Ізюм – промислове місто з населенням у кілька десятків тисяч людей – відроджується та активно приймає переселенців після піврічної окупації у 2022 році. Новоприбулі ВПО складають майже третину населення. І люди продовжують приїздити.
Значна частина житла зруйнована, бракує й роботи, тож місту важко дається забезпечити людей достатніми умовами. Або ж – не вдається. Частину допомоги беруть на себе волонтери.
Як живе прифронтове місто, його місцеві жителі та новоприбулі переселенці? Що не вдалося відновити за понад два роки після окупації?
Про це проєкт «Ти як?» поспілкувався з мешканцями Ізюма – з тими, хто тут народився або ж вимушено переїхав ще зовсім нещодавно.
«Орків не хочу ображати, це ж казковий персонаж»
Марина Алфьорова стала волонтеркою після того, як Росія вперше напала на Україну – навесні 2014 року. Місто, розташоване на перетині трьох областей, відразу стало активно приймати переселенців із сусідніх Донеччини та Луганщини. Жінка допомагала українським військовим та ВПО, передусім – дітям.
Каже, разом із колегами вчилися робити все «на ходу»: «Є проблема – вирішуємо. Як ми її вирішуємо – чи правильно, чи неправильно – розбиралися вже потім, коли приходив досвід».
Уже в січні 2015 року Марина з організаціями «Слов’янське серце» та «Українські рубежі» відкрила перший хаб. Окрім гуманітарної допомоги, там мешканці отримували консультації медиків та юристів, для дітей створили ігрову кімнату, запустили заняття англійською мовою. Команда з 22 людей пропрацювала в такому форматі до 2018 року.
На початку березня 2022-го, за 10 днів із початку повномасштабної війни, російські війська впритул наблизилися до міста. Тоді Ізюм вже потерпав від масованих обстрілів, мешканці евакуювалися або сиділи у підвалах. Марина координувала евакуацію місцевих та допомагала бійцям територіальної оборони – готувала вдома «коктейлі Молотова», збирала їжу і «здавала» локації, де перебували військові РФ.
Алфьорова розповідає – розуміла, що у випадку окупації вона потрапить в поле зору російських військових. І навіть припускала, хто може їм допомогти з ідентифікацією волонтерки.
Ми знали, що нас здадуть. Навіть знали, хтоМарина Алфьорова
«Ми знали, що нас здадуть. Навіть знали, хто. Розуміючи, що ми залишимося, я прийшла до них, сказала: «Можете здати, справа ваша, але все закінчиться – і за мене помстяться». Чи здавали вони насправді – я не знаю. Але коли приходили… Як цих гадів назвати, орків не хочу ображати навіть, це ж казковий персонаж. Вони допитували – але врятувало те, що нічого вони не змогли довести», – розповідає жінка.
Марина не вірила, що вони з чоловіком переживуть окупацію: «Єдине, що було шкода – не встигли попрощатися з донькою, бо вона в Харкові».
Опікуючись евакуацією цивільних і допомогою військовим, волонтерка не встигла подбати про запаси їжі для себе з чоловіком.
«Вдома була вода, трошки консервації, якісь «мівінки», чаї, шоколадки. І невеличка коробка з їжею – ковбаса і сир, яку готували для ТРО, але хлопці не встигли забрати. Була грілка маленька, нею гріли воду. Одне горнятко гарячого на добу і чимось закусити. Так протягнули до середини березня. Потім ми почали виходити з підвалу, нас підгодовувати сусіди. Я без них не вижила б, нам просто не було що їсти», – згадує весну 2022-го волонтерка.
Місто перебувало під окупацією від початку квітня до вересня 2022 року. Коли українські військові повернули контроль над Харківщиною – світ дізнався про масові поховання у лісі, розстріли цивільних, знищені домівки та інші злочини, принесені армією РФ.
«Буржуйка» у квартирі
Олена Шаповал, 46-річна мешканка Ізюма, теж залишилася в місті під час окупації – каже, хотіли евакуюватися сім’єю, але не мали достатньо пального: «Машина є, а бензину – не було. Ну, трошки було. Ми доїхали до першого моста і все, закінчився».
Тоді сім’я з п’яти людей – Олена з чоловіком, двома доньками і внуком – повернулися додому. Спочатку, згадує, ховалися в загальному бомбосховищі, але через велику кількість людей вирішили облаштувати укриття у підвалі власного будинку – п’ятиповерхової будівлі колишнього готелю. Олена, за фахом швея, шила подушки для сусідів із залишків синтепону. Від холоду рятувала твердопаливна піч («буржуйка») сусіда, від голоду – запаси консервації.
