«Лікарі ненавиділи «політичних» і мучили їх»: історії людей, яким вдалося перемогти радянську каральну психіатрію

«Не любити соціалізм можуть тільки божевільні», – заявив перший секретар ЦК Компартії СРСР Микита Хрущов. І тих, хто критикував соціалістичний лад, вирізнявся свободою мислення, а то й хотів утекти з Радянського Союзу, почали визнавати «неосудними» і піддавати примусовому психіатричному лікуванню. Дисиденти не так страшилися ув’язнення в тюрмі чи ГУЛАГу, як радянської каральної психіатрії. Вона здатна була не лише на довгий час повністю ізолювати людину, а й під впливом сильних препаратів істотно змінити її особистість.

Після фрази Хрущова в СРСР стало мемом висловлювання: «Мы тебя научим Родину любить», яке часто вживали представники каральних органів до людей, яких переслідували за інакомислення, критику радянської реальності або ж релігійні погляди. Це, зазначають правозахисники, використовується досі в сучасній Росії при різних формах тиску на критиків влади.

Двоє громадян СРСР, яким не вдалося полюбити радянську владу, Юрій Ветохін і Олександр Шатравка, були абсолютно психічно здоровими людьми, але були відправлені системою на примусове лікування до Дніпропетровської психіатричної лікарні особливого типу. За що? За те, що хотіли втекти за кордон.

Шатравка провів в ув'язненні в психлікарні п'ять років, Ветохін – дев'ять. І це той рідкісний випадок, коли їм вдалося не тільки вийти з місця несвободи живими і незломленими, а й врешті покинути «імперію зла».

Шатравка: «Казали: «Ми тебе навчимо Батьківщину любити»

Липень 1974 року. Четверо друзів вирішують втекти з СРСР. Серед них – брати Олександр і Михайло Шатравки. Найстарший серед друзів – Анатолій. Він п'ять років тому служив у Карелії, на кордоні з Фінляндією, і переконав інших, що потрапити у Фінляндію не так і складно. А все, що загрожує у разі провалу, - це максимум 3 роки таборів.

Олександр Шатравка:

– Ми навіть не хотіли боротися із радянською владою. Просто хотіли спокійно покинути цю країну і жити у вільному світі. Піти, як кіт від поганого господаря, але нам не давали такої можливості.

Радянський Союз був, по суті, однією трудовою зоною із величезною територією і більш м'яким режимом, ніж у колонії.

Але з колонії хоча б можна було вийти, коли у тебе закінчиться термін, а ув'язнення в СРСР було для всіх безстроковим. Нікого не випускали і все. Казали: «Ми тебе навчимо Батьківщину любити. Не захочеш – змусимо. Не відмовишся від цієї дурі своєї – тут і згниєш».

І ламали: таборами, психотюрмами...

Зараз хоча б усі незадоволені можуть виїхати з Росії, а у нас і такої можливості не було.

Утікачам справді вдалося якимось дивом перейти кордон непоміченими. Хлопці знали, що Фінляндія підписала договір із СРСР про видачу перебіжчиків, тому вирішили іти пішки лісами триста кілометрів до Швеції.

Але на першому ж привалі їх схопили. Кілька днів вони провели у фінській в'язниці, а тоді їх передали назад в СРСР.

Відбувати термін покарання у психлікарні виявилося набагато страшніше, ніж у в'язниці, і невідомо, як довго. Коли можна буде її покинути, вирішував не суд, а лікарська комісія. Олександр Шатравка в результаті зміг вийти на волю лише через п'ять років. І найважчими виявилися перші два роки ув'язнення, які він провів на примусовому лікуванні в Дніпропетровській психіатричній лікарні спеціального типу.

– Хто там тільки не сидів ...

Серед «політичних» були і «бандерівці», і поліцаї, і розвідники, і перебіжчики, і антирадянщики різного штибу...

Навіть комуніст один був. Вони з друзями, бачте, задумали створити незалежну компартію. А для тієї влади ревізіоністи в партії – це було найстрашніше. І цей комуніст для них був ворогом №1, гірше «бандерівців».

Ох, вже вони його і «лікували»: ліки жменями давали, від яких все тіло викручує і біль пекельний... Страшні були тортури.

А особливою жорстокістю відрізнялися дві лікарки – Бочковська і Любарська. Я ще до укладення чув про них по «Голосу Америки». Дуже боявся потрапити саме до них – і потрапив.

Ці жінки ненавиділи «політичних» і по-звірячому їх мучили.

