«Повернути депортованих сиріт найскладніше». Чим допоможе тут саміт миру?

Діти-сироти, а також неповнолітні, позбавлені батьківського піклування, будуть у фокусі мирного саміту у Швейцарії в контексті проблеми повернення депортованих. У цьому переконана правозахисниця Катерина Рашевська. Як відомо, репатріація примусово переміщених – одна з ключових проблем, які розглядатимуть на цьому міжнародному заході. Зі слів Рашевської, Україна, безперечно, хоче повернути усіх дітей, однак саме сироти – є найбільш проблемним пунктом у перемовинах, адже Росія майже не віддає цю вразливу категорію. Їх влаштовують в російські сім’ї, змінюючи персональні дані, що суттєво ускладнює процес повернення. Правозахисниця наводить дані: щонайменше близько чотирьох тисяч дітей без батьківського піклування примусово перемістили до РФ з початку повномасштабного вторгнення. І їхня доля Україні майже невідома.

Нині Катерина Рашевська, юристка Регіонального центру прав людини, а також представники інших правозахисних організацій, планують приєднатися до онлайн-заходів на саміті миру. Там вестимуть мову з представниками країн, які висловили готовність стати гарантами у поверненні депортованих дітей.

Проєкт «Ти як?» від Радіо Свобода обговорив з українською правозахисницею низку питань щодо цього міжнародного заходу. Які політичні і юридичні шляхи вони запропонують? І хто з країн може стати посередником у цьому складному політичному процесі?

– На яких міжнародних платформах із проблемою вивезених дітей вам доводилося виступати за час повномасштабного вторгнення?

– Я вже виступала у Раді Безпеки ООН, на спеціальному засіданні, яке було присвячене викраденим українським дітям. Також – на Генеральній Асамблеї ООН, в Раді ООН з прав людини. І на різноманітних регіональних майданчиках у Раді Європи, в Європейському Союзі, в ОБСЄ. І нині ми плануємо в липні – вперше виступити на засіданні Африканського Союзу (міжурядова організація, що складається з 55 африканських країн – ред.).

– Які ваші враження від цих заходів?

– Те, що стосується держав, які нас підтримують, європейського регіону – вочевидь, ми можемо розбудовувати стійкі зв'язки і планувати конкретні заходи, аби допомагати дітям.

Що стосується Ради Безпеки ООН, то Російська Федерація намагатиметься повністю нівелювати все те, що ми розповімо, шукаючи якісь аргументи, аби легітимізувати свої діяння.

А от у державах глобального півдня «не все так однозначно». Тому що, коли ми починаємо розподіляти всю ситуацію на дві сфери: окремо відповідальність для Путіна, Львової-Бєлової та інших осіб, і окремо – гуманітарний трек, тобто повернення, реабілітація та реінтеграція дітей, то вони досить охочі, готові долучитися до певних складових саме другої опції. Вони не готові відкрито осуджувати Путіна, Львову-Бєлову, обговорювати, як будуть реалізовувати ордери на арешти, які вже видані Міжнародним кримінальним судом. Але що стосується повернення дітей, їхньої реабілітації, поділитися досвідом, як це вони робили зі своїми дітками, що постраждали зі збройних конфліктів, тут – будь ласка, вони достатньо відкриті.

– Зараз відбуватиметься саміт в Швейцарії, на якому обговорюватиметься одне з ключових питань, це – повернення депортованих дітей. Вас туди запрошували?

– Саме на саміт – ні, але на сайд-івент, який відбудеться 15 червня, так – це перед самітом, на його теренах. Цей сайд-івент буде присвячений саме поверненню українських дітей, їхній реабілітації та реінтеграції. На ньому також виступатимуть наші колеги із Save Ukraine. Швейцарія взяла на себе ініціативу, щоб організувати такий захід.

– А хто там буде присутній?

– Там будуть ті держави, які вже висловлювали попередньо своє бажання долучитися до четвертого пункту формули миру, озвученої президентом Зеленським.

Тобто вони або ж зверталися попередньо індивідуально, щоб ми надали якесь своє певне бачення, свої рекомендації, що конкретно можна реалізувати, аби допомогти українським дітям вже зараз. Я дуже сподіваюся, що держави-представники Глобального Півдня (країни, які Світовий банк вважає з низьким або середнім доходом в Азії, Африці, Латинській Америці та Карибському басейні – ред.) будуть присутні на цьому сайд-івенті.

– Які ваші напрацювання? Які пропозиції?