Касети літають – ми присідаємо, але садимоОлена Шаповал
«Запаси їжі розтягнули на 20 людей. Це консервація наша і ще одних сусідів. І під час окупації ми ще встигли посадити картоплю під прицілом. У нас ділянка навпроти школи, там віконечко – і з нього снайпер «виблискував» своєю гвинтівкою. Касети літають – ми присідаємо, але садимо. А виходу не було», – згадує окупацію мешканка Ізюма.
Опалення, розповідає Олена, зникло ще на початку березня 2022 року – і не з’явилося досі. Свою квартиру сім’я обігрівала електроприладами, але згодом, вже після звільнення міста, вимушені були встановили «буржуйку» у квартирі. Через що – до неї приїхали пожежники з перевіркою.
«У мене перший поверх, під нами – підвальне приміщення, а це – сирість і волога. Пожежники сказали, що можуть оштрафувати на шість тисяч гривень, і я їх дуже просила, щоб вони цього не робили. І ще вискочив мій онук, вони побачили, що дитина вдягнена дуже. І пожежники пожаліли нас, сказали, що запишуть як хибний виклик», – розповідає ізюмчанка.
Однак, попри порушення, Олена та її сусіди (ще 10 квартир, – ред.) не мають альтернатив – їхній будинок, каже жінка, відмовилися підключати до системи теплопостачання: «Відмова була письмова, офіційна. Сказали, що мало мешканців в будинку».
Не допомогли у місцевій владі, зі слів Олени, і з дровами чи брикетами для опалення дому. Їх, як і твердопаливну піч, сім’я отримала від благодійників.
Заступник міського голови Ізюма Володимир Мацокін тим часом в коментарі Радіо Свобода запевняє – опалювальний сезон у місті пройшов «нормально».
«В нас є ще будинки, які не підключені до централізованого опалення, де обігрівалися електрикою. Але в основному це будинки, де мало людей проживає, і нам немає сенсу витрачати величезні кошти, щоб відновити опалення. Далі це ляже збитками на комунальні підприємства, оскільки нікому платити за це опалення. Але люди самі розуміють, що якщо самі залишилися в багатоквартирному будинку, де чотири родини – там не буде тепла, поки не буде людей», – пояснює посадовець.
«Різні бульбашки» волонтерів та місцевої влади
«Третя зима – і в нас родини з «буржуйками», – обурюється Марина Алфьорова. – Це ж не поодинокі випадки, на жаль. І це не те, що там не можна провести опалення. Вони просто будинок не підключають, їм це невигідно. Це ганьба для влади».
Саме організація «Слов’янське серце», з якою працює Марина забезпечила сім’ю Олени пічкою та твердим паливом. Після деокупації міста сюди повернулися волонтери – мешканці потребували допомоги. Адже, як стверджує жінка, місцева влада не була ефективною.
Місцева влада, коли повернулася, жила в своїй якійсь бульбашціМарина Алфьорова
«Ми опинилися в бульбашці. Місцева влада, коли повернулася, жила в своїй якійсь бульбашці, відмінній від реальної ситуації в Ізюмі. Багато фондів допомагали забезпечити видачу гуманітарної допомоги. З владою в нас тоді не дуже пішло, м’яко кажучи. Але ми розуміли, що є потреба, бо страждають найбільше діти. Коронавірус, потім війна, окупація, відсутність будь-яких дитячих закладів. Треба було щось робити», – згадує Алфьорова.
Уже за кілька місяців після деокупації до Ізюма вперше приїхали «Олені Святого Миколая» – благодійний проєкт «Українських рубежів», який організовує для дітей-переселенців та з прифронтових територій костюмовані свята з подарунками. Роком пізніше саме з листа, який хлопчик з Ізюма написав волонтерам, розпочався благодійний збір коштів на паливні брикети для мешканців, які залишаються без опалення. Торік на брикети довелося збирати знову.
У 2023 році Марина з командою відкрила новий громадський центр, який опікується неповнолітніми у місті: «Займаються з дітками, там працює психолог. І майстер-класи, й ігрова кімната, і заходи у розважальній формі, розрахована на різний вік».
Окрім цього, соціальні працівники центру додатково працюють із сім’ями – місцевих або переселенців – які опинилися в складних обставинах. Такі родини вони беруть під свій супровід.
