«У мене не було ілюзії, що все швидко закінчиться і ми поїдемо додому. Тим більше, що наш дім лишився у Донецьку – і туди ми точно не повернемось, – каже Ганна Ситар, українська лінгвістка родом з Донецька, двічі вимушена переселенка.
Після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році вона зі своєю донькою і мамою опинилася в Чехії. Сьогодні працює у Слов’янському інституті Академії наук Чеської Республіки за своїм фахом у відділі слов’янського мовознавства та лексикографії.
Ганна за два роки звикла до життя за кордоном, і попри пережиті травми і труднощі, видається реалізованою. Причиною цьому є, безперечно, те, що у своїй вимушеній міграції як багаторічна працівниця Донецького національного університету імені Василя Стуса вона може продовжувати справу свого життя – дослідження української мови.
Жити тут і зараз
Я вважаю, що маю шанс робити щось хороше, щоб наша мова була представлена в міжнародних проєктах
«Я вважаю, що маю шанс робити щось хороше для того, щоб наша мова була представлена в міжнародних проєктах і в зіставних дослідженнях, а також для того, щоб це робилося сучасно і якісно», – каже Ганна.
Проте так було не завжди.
Навесні 2022 року її чоловік пішов добровольцем до ЗСУ, а вона стала вдруге переселенкою, після того, як утікала з родиною від окупації з Донецька у 2014 році.
Важко тікати від війни і важко тікати кілька разів від неї
«Насправді, важко тікати від війни і важко тікати кілька разів від неї», – каже Ганна.
Ганнин досвід, каже вона, відрізнявся від досвіду тих українських переселенців, які тікали від війни вперше.
Вона помітила, що люди, які прибували тоді на початку великого вторгнення до Чехії, були в такому ж стані, як і вона у 2014 році: приїхавши, вони сподівалися на швидке повернення додому. Ганна ж розуміла: «те, що здається тимчасовим, може виявитися постійним». За роки переїздів з родиною вона виробила для себе стратегію жити за принципом – тут і зараз.
«Коли ми опинилися у Чехії, ми зрозуміли, що треба швидко намагатися адаптуватися до ситуації, в якій ми перебували. Я шукала роботу, житло, а після цього влаштовувала дитину у школу і шукала лікарів. І далі за списком – те саме, що я робила у 2014 році в Києві, те саме, що я потім робила у Вінниці. Лише цього разу додалося ще вивчення чеської мови».
Українська мова в Донецьку
«Як лінгвістка я добре розумію, що літературна мова існує як конструкт, який створений для того, щоб люди розуміли одне одного і могли спілкуватися», – каже Ганна.
Вона це розуміє не тільки як науковиця, а і як дитина україномовних батьків, яка росла у російськомовному середовищі. Її тато із Хмельницької області, а мама із Бахмутського району, з маленького села Іванівське, яке більше не існує – російські війська його повністю знищили.
«Батьки виховали мене і мого брата так: «ми є українці, наша Батьківщина – Україна, наша мова – українська. Хоча, звісно, за часів СРСР в Донецьку і школа, і гуртки, і дитяче оточення були російськомовними», – каже Ганна.
Ганна закінчила філологічний факультет Донецького університету, який у той час був у регіоні осередком українськості, де і залишилася аспіранткою на кафедрі української мови. У 2004 році їй запропонували викладати на новій спеціальності «прикладна лінгвістика». Тоді вона вже була одружена, чоловік працював у Донецьку в інтернет-компанії, займався онлайн-рекламою. Потім у них народилася донька.
Той період, коли російські гібридні сили почали захоплювати в Донецьку органи влади, Ганна згадує з великим болем і гіркотою. Тоді, попри ключові події в адміністративних будівлях, які, каже, мало хто розумів, донеччани намагалися продовжувати жити звичним життям. Ганна має чіткий спогад того, як нормальність ішла пліч-о-пліч з абсурдною реальністю. Згадує, наприклад, як її аспірантка у червні 2014-го, наприкінці навчального року, захищалася в університеті під артилерійську канонаду:
«Вона захищає дисертацією, ми серйозно сидимо в залі, слухаємо захист, відповіді на запитання, виступи опонентів... А в цей час б’ють «Гради».
Коли в липні 2014 року Донецьк під контроль взяли угруповання бойовиків, які вийшли зі Слов’янська, Ганна пережила крах своїх уявлень про державу, відчуття безвиході. Родина ухвалила рішення покинути рідне місто.
Це реально було страшно, коли ти розумієш, що твоя держава тебе не захищає
«Це реально було страшно, коли ти розумієш, що твоя держава тебе не захищає. Тебе не рятує ніхто, ти мусиш рятуватися сам», – згадує переселенка.
