ольга Зброжко.

Серед експонатів – дві роботи Іванни Кальмук. Вона спершу перебувала в ув’язненні на Лонцького і тут на невеликому шматку тканини вишила квіти і слова – «Коханій матусі». Продовжила роботу вже на засланні. Також збереглася її сорочка, вишита низинкою, з її ініціалами «І.К» і табірний номер 274.

Ще одну родинну реліквію приніс у музей музикант із Києва Петро Полтарєв. Його мама була музиканткою. Доля її закинула у Львів.

Вікторія Полтарєва народилася в Ромнах Полтавської області у родині шляхтичів. Полтарєви переїхали у Росію, тодішній Ленінград, втікаючи від сталінських репресій. Але у 1937 році її батька арештували і перевезли у Ромни, де розстріляли. Тоді Вікторія переїхала з Ленінграда у Москву і там навчалась у консерваторії. Радянсько-німецька війна застала її в Єревані, де вона працювала солісткою джазового оркестру.

У 1944 році після навчання в консерваторії її скерували на роботу у Львів, який вже був під радянською владою. Вікторія працювала у львівській філармонії та музичній школі, спілкувалась із відомими львівськими музикантами, не побоялась серед тисяч інших українців прийти на похорон митрополита УГКЦ Андрея Шептицького, який помер 1 листопада 1944 року.

30 листопада 1945 року НКВС арештував 26-річну музикантку за те, що вона листувалась із закордонними друзями, політичними діячами, музикантами. Майже дев’ять місяців вона перебувала під слідством у тюрмі на Лонцького. У тюремній камері почала вишивати на квадратному полотні. Тут дати: 30 листопада 1945 року – 25 березня 1946 року.

А ще на цій білій тканині збереглася пам’ять про близько 40 ув’язнених жінок, які сиділи в камері разом із музиканткою. Хтось вишив ноти, хтось зробив мережку, відтворив фрагмент узору хрестиком, низинкою, мережкою.

На шматку тканини відтворено багатство української вишивки у різних її техніках. Жінки нитками вишили свої тюремні номери та ініціали.

«Ув’язнені жінки не знали, що з ними буде далі, чи будуть живі. Це життя у моменті і навички, які вони мали, передали на цій тканині. Унікальність цих вишитих робіт у тому, що люди перейшли табори, вижили у важких умовах і залишили таку пам’ять. Нам у фонд передали вишивані сорочки дисидента Валентина Мороза. Він завжди одягав їх», – каже Ольга Зброжко.

Українці рятують вишиванки у час війни з Росією

Деякі родини передають сімейні реліквії у музеї, щоб з ними могли ознайомитись багато людей. А дехто береже кожну річ і передає її з покоління в покоління. Але повномасштабна війна Росії проти України зруйнувала тисячі родинних традицій, цінностей, які згоріли, потонули, були вкрадені ворогом.

Дніпрянка Тетяна Шарай у перші дні повномасштабної війни, викупила близько двох десятків сорочок у жінки, яка виїздила в евакуацію разом з онуками. Власниця не знала, куди їх подіти й продала за символічну ціну – близько 3 тисяч гривень. На початку війни люди стояли в чергах до банкоматів за грішми й витрачали всі свої кошти на те, щоб зробити запаси продуктів і ліків, ця сума була немала.

«Це було випадкове знайомство в інтернеті. Знаю тільки, що ця жінка з Полтавщини. Як склалася її подальша доля – невідомо. Каже: «Їдемо з дому, а сорочки залишаються. Або згорять, або розікрадуть». То я і викупила. Сорочки там – не тільки полтавські, є й черкаські. А стан – різний. Колекцією це не назвеш. Колекція – це коли ставлення відповідне, а це… Було то й було. Реліквія – це коли реліквія. А коли під курчат підстеляють вишиті речі нащадки – то вже не реліквія. У мене не було достатньо багато коштів, щоб так розкидатися ними під час війни, я скуповувала ліки для сестри, але вирішила купити ці сорочки. У мене багато намист, які я складала багато років поспіль. У перші дні війни я їх позбирала в мішки – і в погрібі закопала. А сорочки так не закопаєш», – говорить Тетяна Шарай.

Тетяна Шарай народилася й виросла на Дніпропетровщині. Вона цікавиться українською автентикою, складає багатошарові намиста, які можна носити з українськими строями. Свою першу вишиванку, розказує жінка, вона придбала кілька років тому в інтернеті.

«Конопляна сорочка, вишита, гарна. Років з десять тому купила… А одного разу в театрі ДРАМІКОМ проходив фестиваль української драматургії, на якому була гостею письменниця Марія Матіос, творами якої я захоплююся. На сцені йшла драма «Нація». І я одягла на виставу цю свою сорочку, першу. По завершенні вистави я підійшла до Марії Матіос, хотіла висловити їй слова вдячності. Підходжу – а вона каже: «Пані, дозвольте мені з Вами сфотографуватися?». Обійняла мене… Її зворушив цей стрій. Сорочка – це те, що єднає, що робить людей впізнаваними: це – свій, це – не свій. Для мене це було дивно: не я просила пані Марію сфотографуватися, а вона – мене. Для непублічної людини – а я непублічна людина – це була подія!» – розповіла Тетяна.

Потім були інші сорочки. Зараз в «арсеналі» у жінки – близько 40 вишиванок, кілька рушників і підзорників.

«Мені «болять» сорочки, які пошкоджені, зруйновані часом і неналежним зберіганням. Одна сорочка була – така гарна, десь 50-60-і роки минулого сторіччя, але зовсім зруйнована: ніби хтось взяв, поклав на стіл і поцюкав її ножем. Скрізь – по рукавах, по груднині – наскрізні дірочки. Викупила її і переслала одній дуже гарній людині, яка, я точно знаю, оживить її, і буде ця річ ще милувати чиїсь очі і душу. А одну сорочку купила – дуже побита іржею, де вона валялася, мабуть, по горищах… Мені цікаво розглядати ці сорочки, торкатися, перебирати їх, тканини, крій, візерунки я вивчаю по них, а не з книжок», – каже Тетяна Шарай.

Тетяна Шарай у валізах, де поскладала сорочки, рушники, немов зберігає чиїсь недоспані ночі, висловлене на полотні українство, сум через покинуті хати і рідну землю, сльози за рідними людьми, за всім тим, що береглося у тисяч родин роками і передавалось із покоління в покоління. Тетяна Шарай хоче, щоб її збірку могли побачити люди. Восени вона мріє представити виставку на одній з локацій у Дніпрі. І вірить, що збережені нею у час війни українські сорочки та рушники залишаться в Україні і будуть частинкою української історії та традиції.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Таборові вишивки члена УПА під час Другої світової