Батьки думають про єдине – знайти житло, як вижити, де вижитиМарина Алфьорова
«Наприклад, родина, яка евакуювалася в Ізюм. Батьки думають про єдине – знайти житло, як вижити, де вижити. Дитина? Нагодована, вдома – і то добре. Вони забувають, що у дитини є потреби – від одягу і взуття до медичних проблем. І коли ми «заходимо» в родину, то допомагаємо, в першу чергу, вирішити нагальні потреби і паралельно надаємо психоемоційну підтримку, повертаємо увагу батьків до дітей», – пояснює жінка.
Усього, розповідає Марина, під їхнім супроводом опинилися понад 500 дітей із таких сімей. Це – перш за все, мешканці Ізюма, але також сусідніх сіл та громад.
Волонтерка каже, за два з половиною роки вони налагодили співпрацю зі старостами громад, міжнародними організаціями. Але ситуація з місцевою владою так і не покращилася.
«Ми співпрацюємо з багатьма державними органами міста: Службою у справах дітей, Центром соціальних пслуг, ЦНАПом, Міграційною службою, Управлінням освіти. А от із самою верхівкою – ні. Але лиш би не заважали», – розповідає Марина Алфьорова.
За словами ж заступника голови Ізюма Володимира Мацокіна, міська влада підтримує зв’язки з волонтерами та спілкується із громадою: «Є у нас і телеграм-канали, є офіційні сайти. Працює вся комунікація зараз. Відновлюємо роботу радіо».
Третина мешканців – ВПО
За офіційною інформацією, наданою Радіо Свобода міськрадою, до повномасштабної війни в Ізюмі проживало близько 50 тисяч людей. Заступник голови міста Володимир Мацокін виправляє – насправді, мешканців було значно менше.
«Реально в громаді проживало 35 тисяч. Тобто це люди, які постійно користувалися комунальними послугами, які постійно проживали в громаді. Інші, безумовно, були зареєстровані, але вони жили в Харкові, Києві, за кордоном», – пояснює політик.
Після 2022-го Ізюм став прихистком для тисяч переселенців. Люди приїжджають із Донеччини та сусідніх громад – найбільше із Куп’янської та Борівської. Зараз їх у місті – 8,7 тисяч, зазначають у міськраді. Всього ж в Ізюмі нині проживає 29,5 тисяч людей.
Багато людей, які були ще з 2014 року, стали повноцінними членами нашої громадиВолодимир Мацокін
«Але це не вперше відбувається з містом. У 2014 році ми відчували просто навалу ВПО, оскільки Ізюм – прикордонне з Донецькою областю місто. Багато людей, які були ще з 2014 року, стали повноцінними членами нашої громади. Це стало для нас цінним придбанням свого часу, вони інтегрувалися в нашу громаду», – розповідає Володимир Мацокін.
Щоправда, у 2014 році місто не потерпало від обстрілів і наслідків окупації. Нині ж, за словами заступника міського голови, більша частина житлового фонду Ізюма – пошкоджена або зруйнована.
«Багатоповерхові будинки – близько 80% зруйнованого житла, одноповерхові – 80%. Але це різний ступінь руйнації. Якщо брати одноповерхову забудову, приватну, то це десь 30-35%. Нежитловий фонд – підприємства, установи, це лікарня, це школа, це ліцеї, дошкільні установи – там також 80%», – зазначає політик.
Також після 2022 року, через пошкодження домівок, в місті з’явилися так звані переселенці «Ізюм-Ізюм». За оцінками Марини Алфьорової, їх у місті понад тисяча.
«Якщо в родини було своє житло, але воно непридатне для проживання, вони орендують в іншому районі або інший будинок, квартиру. Вони мають право на виплати для ВПО, тому що їхнє житло непридатне. Це внутрішнє-внутрішнє переміщення, в межах одного населеного пункту», – пояснює вона.
За таких умов дуже важко знайти житло, розповідає Алфьорова. Інколи люди погоджуються на аварійні варіанти.
«Люди чекають, поки звільнять житло, наприклад, військові. Вони розмовляють з місцевими, домовляються з господарями, в кого пошкоджене житло – що підлатають будинок до більш-менш придатного стану. А хтось – орендує за дуже великі кошти. Якщо житло має вбиральню, світло, газ, воду, не вибиті вікна і дах, не говоримо про меблі – коштуватиме воно близько восьми тисяч гривень», – розповідає Алфьорова.