Того року на початку липня Ганна гуляла зі своєю донькою та чоловіком біля власного будинку, коли вони побачили, як по проспекту Миру в їхньому напрямку рухається та колона з технікою, яка зайшла в місто.
«І ми були змушені стояти втрьох і дивитися на це. Я була дуже налякана, я не розуміла, що мені робити: тікати – вони будуть стріляти, лягати на землю і закривати собою дитину – вона перелякається. Я просто заклякла на місці і з жахом на це дивилася. І чоловік також. Ми одне на одного дивимося – і намагаємося не показати дитині, наскільки нам страшно».
Подружжя швидко вирішило виїжджати. Подалися у Київ до дядька Ганни, який запросив їх до себе і врятував родину від окупації. Вони виїхали одним із останніх потягів, які курсували між Донецьком і Києвом уже після окупації міста. Пізніше, коли Донецький університет евакуювали до Вінниці, Ганна з родиною переїхала туди за роботою. Цей період, згадує, був дуже важкий, довго тривав процес адаптації, родина орендувала житло, чоловік змінив кілька робіт, але урешті-решт усе більш-менш налагодилося. І жінка нарешті мала враження, що вони там, де мають бути: «Ми якось поступово влилися в місцеве життя. І стало зрозуміло, що ми можемо бути щасливими тут, у Вінниці».
Вдруге втікати
У день повномасштабного вторгнення Ганна мала відчуття дежавю.
Мій чоловік пішов добровольцем у ЗСУ і служить до цих пір
«Але була якась от рішучість, що треба діяти. Або вони нас, або ми їх. І мій чоловік пішов добровольцем у ЗСУ і служить до цих пір. Я ж мала подбати про безпеку доньки та мами. Після того, як вщент розбомбили вінницький аеропорт, стало зрозуміло, що безпечних місць в Україні немає», – згадує вона.
У Празі у Ганни стало сил вчергове облаштувати життя заново: «Звісно, я розумію, що це – не мій дім, що я – іноземка в Чехії, але мені дуже пощастило з колективом на роботі. Колеги зробили максимум для того, щоб я себе відчувала комфортно в інституті – і в мене є цікава робота. Я сподіваюся, що з’явилися вже друзі тут, у Чехії».
Я хочу, щоб українська мова була представлена в міжнародних проєктах
Переселенка каже: «Для мене важливо робити те, що потрібно людям». Я хочу зробити так, аби про українську лінгвістику більше знали тут, у Чехії. Щоби наші колеги в Україні більше знали про чеські дослідження. І, звісно, я хочу, щоб українська мова була представлена в міжнародних проєктах. І це важливо, тому що досить часто до війни ці проєкти відбувалися без українських дослідників і без залучення української мови».
У Слов’янському інституті Ганна працювала два роки як лексикограф у проєкті зі створення електронного українсько-чеського словника. На сьогодні переселенка бере участь в одному із найкращих у світі, на її думку, корпусних лінгвістичних проєктів InterCorp, у якому серед 62 мов представлена й українська. Ганна пояснює: у всьому світі для зіставних досліджень мов використовують паралельні корпуси текстів. Корпусна лінгвістика аналізує систему мови, її функціонування та варіанти з використанням комп’ютерних технологій. Такі дослідження, з її слів, ґрунтуються на аналізі величезної кількості мовних даних, залученні статистичних інструментів, що забезпечує системні та надійні результати для окремих мов і для їх зіставного вивчення, для укладання електронних словників і створення комп’ютерних продуктів з автоматичного опрацювання природної мови, наприклад, машинних перекладачів, програм з перевірки правопису та інших.
«І я зараз маю змогу додавати тексти до паралельного корпусу і в такий спосіб створювати комп’ютерний інструмент для того, щоб досліджувати українську мову в зіставленні з іншими».
Ми маємо просувати нашу мову у світі. Ніхто замість нас цього не зробить
«Для мене важливим також є дослідження у Міжнародному проєкті Multilingual Repository of Phraseme Constructions in Central and Eastern European Languages (PhraConRep), який підтриманий COST (European Cooperation in Science and Technology). Метою проєкту є зібрати, зіставити та лексикографічно описати фраземні конструкції (мало вивчений різновид стійких сполук) у більше ніж 15 мовах. Предметом моєї гордості є те, що в проєкті є і українська мова. Ми маємо просувати нашу мову у світі. Ніхто замість нас цього не зробить».
«Я маю змогу познайомитися із досягненнями чеської лінгвістики, є змога показати те, що роблять в Україні. Бо насправді ми (в Україні – ред.) дуже мало знаємо про чеське мовознавство, але так само і чеські мовознавці дуже мало знають про нас. Тепер у мене є можливість трошки цю ситуацію змінити».
Форум