Олександру Шатравці пощастило: йому призначили тільки по дві таблетки тізерцину на день – набагато менше, ніж більшості. Багатьох змушували вживати по 20 препаратів і більше, кількість таблеток могло доходити до 120. Незважаючи на сильну слабкість після ліків, Шатравка відчував себе відносно непогано.

– Я для себе вирішив: якщо вже доля закинула мене в таке місце, потрібно це використовувати. Раніше про таких людей, як Леонід Плющ, наприклад, я чув тільки по радіо. А тепер я гуляю з Плющем в одному дворі і можу спілкуватися.

Я поставив собі за мету: не просто бути жертвою, мучеником, а збирати інформацію. Мене цікавили ці люди, їхні долі. Я спілкувався з усіма, з ким вдавалося поговорити, і запам'ятовував їхні історії.

Писати нам було заборонено, навіть ручок у нас не було. Але я все запам'ятовував. І як тільки опинився у вільній лікарні, відразу почав писати чернетки і віддавати їх мамі. А коли звільнився, почав працювати над своєю майбутньою книгою «Втеча з раю». Так мені вдалося зберегти в пам'яті ці спогади.

Олександр Шатравка використовував будь-яку можливість прослизнути повз санітарів у лікарняний двір, де можна було поговорити з ув'язненими з інших відділень.

– Найбільше мене цікавили люди, які намагалися втекти з СРСР. Як злодіїв тягне до злодіїв, так мене тягнуло до них. Я ж не збирався залишатися у Радянському Союзі. Як тільки звільнюся, хотів спробувати втекти. Тому я відчував себе як розвідник в тилу ворога, як Штірліц: збирав інформацію по крихтах, сподівався чогось навчитися.

Там, в ув'язненні, в Дніпропетровській психлікарні, Олександр Шатравка познайомився із Юрієм Ветохіним, засудженим до примусового лікування за спробу втечі до Туреччини.

Ветохін: «Не міг без огиди читати газети, повні брехні»

Юрій Ветохін вижив у блокадному Ленінграді, служив на Тихоокеанському флоті, викладав кібернетику..., але фізично не міг переносити брехню і говорити неправду.

Це вплинуло на все його життя.

До Дніпропетровської психлікарні Ветохін потрапив після другої спроби втекти з СРСР.

Вперше він спробував дістатися до Туреччини в 1963 році. Звільнився з престижних посад головного інженера обчислювального центру Ленінградського інженерно-економічного інституту й викладача кафедри економічної кібернетики та купив квиток до Батумі. У ніч на 14 серпня спробував проплисти 15 кілометрів до турецького берега, але не розрахував силу прибережної течії. І після 20 годин безуспішної боротьби з хвилями був змушений вийти на берег, як виявилося, майже за 60 кілометрів від Батумі – в Поті.

Прикордонники затримали підозрілого плавця і передали його КДБ, однак після декількох тижнів слідства не зуміли ні отримати зізнання, ні знайти доказів спроби втечі. Тоді Ветохіна відпустили.

Ветохін відразу ж почав готуватися до нового втечі. Його батьки померли від голоду в блокадному Ленінграді.

З дружиною він розлучився, коли служив штурманом на Тихоокеанському флоті. Її не влаштовувало, що чоловік отримує дуже маленьку зарплату, вона вимагала, щоб він перестав вести себе «як порядний» і «навчився жити». А у відповідь на виправдання Ветохіна, що він не збирається красти або шахраювати, як інші, написала на чоловіка заяву в партком, звинувативши його в «злісному наклепі на радянську владу». На щастя, це сталося за часів хрущовської відлиги і не отримало суттєвих наслідків.

«Врешті-решт, донос дружини був визнаний таким, що не відповідає дійсності, але метушня навколо нього тривала майже рік. І скільки вона відібрала у мене сил і здоров'я – один Бог знає», – напише Ветохін в книзі своїх спогадів «Схильний до втечі», яку видасть у США в 1983 році.

Причини ж свого рішення втекти з СРСР Ветохін узагальнить так: «Мені було вже 35 років, але я не мав ні сім'ї, ні будинку, ні навіть щасливих спогадів про них. Як це вийшло? Чому? Проблема була суб'єктивною. Я просто фізично не міг прийняти брехливу, людоїдську комуністичну філософію і комуністичну систему, яка правила в моїй країні, і у відповідь система не приймала мене. У самотності є один позитивний бік: коли людина самотня, вона волею-неволею починає багато думати про життя. Часом ці роздуми можуть виявитися корисними. Мої роздуми привели мене до рішення тікати на Захід, щоб там боротися проти комунізму відкрито».