Перед тим, як пропонувати таке помешкання – самі зайдіть і подивітьсяОлена Шаповал
Ізюмчанка Олена Шаповал згадує – місцева влада пропонувала переселенцям поселитися і в її багатоквартирному будинку. Та на такі умови проживання ніхто не погоджувався.
«Влада зверталася. Я сказала, що перед тим, як пропонувати таке помешкання – самі зайдіть і подивіться. Вищі поверхи – третій, четвертий, п’ятий – не облаштовані душовими, ваннами. Вони повинні бути, але їх немає. Водовідведення – робіть за свої кошти. В ті умови, в яких ми живемо, ніхто не хоче йти. І повертатися ніхто не хоче, тому що наша влада не хоче цей будинок робити», – пояснює місцева жителька, нагадуючи і за непідключене опалення.
Тим часом, каже Алфьорова, місць для розселення людей уже практично немає: «Ізюм захлинувся щодо переселення, мабуть, місяці ще три тому».
Брак роботи і донорської підтримки
Брак цілого житла – не єдина проблема в Ізюмі. Невирішеним для багатьох залишається і ситуація з працевлаштуванням.
Офіційно знайти роботу не за «мінімалку» нереальноМарина Алфьорова
«Багато хто працює неофіційно, – розповідає Марина Алфьорова. – Тому що офіційно знайти роботу не за «мінімалку» нереально. Більш-менш можна влаштуватися, якщо людина має досвід продавця, кухаря або баристи – але туди беруть лише віком до 40 років. Старші – біржа або перенавчання. Певний час було дуже багато вакансій в (Управлінні, – ред.) благоустрою, на звичайних прибиральників. Зараз – немає жодної».
За словами волонтерки, найважче знайти роботу переселенцям, які переїхали не так давно. Найчастіше – це ВПО з сусідньої Борівської громади, де з минулого року тривають активні бойові дії.
Як розповідає заступник міського голови Ізюма Володимир Мацокін, після окупації Ізюм втратив більшість підприємств, де працювали люди – російські військові їх знищили або покрали обладнання.
«Ізюм ніколи не був сільськогосподарським, це промислове місто. Тут робили оптику, ремонтували тепловози, робили техніку для військових. І сьогодні ці заводи зруйновані», – зазначає він.
За його словами, найбільші шанси для переселенців знайти роботу – у сфері комунальних послуг. Посадовець каже – цю сферу вдалося відновити коштом міжнародних благодійників, адже у 2022 році місто залишилося без нічого. Все обладнання, розповідає, покрали російські військові.
Росіяни вивезли все, що тільки моглиВолодимир Мацокін
«Росіяни вивезли все, що тільки могли з нашого водоканалу, з підприємства, що відповідає за благоустрій – це зріз дерев, прибирання, сміття, сміттєзвалище і тепломережа. Тобто без благодійної допомоги, особливо, до речі, USAID, чесно кажучи, ми б не впоралися. Техніка, запасні частини, розхідні матеріали – все це надавалося, і це дало нам змогу відновитися по максимуму», – розповідає політик.
Без підтримки від Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), чию роботу адміністрація президента Трампа призупинила в січні цього року, продовжувати відновлення міста буде важко, каже Мацокін. Утім, влада надіється на підтримку інших грантодавців.
«Будемо сподіватися, що все виправиться, будемо сподіватися, що Європейський Союз також не забуде про Україну. Тому що ми – нація сильна, ми впораємося, але (без грантової допомоги, – ред.) це буде важче», – зазначає посадовець.
Пережити обстріл двічі
Ще один фактор, який впливає на життя в Ізюмі – російські обстріли. Прифронтове місто регулярно потерпає від «прильотів». Під час останньої атаки війська РФ знищили хлібзавод, тижнем раніше – через влучання безпілотника загинула жінка.
На початку лютого російські війська запустили «Іскандер» у середмістя Ізюма – тоді загинуло шестеро людей, ще понад пів сотні отримали різного ступеня поранення. Серед жертв – внутрішньо переміщені особи.
Все відразу посипалося, крики. Де моя дитина? Бачу – моя дитина вся в кровіОксана Глоба
30-річна переселенка Оксана Глоба потрапила під обстріл разом із усією сім’єю – батьками і шестирічним сином.
«Це сталося несподівано, ми були всередині будівлі, почалася тривога, ми вийшли на вулицю. Буквально, навіть не знаю, менше хвилини, ми не встигли дійти до укриття, а воно – бах! Все відразу посипалося, крики. Де моя дитина? Де батьки? Бачу – моя дитина вся в крові», – згадує четверте лютого жінка.