– Ми розробили єдиний юридичний механізм повернення (дітей – ред.), його концепцію. І він передбачає реалізацію кількох кроків. Передусім, це проголосувати резолюцію на рівні Генеральної Асамблеї ООН (досвід відповідних документів вже був в організації). І ми вбачаємо у такій резолюції спосіб заповнити прогалини в міжнародному гуманітарному праві, зокрема, що стосуються повернення статусних дітей: дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. Тобто за якими нема кому поїхати і виконати всі ті умови, які наразі висуває Російська Федерація саме з єдиною метою – не повертати таких дітей.

Наступний крок – це узаконити ті відносини, які нині існують між Україною та третьою стороною, третьою стороною та Російською Федерацією. Тобто укласти міжнародні договори, які мають обов'язковий характер.

Ми презентуємо цей механізм, а також продемонструємо своє бачення, як допомогти дітям через прийняття єдиної програми реабілітації на основі assistance mandate – мандату допомоги цільового фонду Міжнародного

кримінального суду для потерпілих. Попередньо цей фонд висловив своє сподівання, що ми будемо разом реалізовувати таку програму. Це – і індивідуальні платежі для дітей, які постраждали, а також цілий перелік послуг: і соціальних, і послуг з реабілітації, і медичних послуг, освітніх послуг. Це для того, щоб, не очікуючи будь-якого рішення Міжнародного кримінального суду, що стосується обвинувачених (нині підозрюваних, але я дуже сподіваюся, що скоро – обвинувачених), щоб діти змогли отримати допомогу вже сьогодні. На жаль, вони не можуть чекати вічно, доки будуть рухатися довгі міжнародні процеси.

– Скажіть, будь ласка, хто може бути цією третьою стороною?

– На нашу думку, Катар неминуче потрібно замінити. Я можу пояснити чому. Після останньої зустрічі в Досі, яка відбулася 29 квітня, Марія Львова-Бєлова відкрито наполягала, що були якісь прямі переговори з Україною, а Україна це заперечує, говорячи, що не було ніякої прямої розмови, але менше з тим. Після того у всіх арабомовних медіа, як регіональних, так і міжнародних, цей процес почали називати «обміном дітей». Хоча обмін дітей є абсолютно забороненим. Україна не викрадала, на відміну від Російської Федерації, російських дітей. І тому той факт, що разом з українськими дітьми до Російської Федерації повертаються російські діти шляхом такого ж самого механізму, це просто паралельно два треки відбуваються. Такий собі процес возз'єднання родин досить приватного характеру і процес повернення дітей, які постраждали від депортації та примусового переміщення.

Це дуже важко пояснити для простої людини, Російська Федерація навмисно це робить, аби ускладнити цей процес, його сприйняття і легітимізувати своє діяння, продемонструвавши, що не було ніякої депортації, не було ніякого примусового переміщення. І тут просто паралельно наклалися якісь там приватні процеси у зв'язку зі збройним конфліктом. Свою агресію вона, звісна річ, також заперечує.

– А які це російські діти в Україні?

– Це – цікаве запитання. У інформації, яку надає Російська Федерація, йдеться прямо, що в Україну було повернуто 70 дітей, а в Російську Федерацію – шість. Хто ж ці шість дітей? Можуть бути різні варіанти. Нам теж невідомо, хто ці діти, тому я просто можу припустити. Один із варіантів – те, що це діти, які справді мають російське громадянство, і вони на початок повномасштабного вторгнення просто перебували тут із тітками, бабусями, іншими родичами. Можливо, їхні батьки розлучені, хтось проживає тут, інший родич – там. І от зараз вони потребують возз'єднання. І якщо між родичами немає жодного конфлікту, Україна може абсолютно сприяти возз'єднанню російської родини. Чому ні? Це нормальний, адекватний процес, який відповідає найкращим інтересам дитини.

Набагато гірше, якщо це українські діти з українським громадянством, їхні батьки перебувають на окупованій території або в Російській Федерації – і вимагають їх назад.

Нам видається, що це – великий якийсь гріх, і не потрібно так робити. Але з точки зору міжнародного права прав дитини це – також легітимно. Возз1єднувати родини, навіть якщо батьки перебувають на окупованій території і просять свою дитину назад. Просто те, що в нас якась недокомунікація, і ми зараз маємо з вами вигадувати, хто ті діти – ось тут проблема. Тому що у цих же арабських медіапроєктах, які я згадувала, саме Марія Львова-Бєлова позиціонується як велика миротвориця, яка сприяє возз'єднанню родин з обох сторін і, насправді, ніхто нікого не викрадав.

Те, що мене обурило найбільше, що офіційний представник Катару, їхнього Міністерства закордонних справ, згадуючи про дітей, які страждають від збройних конфліктів, про українських нічого не сказав. Жодного слова. Тобто для них виходить так, що або ж не існує конфлікту, або ж Російська Федерація не порушує права українських дітей, що є неправдою.