Ветохін довго шукав надійний спосіб втекти, сконструював і побудував пліт, на якому можна було б переплисти Чорне море. А в 1966 році раптом побачив у газеті оголошення про круїзі «Подорож із зими в літо». Туристи на теплоході «Русь» відправлялися із Владивостока до екватора і назад. Ні в один порт судно не заходило, проте маршрут пролягав неподалік від Японії і Філіппін.

Юрій Ветохін відразу зрозумів: це унікальний шанс, упускати його не можна. Зібравши всі заощадження і продавши речі, він купив путівку і відправився в круїз. Приготувався стрибнути з палуби за борт, коли судно проходило повз Філіппін, але в останній момент не зміг зробити вирішальний крок.

– В голові промайнули жахливі картини з недавно переглянутого фільму про акул. У темній воді ввижалися морські змії. Я нетвердо підійшов до поручнів і хотів занести праву ногу за них, але не зміг. Я весь тремтів.

«Юро! – подумки звернувся я сам до себе. – Візьми себе в руки! Ти повинен стрибнути за борт, бо це – єдина реальна можливість втекти! Ти будеш потім усе життя шкодувати про цей шанс, якщо зараз не стрибнеш!».

Але дуже скоро я зрозумів, що цього разу ніякі вмовляння, ніякі аргументи мені вже не допоможуть. Ненавидячи самого себе, я знову ліг на розкладачку і довго стежив за тим, як віддалялися і зникали вдалині якірні вогні суден, що стоять на манільському рейді.

Кілька місяців пройшли під враженням моєї чергової невдачі.

11 липня 1967 року Ветохін зробив другу спробу втекти. Він поплив з Коктебеля у бік Туреччини, зумів обійти прикордонні катери і до ранку опинився за десятки кілометрів від берега.

– Чим би не закінчилося моє плавання, я знав: це були великі хвилини в моєму житті. Позаду багато років підготовки: фізичної, моральної, матеріальної – і ось тепер я склав іспит. На цьому іспиті була не п'ятибальна, а тільки двобальна система: «склав» або «не склав».

На світанку Ветохін надув човен, який буксирував за собою, щоб відпочити. Аж тут повз проходив військовий корабель і побачив утікача. Цього разу заперечувати свої наміри було марно.

Ветохін написав зізнання у Кримському управлінні КГБ : «Сьогодні, 12 липня 1967 року, я здійснив спробу втечі до Туреччини. Причиною цього є переслідування церкви в СРСР. Заявляю, що я ніколи не боровся проти уряду СРСР, а моє бажання емігрувати узгоджується з правом будь-якої людини, записаному в Декларації прав людини, під якою є підпис і представника уряду СРСР. Прошу компетентні органи після закінчення слідства, коли буде доведено, що я не є нічиїм шпигуном, дозволити мені емігрувати з СРСР, хоча б голим!».

«Я відчував, що помираю, але мені було байдуже»

Дев'ятирічне ув'язнення почалося для Ветохіна в підвальній камері Кримського управління КГБ.

– Мене охопило жахливе відчуття безвиході. Напевно, те ж саме відчуває птах, якщо його схопити на льоту і закувати. Він подумки все ще летить. Він не може і не вміє зрозуміти, що все скінчено. Однак це так. Ніколи більше цей птах не полетить, не зможе навіть крилом поворухнути.

На допитах Ветохін продовжував відстоювати свої погляди. Йому пригрозили перекваліфікувати статтю обвинувачення на 56-у «Зрада батьківщині», яка передбачала 20 років ув'язнення і навіть розстріл.

Однак погрози не подіяли, і тоді його направили на медико-психіатричну експертизу.

– Привід підозрювати мене в божевіллі містився у партійній директиві, яку Лисов (слідчий у справі Ветохіна – ред.) сформулював мені так: «З комуністичного раю у капіталістичне пекло тікають тільки божевільні!».

Ветохіну натякали: досить публічно покаятися, розкритикувати свої антирадянські погляди – і ось вона, воля. Але він встояв і перед цією спокусою.

Наприкінці березня 1968 року Кримський обласний суд визнав Юрія Ветохіна винним у скоєнні злочинів, передбачених статтями 17 і 56 КК УРСР, однак звільнив від покарання, оскільки «психіатрична експертиза в інституті імені Сербського встановила, що Ветохін страждає на психічне захворювання: параноїдальним розвитком особистості, можливо, з ураженням мозку, є неосудним і потребує примусового спецлікування».

