Радіо Свобода продовжує публікувати свідчення людей про так зване сталінське «розкуркулення» та колективізацію. Ось ще дві історії свідків розкуркулення : жертви і виконавця злочинних наказів, записані Анатолієм Ковальчуком, який у 1992–1996 роках працював відповідальним секретарем Бориспільської районної комісії із питань поновлення прав реабілітованих.
З його дозволу публікуємо розповіді учасників тих подій у рамках проєкту – «Розкуркулення: як сталінський режим нищив українське вільне селянство», який Радіо Свобода реалізовує спільно із Національним музеєм Голодомору-геноциду.
Микола Степаненко, 1926 р.н (із листа, надісланого до комісії з реабілітації):
Наша працьовита родина, яка складалася з шести душ, на початку 1930-х років проживала у селі Іванків Бориспільського району.
Батько Петро Степаненко (1902-1991 рр.) був не тільки дбайливим хліборобом, але й знаним у селі столяром. Тому родина ніколи не бідувала.
Мали добротну, покриту черепицею велику хату, господарські будівлі, столярну майстерню з верстатами та інструментами, весь сільськогосподарський реманент, крупорушку, вітряка, багато худоби: двоє коней, волів, корів, декілька овець і свиней, чимало домашньої птиці. Ще мали – пасіку.
Весною, влітку й восени батько працював здебільшого в полі. Зимою – у клуні і в майстерні: виготовляв собі й односельцям вози, двері, вікна, столи, табуретки, ліжка, шафи, скрині, інші меблі і вулики.
Мати виконувала всі хатні роботи, пекла дуже смачний хліб і пироги. У вільний час також ткала і вишивала. Знала дуже багато народних пісень.
У будні наші батьки працювали від сходу до заходу сонця. В неділю і в дні великих свят завжди ходили до церкви. Нас, дітей, змалечку привчали до роботи. Пильнували, щоб ніхто ніколи не байдикував, не бешкетував.
Власним прикладом вони виховували нас бути працьовитими, ощадливими, чесними, слухняними і чемними. А також людяними, щедрими і доброзичливими.
Після пограбування і вилучення всього майна, влада влаштувала розпродаж тих наших речей та одягу, яких не встигли розікрасти «активісти»
Восени 1932 року нова влада нас розкуркулила, брутально пограбувала все господарство, а родину вигнала напризволяще. Під загрозою арешту і заслання нам заборонили повертатися до рідної хати. Деякий час ми поневірялися у сусідів і родичів. Наша мама обробляла чужі городи за десяту частину врожаю.
Після пограбування і вилучення всього майна, влада влаштувала розпродаж тих наших речей та одягу, яких не встигли розікрасти «активісти». Серед них був татів кожух.
Оскільки наближалася зима і було вже холодно, тато дав одному добре знайомому і, як вважав, порядному чоловікові гроші, щоб той викупив і приніс йому нашого кожуха. Той приятель пообіцяв виконати прохання, але ніколи не віддав ні кожуха, ні грошей.
Згодом тато, добрий столяр і тесляр, зумів улаштувався на роботу до Київській меблевої фабрики. Завдяки хабарю, даному міліції, його прописали у столиці. Потім перевіз до Києва дружину й дітей. Уся наша велика родина декілька років проживала у кімнатці площею 12 квадратних метрів.
Ми, діти, завжди спали на підлозі. Шкільні домашні завдання доводилося виконувати, сидячи під столом. Під час війни тато перевіз родину в західну Україну. Він не хотів знову потрапити під грабіжницьку комуністичну владу, тому ми виїхали до Канади. Він і там заробляв на прожиття професією столяра.
Микола Пригода, орієнтовно 1918 р.н. (записано комісією із реабілітації із його слів):
Я з села Любарці.
На початку 1930-х за порадою сусіда-вчителя я вступив у комсомол, а батько, щоб не зазнати репресій, добровільно віддав усе майно до колгоспу.
Якогось дня восени 1932 року, біля школи до мене підійшов голова сільради і сказав: «Миколо, де ти був, коли ми розкуркулювали Гопкалів? Усі комсомольці, крім тебе, допомагали реквізувати майно в цих ворогів радянської влади, а ти, мабуть, злякався. Дивись мені, щоб такого більш не було, бо виключимо з комсомолу за саботаж. А зараз іди до Гопкалів і вижени всіх з хати. І скажи, щоб ніколи не поверталися. Якщо не хочуть бути вислані в Сибір слідом за господарем».
На моє запитання, як це зробити, голова сказав: «З комина їхньої хати йде дим. Отже вони незаконно повернулися, варять їжу і гріються. Ти прийди до них, розбий горщика з їжею, залий вогонь у печі, завали комина і зруйнуй піч. І передай мій наказ – вимітатися геть із села. Зроби це якнайшвидше, щоб не бачили сторонні люди. Бо ще поб’ють тебе».
Довелося підкоритися і я пішов виконувати комсомольське доручення.
Замість колись гарної, багатої садиби Гопкалів побачив руїни. З дахів хати та інших будівель була знята черепична покрівля і вони «світили ребрами». Зовнішніх, сінешніх дверей у хаті не було. Мабуть, їх вибили і забрали активісти.
Зайшовши в сіни, почув дитячі голоси: «Мамо, де наш тато? Мамо, коли прийде тато? Мамо, хочу їсти». У відповідь – тихих жіночий плач.