– Тобто ви вважаєте, що Катар слід виключити як третю сторону, тому що…

– Тому що Катар грає на боці Російської Федерації, допомагаючи їй легітимізувати протиправні діяння, міжнародні злочини. І, насправді, до речі, в цій зустрічі, яка відбулася між Путіним та Львовою-Бєловою, коли Путін запитав, яка, власне, роль Катару, Львова-Бєлова відповіла, що його роль полягає у тому, що він демонструє, що ніякої депортації і примусового переміщення не було, і що Російська Федерація віддає українських дітей, якщо їх хтось вдома чекає і готовий приїхати забрати. Це не текстуальне відтворення, але сенс полягав у тому.

Це, на жаль, не та роль, на яку ми би мали погодитися. Тому що третя сторона має бути гарантом і медіатором. Сторона, яка готова взяти на себе юридичні обов’язки і організувати цей процес так, щоби дотримувалися найкращі інтереси дитини. Нині, коли ми маємо дискримінацію, фактично, тих дітей, по яких хтось готовий поїхати і забрати, і тих дітей, кого нікому забрати, – це не є адекватним процесом.

До прикладу, у нас 46 дітей, дуже нині відомих через нещодавні публікації New York Times із Херсонського обласного будинку дитини. Семеро дітей завдяки співпраці з Катаром вдалося повернути на територію, підконтрольну Україні. Інші діти чекають, доки їх зовсім скоро перевезуть знову ж таки на окуповану територію Херсонської області, у новий будинок дитини, який там відкрила Російська Федерація, але чомусь додому їх не віддають, в Україну. Тому що, ймовірно, немає того законного представника, що готовий поїхати в Крим, де перебувають діти, і їх забрати. Це – ненормально, тому що діти опинилися під контролем Російської Федерації за однакових обставин, це однаково – статусні діти. Але одні повертаються, а інші досі залишаються в лапах Російської Федерації.

– Хто, на вашу думку, може бути адекватною третьою стороною? І це ж важливо, щоб і Росія її прийняла.

– Так, ми маємо вибирати з меншого зла. Тому що Російська Федерація не погодиться ні на Канаду, ні на будь-яку іншу державу, яка нині є, наприклад, членом міжнародної коаліції за повернення українських дітей. Ми, правозахисне середовище, думали, що такими державами можуть бути зручні для Російської Федерації держави, але більш-менш адекватні з точки зору міжнародного права і того, що вони несуть у світ, як вони себе поводять в Організації Об’єднаних Націй. Південно-Африканська Республіка або Бразилія – вони нині прагнуть відіграти якусь роль у цьому конфлікті.

Я нагадаю: що ПАР, що Бразилія, хочуть стати потенційно членами Ради Безпеки ООН. А для них – продемонструвати якусь певну роль, внесок у розв'язання цього збройного конфлікту саме через повернення українських дітей – доволі непогана опція.

І от Бразилія, як велика католицька держава, як держава, яка позиціонує себе нейтральною, як держава, яка хоче відіграти роль великого миротворця і демонструє повагу до норм міжнародного права, держава, яка захищає дітей з Гази, але чомусь про дітей з України ще дуже мало говорить, – от дуже потенціальна для відігравання такої ролі. Особливо – через повагу до міжнародного права. Їм легко говорити про те, що це мають бути міжнародні договори, це мають бути юридично обов’язкові домовленості. «Ви ж поважаєте міжнародне право?». «Давайте щось підпишемо!».

– Отже, питання, яке піднімається на саміті – про повернення депортованих дітей. Про кого в першу чергу ми говоримо?

– Нині, відповідно до відомостей України, у нас є щонайменше 19 546 ідентифікованих дітей, вони депортовані або примусово переміщені. Серед них значна частина – це близько чотирьох тисяч дітей – діти категорії особливої вразливості. Це – сироти і діти, позбавлені батьківського опікування. У цьому випадку слід презюмувати, на мою думку, що немає тих осіб, які готові нині поїхати в Російську Федерацію і їх забрати. Ми можемо в Україні для них знайти найпрекрасніші прийомні родини і тих, хто готовий їх забрати. Але чи готові ці люди, які мають під опікою інших українських дітей, їхати і ризикувати в Російську Федерацію? Чи повернуть їм цю дитину, чи не повернуть? Визнають чи не визнають їхній статус за українським законодавством?

І особливо проблемно, коли у дитини вже є нав’язане російське громадянство чи вона перебуває у російській родині під опікою. Тобто є багато таких аспектів, які не працюють у сучасному варіанті, коли повернення здійснюється через Катар або через будь-які інші механізми, які раніше, наприклад, реалізовувалися неурядовими організаціями. Тому я впевнена, що на саміті миру, зокрема, і будуть обговорювати повернення саме таких вразливих дітей із категорії «сироти» і «діти, позбавлені батьківського опікування».