Так Ветохін опинився в Дніпропетровській лікарні, потрапивши до найжорстокішого з начальників відділень – тієї самої Ніни Бочковської. Вона пообіцяла «хворому», що вилікує його від «антирадянщини», і призначила курс лікування.

– Коли я встав, у мене було таке відчуття, ніби мене зґвалтували. З'явилися слабкість і сонливість. Ледве я дійшов до свого ліжка в камері, як втратив свідомість. Отямився і відразу відчув, що я хворий. У всьому тілі була незвичайна слабкість, і мене нудило.

Крізь тонку оболонку свого аміназинового сну (я вже знав, що мені був введений нейролептик – аміназин) я все чув, але мені не хотілося навіть поворухнутися, навіть змінити положення затерплої руки.

Коли Ветохін поскаржився Бочковській, що від уколів аміназину йому стає погано, вона миттєво відреагувала: розпорядилася подвоїти йому дозу.

– Мала вона поняття про те, як діє на людину така кінська доза, чи не мала – важко сказати. Якщо мала, тоді вона здійснювала умисне вбивство! Самопочуття моє із кожним днем все більше погіршувався. Я спав цілодобово. Тільки-но я вставав з ліжка, у мене починала крутитися голова, підступала нудота і я нерідко непритомнів.

Ніхто інший з хворих не отримував 12 кубиків в одному уколі. Решті Бочковська призначала не більш як 2 або 3 кубики. Негативний вплив на здоров'я справляло також те, що у мене через день брали по повному шприцу крові. А харчування було особливе.

В інституті Сербського Бєлов казав мені, що він спеціально вивчав норми харчування у радянських політичних тюрмах і в гітлерівському Освенцимі, і що різниця виявилася невелика.

«Годували, як у концтаборі»

Ні гидливості, ні розбірливості в їжі політв'язні собі дозволити не могли.

– Уся поверхня баланди була вкрита суцільним шаром зварених хробаків. Днями Цуканов, колишній робітник-шахтар, який потрапив до в'язниці за спробу боротьби з комунізмом методами саботажу, зібрав всіх черв'яків з 9 наших мисок в одну миску – вийшла повна миска черв'яків.

Я знав, що черв'яків їсти можна. Черви – не те, що тухлі оселедці, від яких ставалася виразка шлунка. Я з'їв суп разом із черв'яками і пайку хліба.

Виснажені від постійного голоду люди втрачали сили до опору.

– Із кожним днем мені ставало все гірше. Мій організм був отруєний аміназином. Крім непритомності і запаморочень, почалися болі в серці. Я відчував, що помираю, але мені було все одно.

Я вже ні про що не думав, не мріяв, не шкодував. Мені хотілося тільки одного: щоб мене ніхто не чіпав. Якби було можна не підніматися і санітари не примушували це робити стусанами і ударами, я б не ходив ні в туалет, ні на обід, ні на вечерю.

Після уколів аміназину Ветохіна перевели на таблетки. Спробувати заховати їх у роті, щоб потім виплюнути, було великим ризиком. Медсестра, яка відкрито визнавала, що багато її пацієнтів нічим не хворі, ретельно стежила, щоб усі ковтали препарати.

– Озброївшись шпателем, вона піднімала язик хворого і ретельно перевіряла, чи не сховав він ліки під язиком або за яснами. Санітар збоку світив переносною лампою.

Біда тому, у кого вони знаходили таблетку, особливо якщо винуватець – політичний. Вона доповідала лікарю, а лікар переводив так званого хворого з таблеток назад на уколи і нерідко додавав ще «курс сірки» чи «курс аміназину».

«Треба, щоб у вас змінилася особистість»

Від Ветохіна вимагали визнати, що він психічно хвора людина, покаятися в скоєному.

– Я не виправдовую лікарів, але що їм було робити? Лікар – він же казенна людина. Йому потрібно, щоб на наступній комісії ти визнав, що був хворий, – пояснює Олександр Шатравка. – Якщо вже ти потрапив в психіатричну лікарню, значить, скажи лікарю те, що він хоче почути. Підіграй йому: мовляв, дурень був, зайшла погана думка в голову. Інакше що, лікар доповість професору: що в Сербського помилилися і відправили в лікарню здорову людину? Йому потрібно звітувати про успіхи лікування. А якщо пацієнт вважає себе здоровим – значить, не усвідомлює свою хворобу. Ветохін роками відмовлявся визнати себе хворим, тому його так і мучили.