Того дня сім’я приїхала у відділення міграційної служби – оформити паспорти для батьків. Ті зовсім нещодавно евакуювалися із Загризового, села з Борівської громади. Оксана, яка переїхала минулого літа, допомагала батькам.
Унаслідок обстрілу вся сім’я отримала поранення – матері жінки поранило обличчя, а батько тимчасово втратив слух. Шестирічному Герману уламки вразили тіло один з них потрапив у грудну клітину. Лікарі, розповідає жінка, його не діставали – надто небезпечно.
«Йому зробили операцію на ручках, витягли уламки. Не дістали з грудної клітини – він дуже глибоко залетів. Лікарі сказали, що треба буде дуже сильно розрізати – і не факт, що вийде дістати. Треба буде ходити на постійні огляди. З часом уламок має зарости», – розповідає переселенка.
Постраждала й Оксана – їй уламок потрапив у ногу, його вдалося дістати. За тиждень і її, і сина лікарі відпустили додому. Жінка розповідає – схожий досвід вона переживає вже вдруге.
«Там у нас у селі авіабомба прилетіла в магазин, і мене уламками поранило. Ну, тоді мені дуже сильно дісталося – на очах робили операції, трошки зір втратила. І теж у мене уламок у грудній клітині, я рік з ним ходжу. І нога була також поранена сильно, наскрізь вилетів уламок», – згадує жінка.
Далеко не хотілося їхати, була надія, може ще все налагодитьсяОксана Глоба
В Ізюмі сім’я орендує будинок, який допомогли знайти знайомі. Оксана каже – тут багато її односельчан, тож не боялася переїжджати в місто. Щоправда, виїхали в останній момент – у селі якраз оголошували примусову евакуацію для сімей із дітьми. Батьки ж залишилися.
«Далеко не хотілося їхати, була надія, може ще все налагодиться. Оскільки у мене батьки там залишалися, вони щось передавали з городу, якісь продукти», – розповідає переселенка.
Але згодом, навпаки, ситуація погіршилася – будинок знищили обстріли. Батьки ховалися у погребі, аж поки їх не знайшли українські військові.
Переживши обстріл вже вдруге, Оксана каже – стала боятися вибухів і думає над тим, щоб переїхати далі, якщо дозволятиме фінансове становище: «Якби була якась допомога, то може б і переїхали. Але сама я не вирішуватиму. Ми будемо триматися разом».
Виїжджають переселенці і «необстріляні»
Попри брак цілого житла, проблеми з опаленням і пошуком роботи та регулярні обстріли, далеко не всі хочуть покидати місто, розповідає волонтерка Марина.
Можуть налякатися, зібратися, поїхати до Харкова – на наступний день повертаютьсяМарина Алфьорова
«Виїжджають в основному родини, які, наприклад, ВПО з Борівської громади, котрі тут пожили – і «не витягують», а повертатися нема куди, і вони шукають інші варіанти. Якщо родина прожила під час окупації, нікуди не виїжджала, повірте мені, це хіба що її зв’язати кудись вивезти – ото вона може ще поїде. Можуть налякатися, зібратися, поїхати до Харкова – на наступний день повертаються», – пояснює Алфьорова.
Водночас місцеві, які не так давно повернулися додому – теж виїжджають частіше. Їх місцеві жителі називають «необстріляними», ділиться жінка.
«Їм ці звуки, безпілотники, низько літаки літають, відсутність сервісів, онлайн-навчання, якщо дитина в Дніпрі, наприклад, ходила в офлайн-школу, вони просто психологічно не витримують і вони повертаються. Але й це – дуже-дуже поодинокі випадки», – розповідає волонтерка.
Олена Шаповал, яка пережила окупацію, не планує покидати місто. Каже – спочатку розглядали можливість орендувати інше житло, але наразі це – задорого для сім’ї.
Зрозуміло, що психіка, мабуть, якось також адаптуєтьсяВолодимир Мацокін
«Шукали приватний будинок, але поки ще роботи такої нема, лише маленькі підробітки. Не хочу виїжджати з Ізюма, я тут народилася, прожила. І залишуся», – каже жінка.
За словами заступника міського голови Мацокіна, люди, попри всі незручності, вочевидь, просто звикли.
«Можливо, це така страшна річ, коли люди вже починають адаптовуватися. Це дуже погано. Люди не повинні звикати до таких речей. Але, тим не менш, паніки такої немає. Уже третій рік це все відбувається. То зрозуміло, що психіка, мабуть, якось також адаптується», – каже посадовець.
Форум