Увійшовши до кімнати я побачив картину, якої ніколи не забуду. Заплакана мати варила страву, а на печі лежали четверо маленьких дітей. Вони попідпирали голівки ручками й уважно, з цікавістю дивилися на мене. У ту мить ці дітки нагадували мені ластів’ят, які визирають з гнізда, чекаючи принесеної батьками їжі.
– Чого прийшов? – тихо спитала молодиця, витираючи сльози.
– Маю виконати наказ голови: вигнати вас з хати і зруйнувати піч, – несміливо відповів я.
– Розбивай і руйнуй. Ваша проклята влада вже зруйнувала наше життя! Де мій чоловік, що з ним?
Я сказав, що про господаря нічого не знаю, але почекаю поки вони зварять їжу, одягнуться і вийдуть з дому. Попередив, щоб не поверталися, якщо не хочуть бути висланими до Сибіру.
Тільки після того, як вони вийшли з двору і повільно, неначе сироти-жебраки, пішли вулицею, що вела кудись у поля (найменшу дитину згорьована мати пригорнула до грудей, старшеньку тримала за руку, двоє більших ішли самі) я виконав наказ голови.
За це мене похвалили на комсомольських зборах і сказали, що як вірний учень Леніна-Сталіна, що я правильно розумію і реалізовую політику комуністичної партії. Родини Гопкалів я більш ніколи не бачив… (промовивши це , Микола Пригода відвернувся і витер сльозу).
На схилі віку дуже жалкую за скоєним. Адже був тоді молодим, неграмотним і одурманеним пропагандою. Зараз розумію: комуністи, коячи злочинну наругу над нашим народом, підло, як слухняне знаряддя, використовували легковірну молодь у своїх кривавих справах. Завданням комсомольців було ввірватися на подвір'я, наробити галасу, щоб шокувати людей і позбавити можливості чинити опір грабіжникам.
Анатолій Ковальчук (уточнення):
Прізвище Гопкало дуже поширене в Любарцях. Очевидно, воно місцевого походження. У дівоцтві його носила мати останнього генерального секретаря КПРС, першого й останнього президента СРСР, лауреата Нобелівської премії миру Михайла Горбачова. Відомо, що родом вона з Полтавщини, а її чоловік Сергій Горбач, Михайлів батько, – виходець із Чернігівщини. Велике село Любарці, як і вся нинішня Бориспільщина, до 1923 року входило до складу Полтавської губернії.
Мовою розсекречених архівних документів
Історики Національного Музею Голодомору-геноциду підготували чергову добірку цитат із архівних документів радянських органів влади, які свідчать про те, як проводилася сталінська спецоперація «розкуркулення».
- Ця постанова, ухвалена Раднаркомом України 13 серпня 1929 р., була видана на підставі постанови Раднаркому СРСР «Про ознаки куркульських господарств, що до них належить прикладати Кодекс законів про працю» (від 21 травня 1929 р.) та характеризує політику суцільної колективізації, проголошеної Сталіним у грудні 1929 р. на Всесоюзній конференції аграрників-марксистів.
Совєцька політика суцільної (масової) колективізації спрямовувалася на знищення господаря, селянина-власника, якого режим таврував «куркулем».
- Постанова РНК УСРР, окреслюючи критерії визначення «куркульських господарств», зобов’язувала сільські ради вести облік та складати списки «куркульських господарств», чим створила прецедент пошуку «куркулів» як ворогів комуністичного тоталітарного режиму, а фактично заклала основу для тотальних репресій українців.
- У постанові зазначалося, що «до куркульських господарств відносяться всі селянські господарства при наявності в господарстві одної з нижчеперелічених ознак»: систематичного використання найманої праці; наявності млина, олійниці, круподерні, просорушки, вовночухральні, сушарні, цегельні; коли здає в найм сільгоспмашини або займається торгівлею, лихварством, комерційним посередництвом, у тому числі служники релігійних культів тощо. Таким ознакам відповідала більшість господарств українців
- Фактично ж до «куркульських» зараховували й родини тих українців, які чинили спротив політиці російських окупантів, брали участь в національно-визвольному русі, були колишніми вояками армії УНР чи білогвардійських військ, перебували в антисовєцьких партизанських загонах.
- Влітку 1929 р. місцеві органи окупаційної російсько-більшовицької влади розпочали в УСРР «наступ на куркуля», застосовуючи «експертне оподаткування сільськогосподарським податком», штрафи та конфіскації майна українців.
- Цей документ став першим кроком у проведенні фактично військової спецоперації під назвою «розкуркулення» щодо нищення українців.
Цитати з документу: ЦДАВО України, ф. 539, оп. 7, спр, 71, apк. 139. Друк. прим. Збірник Законів та розпоряджень робітничо-селянського уряду України за 1929 рік / Народний комісаріат юстиції. – Харків: Юр. вид-во НКЮ УСРР, 1929. С.186.
Якщо ваш рід розкуркулили – розкажіть нам про це.
Ми просимо повідомити прізвище та ім'я ваших рідних, їхній вік, кількість членів родини і роки народження дітей, де вони жили (село район, область), що мали (земля, худоба, реманент, приміщення), як працювали (самі чи залучали працю найманих робітників), що виробляли, і переповісти історію їхнього «розкуркулення». Важливі і факти, і емоції, які переживали люди. Якщо ви маєте фотографії чи документи, просимо їх також нам надіслати. Деталі можуть допомогти людям знайти рідних.
Пишіть на адресу: Radiosvoboda@rferl.org