Ветохін стояв на своєму, і тоді Бочковська призначила йому курс інсулінових ін'єкцій.

– Введений в організм голодної людини (вранці нам навмисне не давали їсти) інсулін знищує запаси цукру, накопичені в організмі, і мозок залишається без харчування. Людина втрачає свідомість і повільно вмирає.

Нас змушували вмирати щодня з 8-ї ранку до 12-ї дня. Які незворотні органічні зміни відбувалися в організмі під час цього повільного вмирання, які частини і які функції мозку безповоротно гинули – ніхто не знає і ніхто з лікарів цим не цікавився.

Ще ніхто не розповів, що відчуває людина під інсуліновим шоком і чому вона кричить.

Пережити декількох десятків таких шоків вдавалося далеко не всім. Ветохін вистояв. І тоді Бочковська пообіцяла, що почне лікувати його «по-справжньому – курсом сірки». Перший же укол сульфазину знову поклав Ветохіна в ліжко.

– До вечора я відчув, що у мене піднялася температура. Все тіло горіло і відчувалася сильна слабкість. Я лежав нерухомо, прислухався до наростаючого болю, який ширився тілом, і уявляв собі, як отрута сірки всмоктується у кров і як потім кров розносить цю отруту по всіх органах: і до печінки, і до нирок, і до шлунку, і особливо до серця. ... Перед вечерею санітар заміряв у всіх «сірників» температуру. У мене виявилося 39,7 ° .

Кожен раз дозу препарату збільшували. Я все чекав, коли ж закінчиться курс.

Молодецький і Канавін з 3-ї камери давно вже відпочивали від сірки. Відмучився і політичний Григор'єв, з іншої камери, який помер на 18-му уколі. Тільки нам з Нікітіним зробили вже по 19 уколів , і це був ще не кінець. Залишався ще один укол. Я знав, що 20 уколів – це межа...

Перед уколами знову відбувся лікарський обхід, який очолювала Бочковська.

«А ви, Ветохіне, все ще злитеся? Все ще стверджуєте, що нічим не хворі і вас даремно помістили в нашу лікарню? Чи все ж сірка допомогла вам усвідомити свою хворобу?» – єхидно запитала завідувачка, підійшовши до мого ліжка.

«Я ,як і раніше, не вважаю себе хворим», – відповів я. «Ось як!», – кинула Бочковська і пішла далі.

Дозу кожного уколу сірки призначала вона. Яке ж було моє здивування, коли, лежачи через деякий час на тапчані в маніпуляційній, я побачив, як замість 2 кубиків Стеценко налила для мене майже повний шприц сірки, тобто близько 8 кубиків. Та й ще сірка виявилася із якимось наповнювачем. Цей наповнювач викликав у мене нестерпний біль і мимовільні ридання.

Ветохін переніс і ці тортури.

– «Юрій Олександрович хворим себе не визнає, лікуватися не хоче, каже, що перебуває не в лікарні, а в концтаборі, і ми нібито катуємо його. Однак уже пройшов курс аміназину, трифтазину, інсуліну, сірки і мажептилу», – з якоюсь незрозумілою мені посмішкою промовила Бочковська.

І призначили курс тизерцину. У жахливому тизерциновому сні Ветохін провів рік. Але визнання, якого від нього чекали, так і не зробив.

– Так, шкода мені вас, Юрію Олександровичу! – раптом заявила Бочковська. – Не піддаєтеся ви лікуванню! Ви вже багато вжили ліків. Більше, ніж інші хворі. А зрушень в лікуванні не намічається! Ви говорите і думаєте по-старому. А нам треба не тільки, щоб ви почали говорити інше, а щоб увірували в інше. Нам треба, щоб ви полюбили те, що раніше ненавиділи, і зненавиділи те, що раніше любили. Треба, щоб у вас змінилася особистість. Поки особистість ваша не зміниться – ми не випишемо вас зі спецлікарні.

«Зовні вони і не схожі на катів»

Коли в Дніпропетровську лікарню потрапили брати Шатравки, Ветохін був в ув'язненні вже 8 років. Він давно втратив надію знайти свободу.

– У нашому концтаборі, як і раніше, через кожні 6 місяців засідали комісії, але нас з Муравйовим вони не виписували. Після однієї з таких комісій медсестра Наталія Сергіївна під великим секретом показала мені мою історію хвороби. Там червоним чорнилом було написано: «Особистість не змінилася. Продовжувати лікування», і стояли підписи голови та членів комісії.