Чому я в цьому впевнена? Тому що, попередньо, коли ми проговорювали механізм повернення дітей, зокрема, і в Раді Європи, коли збирався спецкомітет, ухвалювалася відповідна резолюція в січні, ці дітки були винесені дещо окремо. Це не означає, що ми не хочемо повернути батьківських дітей. Хочемо повернути всіх. Але щодо цих дітей певні механізми не працюють, а тому потрібні нові. І от глобальний саміт миру — це хороше місце, щоби їх обговорити.

Такі діти вносяться в Єдиний федеральний банк даних дітей-сиріт. Вносяться через регіон, в якому вони фактично перебувають. От – херсонські діти були внесені через Крим, і вже їх важче знайти, тому що вони – не діти із окупованої Херсонської області в цій базі. Діти, яких було, наприклад, вивезено спочатку в Воронеж, тепер – не українські діти, а російські діти з Воронежа. Таким дітям нав'язали російське громадянство.

Таких дітей легше внести у загальну систему індоктринації, тому що на прийомних батьків чи опікунів чиниться тиск. Таких дітей легко передають у російські родини – і не тільки під опіку, як розказує Марія Львова-Бєлова, але й на усиновлення. І ця інформація була витоком з певної розмови з представником Міністерства просвіти Російської Федерації, який вказав, що лише протягом 2023 року на усиновлення або на удочеріння було передано щонайменше 78 дітей із окупованих територій України.

– А це означає що?

– Це означає те, що цим дітям з високою ймовірністю змінили персональні дані. Щонайменше – місце народження, щоби це була Російська Федерація, також можуть бути змінені прізвище і по-батькові. Тому що це право кожного усиновителя або особи, яка удочерила таку дитину. І знаєте, що найгірше? Те, що ми, насправді, не маємо доступу до судових рішень, які би підтверджували факт усиновлення чи удочеріння.

Витік інформації – це все дуже добре, але, наприклад, у Міжнародному кримінальному суді на подальших етапах руху справи від нас будуть вимагати таке судове рішення.

І це в нас будуть великі ігрища, щоби повертати таких дітей. Тому, власне, ми так сконцентровані саме на дітях з категорії цієї особливої вразливості – сиротах та дітях, позбавлених батьківського опікування, тому що Російська Федерація може робити з ними все, що завгодно.

– Уявімо, що обидві країни погодили третю сторону. Як це фізично, на вашу думку, мало би відбуватися?

– Це доречне запитання, тому що у нас є в голові певне бачення, що це може бути. У договорі буде чітко вказано, які категорії дітей повертаються і скільки потрібно часу для того, щоб це фізично зробити. Тому що нині Російська Федерація говорить, що це – один-три місяці. Я перепрошую, що за цей час робиться взагалі? Російська Федерація пояснює, що там органи опіки якось вирішують, чи повертати, чи не повертати, чи хороші документи, чи нехороші. Ось це – теж ненормально, коли немає єдиного пакету документів, який має надати представник дитини. Ці документи мають бути узгоджені.

Отже, нам потрібно обумовити строки повернення, документи для повернення, логістику повернення. І тут варто залучити і Міжнародний комітет Червоного Хреста, і UNICEF, які би асистували в цьому процесі. Фінансові витрати, хто платить за повернення? Чому нині за це досить часто платять неурядові організації? Це, власне, тягар Російської Федерації. Вона дітей викрадала – вона має забезпечити, оплатити їхнє повернення назад. Тобто є такі технічні певні аспекти, які ми маємо обговорити.

– А чому Російська Федерація мала б піти на таку домовленість?

– Ми бачимо, як змінилася риторика після видачі ордерів на арешт (МКС – ред.). Вони дуже сильно хочуть відбілити свої дії, продемонструвати, що не було в них ніякого умислу залишити дітей назавжди, що вони відкриті до повернення дітей, що там хтось неправильно щось зрозумів, і вони, насправді, нікого не затримують під контролем Російської Федерації.

Тому – чи готова буде Російська Федерація на таке піти? Так, вона буде готова. Але я думаю, що за тієї самої умови, про яку я вже згадувала, – з державами Глобального Півдня.

Якщо ми розділимо два питання, а ще коли будуть ухвалені певні документи на рівні Організації Об’єднаних Націй, там не буде фігурувати нічого про ордер на арешт Путіна та Львової-Бєлової. Виключно – гуманітарна співпраця. І я вважаю, що такий консенсус, він є прийнятним, якщо ми ставимо в центрі дитину, її найкращі інтереси і її право на повернення на Батьківщину.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Вони – нація, а ми – ніхто»: розповіді українських дітей, вивезених окупантами

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Не взяв російський паспорт і втік з РФ. Ще один депортований зі «списку 31» повернувся в Україну