Надію втратили багато в'язнів, і Дніпропетровську лікарню накрила хвиля самогубств.

– Майже кожен день невідомими шляхами в наші камери проникали чутки про те, що на такому-то поверсі покінчив самогубством ще один ув'язнений.

Як правило, на прогулянці чутки підтверджувалися. Ми бачили – проїжджав пікапчик з відкинутими задніми дверцями і голі ноги трупа, що стирчали з машини.

Ось і «виписали» ще одного, – зауважував хтось. Інші мовчки дивилися вслід. До смерті ставилися спокійно. Чимало було таких, хто заздрив небіжчикові: для нього тортури і знущання скінчилися.

Якщо вдавалося накласти на себе руки, це вважалося удачею. Але навіть в цьому щастило далеко не всім.

– Як тільки хворі вирушали на прогулянку, черговий санітар починав перевіряти під ліжками. Під одним із них він знайшов хворого з петлею на шиї, але ще живого. На його крик прибігли ще санітари, виволокли самогубця з-під ліжка, дали йому віддихатися, а потім били прив'язаного до тих пір, поки він не помер від побоїв.

Тільки одна медсестра жаліла Ветохіна: вона тихо шепотіла «Вибачте!», коли робила черговий укол. Йому призначили ще сильніший препарат.

– Галоперидол прикував мене до ліжка. Я відчував сильну слабкість і апатію. Галоперидол віднімав у мене бажання жити, бажання боротися і навіть бажання думати.

Галоперидол вражав серце систематично, і з кожним днем недостатність кровообігу ставала все помітнішою. У мене з'явилися судоми. Днів через 7 після початку тортур галоперидолом почалася затримка сечовипускання.

З'явилася скутість у всьому тілі. Нарешті я перетворився на лежачого хворого. Цілодобово я лежав у ліжку, злегка прикритий тонкою оболонкою галоперидолового сну.

Поруч з Ветохіним курс «лікування» галоперидолом проходив Савченко, який нещодавно потрапив у Дніпропетровську психлікарню. Він дійсно страждав від психічного розладу. Через півтора місяці після початку «лікування» у нього з'явилися ті ж симптоми, а через тиждень він помер.

– Як же так? – думав я. – Щойно при мені вбили людину. Нехай ця людина божевільна, нехай він скоїв злочин. Але ж його вбили не через суд. Його просто лінчували. І хто лінчував? Жінки в білих халатах.

Офіційно вони називаються лікарями і медсестрами. І коли їх називають катами, вони ображаються. Зовні вони і не схожі на катів. Вони люблять квіти! В ординаторській на столі у Бочковської у будь-яку пору року стоять живі квіти. І у них у всіх чисті, навіть іноді надушені руки. Ні в кого з них не знайдеш рук, вимащених кров'ю, як прийнято думати про катів.

Хто ж вони всі такі? Звичайні люди або, навпаки, нелюди? А якщо нелюди, то як вони виховувалися і звідки вони взялися? Як комуністи вміють знаходити таких людей, які тортури і вбивства перетворюють в свою рутинну роботу?

«Сміється той, хто сміється останнім»

Ветохін усвідомив: ще кілька днів, максимум тижнів, і він неминуче помре.

– Байдужість – провісник близького кінця, як і тоді, в 1942 році в блокадному Ленінграді, повністю охоплювала моє єство. Незважаючи на розумове заціпеніння, я намагався вирішити питання: «Що краще: померти, як горда людина, ні в чому не поступитися своїм катам, або ж зробити їм тимчасову, тактичну поступку, яку потім відіграти сторицею?».

Тактика тимчасових поступок була противною моєму характеру, всій моїй суті, але іншого виходу я не бачив. Тим більше, що в разі моєї смерті померло б і те, що накопичилося в моїй голові за багато років. Воно повинно було бути доведене до відома інших людей.

Потім так само спокійно і раціонально я подумав: «Що станеться, якщо я виконаю вимогу катів і визнаю себе божевільним? Хіба від цього я фактично стану божевільним? Ні! Хіба цим я завдам шкоди хоч одній людині? Ні! Я тільки принижу себе. Але це тимчасово. Я змию з себе цю пляму, як тільки вийду на волю. Але ту пляму, яку я кину на комуністичних катів, їм ніколи не змити!».

Медики нарешті отримали від Ветохіна зізнання, якого вони домагалися роками катувань.

– Я написав, що визнаю себе психічно хворим і визнаю, що на через хворобу намагався у 1967 році втекти з Радянського Союзу до Туреччини. Одночасно я однією фразою висловив осуд свого злочину і обіцяв більше не робити спроб втечі. Все це я написав страшними карлючками, так як пальці мої ледь тримали ручку. Віддавши заяву сестрі для передачі лікарям, я подумав: «Зараз я зрадив себе. Тепер один тільки Бог знає мої справжні наміри і тільки Він може допомогти мені».

Уже ввечері того ж дня Ветохіну скасували черговий укол. Через 10 днів він зміг встати з ліжка. Організм почав потроху відновлюватися після отрути.

На черговій комісії 23 вересня 1975 року Юрія Ветохіна виписали з Дніпропетровської лікарні і перевели в звичайну, вільну.

– Вони вже думали, що зломили мене, що їм вдалося мене перевиховати. Тепер вони були впевнені, що я наляканий на все життя і завжди буду бачити «новий одяг на голому комуністичному королі». Але вони прорахувалися... Ідучи, я думав: «Нічого! Сміється той – хто сміється останнім!»

Вийшовши на волю після 9 років ув'язнення, Ветохін відразу ж почав готуватися до втечі. Перш за все потрібно було відновити підірване здоров'я. Ветохін годинами плавав, щоб повернути собі форму.

На кваліфіковану роботу його більше не брали, довелося влаштуватися вантажником.

Через якийсь час Ветохін знову повернувся до ідеї стрибнути з борту теплохода під час круїзу «Із зими в літо». Гроші на дорогу путівку він заробив, збираючи і продаючи гриби і ягоди. Щоб потрапити в «закритий» Владивосток, звідки відправлявся теплохід «Ілліч», потрібно було отримати в МВС пропуск в прикордонну зону. Якимось дивом колишньому політв'язню цей пропуск видали.

– Це був переломний момент. Ветохіну пощастило: його якось недодивився КДБ. Він прийшов за пропуском, і йому раз – і поставили штамп. Як це вийшло, не знаю. Напевно, звичайна недбалість, – припускає Олександр Шатравка. – Я і сам, коли вийшов з лікарні, на власному досвіді переконався, що КДБ працював далеко не так чітко, як було прийнято думати. Перебуваючи під наглядом в Україні, я встиг і одружитися, і московську прописку отримати. А український КДБ все ще продовжував шукати мене там. Тому я не здивований, що таке могло статися.

Стрибнув і доплив

29 листопада 1978 року Ветохін піднявся на борт «Ілліча». Йому пощастило: ілюмінатор в каюті виявився досить широким, щоб через нього можна було протиснути плечі. І 9 грудня, коли радянське судно проходило біля островів Індонезії, утікач зістрибнув за борт, зумів допливти до найближчого острова і вибратися на скелястий мис.

– Від гострого болю в очах, від надмірної втоми я голосно стогнав і повз рачки по гострому камінню берега. Але, тим не менше, я дійсно був переможцем.

За 18 або 20 годин я проплив серед течій, акул і медуз 40-45 кілометрів.

Дехто скаже, що я переміг акул і течії. Це буде занадто. Перемогти можна тільки того, хто воював з тобою. Але акули не намагалися боротися зі мною. Навіщо ж брехати про них... Я скажу так: я переміг страх. І я переміг чекістів, які все зробили для того, щоб я не зміг втекти. Але я втік.

Як потім дізнався Ветохін, мис на острові Бацан, до якого він приплив, називався Акуловим, тому що біля нього завжди було найбільше скупчення хижаків.

В Індонезії, поки влада перевіряла розповідь Ветохіна, йому знову довелося провести кілька тижнів у в'язницях. Переконавшись, що втікач каже правду, йому запропонували записати інтерв'ю і розповісти про те, що трапилося.

Шлях Шатравки

Олександр Шатравка опинився на волі через 3,5 роки після Юрія Ветохіна – навесні 1979-го (його молодшого брата Михайла випустили з психіатричного стаціонару раніше на пів року, але вдома у нього почався психічний розлад, який набув хронічної форми. Через 10 років Михайло загинув – ред).

– Літо я провів на заготовках смоли, не перестаючи думати про те, як мені вибратися із СРСР, – розповідає Олександр Шатравка. – Я познайомився з московськими дисидентами і в передноворічну ніч переховувався на дачі у друзів в селищі Розторгуєво, бо залишатися і в Україні було небезпечно.

І уявіть, яка ж була моя радість, коли я раптом почув по радіо знайоме ім'я – Юрій Олександрович Ветохін. Він розповідав, як йому вдалося втекти. Почути його голос з вільної країни – це стало для мене найкращим подарунком на Новий рік.

У січні 1980 року Ветохін отримав дозвіл на переїзд у США. Піднявшись на борт літака, він думав: «Через кілька годин я вийду з літака в Афінах, і для мене теж почнеться нове життя. Але яким довгим був шлях зі старого життя у життя нове! Знадобилося цілих двадцять років, щоб пройти його! Подумати тільки: двадцять років всі мої помисли, всі прагнення, всі дії були спрямовані для досягнення цієї мети».

Обіцянку, яку дав сам собі при виході з Дніпропетровської лікарні, Ветохін виконав. У книзі «​Схильний до втечі»​ він розповів про все, що йому довелося пережити.

15 років війни закінчилися перемогою

Олександру Шатравці вдалося покинути СРСР лише в 1986 році.

У 1982 році його ще раз заарештували за збір підписів під документом московської групи пацифістів «Довіра», до якої він приєднався, і засудили на три роки таборів. Затримали його на півночі Тюменської області, де він збирав соснову смолу. Там же, в Сибіру, й судили. А за пів року до звільнення підкинули пакет з марихуаною, додали ще 2,5 року і перевели в зону суворого режиму в Гур'єв, у Казахстан. Лише під тиском західних активістів політв'язня погодилися звільнити і дали дозвіл на виїзд у США. Через кілька років він забрав і батьків.

– 15 років війни закінчилися перемогою, – посміхається Олександр Шатравка. – Коли я приїхав у США, Юрій Олександрович відразу зі мною зв'язався, надіслав трохи грошей на перший час, підтримав. Ми часто зідзвонювалися, розмовляли. Але знову побачитися нам вдалося лише через багато років. Адже ми живемо по діагоналі. Я – на найпівнічнішій точці східного узбережжя, в штаті Мен. А він – у Сан-Дієго, в Каліфорнії, це найпівденніший захід.

Ми змогли зустрітися, коли в 2012 році поїхали з дружиною подорожувати на машині. З тих пір я був у нього ще двічі. Востаннє – п'ять місяців тому.

–19 березень Юрію Олександровичу виповнилося 93 роки. Голова у нього абсолютно твереза, він пам'ятає все до дрібниць.

Ще п'ять років тому Ветохін щоліта виїжджав до Бразилії і цілими днями плавав навколо островів неподалік від Ріо-де-Жанейро. Уявляєте: людині 88 років, а він плаває весь день, невтомно. Не змогли його зламати у тій Дніпропетровській лікарні ніякими отрутами!

Ветохін обожнює риболовлю, це його пристрасть. Два-три роки тому ще їздив на машині, багато подорожував. Зараз здоров'я вже не дозволяє цього робити. Майже не виходить з дому, і це його пригнічує.

– Ніхто не міг припустити, що в 1986 році, коли мені вдалося покинути СРСР, до його краху залишилося пару років. Але я не шкодую, що зі мною все так сталося. Завдяки нашій авантюрі з втечею, я і з дисидентами познайомився, і з міліцією, і з КДБ. Дізнався, як все це працює.

І розчарування в Америці не було жодного разу. Навпаки. Коли я сюди приїхав, мені так все тут подобалося, що я і носа нікуди не висував. Їздив Штатами.

Лише в 2005 році погодився на пропозицію журналіста Девіда Саттера знову побувати в Україні, Фінляндії, Карелії – проїхатися місцями «​бойової слави», так би мовити.

І знаєте, що? Побачивши, якою стала Карелія, я уперше подумав, що в СРСР тут було краще. Тепер там все як після бомбардування. Бруд, розруха, злидні неймовірні... Шкода людей, бо навколо така гарна природа, а вони живуть таким життям.

І тому, думаю, зараз багато в соцмережах, блогах пишуть, яким хорошим був Радянський Союз. В СРСР було добре тільки людям із певним світоглядом – таким, як у США живуть на соціальну допомогу.

Є дах над головою, є гроші на пиво і цигарки – і все, більше нічого не треба. Мінімальний прожитковий рівень влаштовує, ні про що більше людина не мріє і робити нічого не хоче. Від нашого селища до Канади менше милі, а багато хто з моїх сусідів жодного разу в житті там не був. Ось так і в СРСР: добре було тільки тим, хто хотів просто їсти, пити і ходити на формальну роботу.

А якщо ти мріяв про більше, іншого виходу не було – тільки тікати.

Ми з Іринкою, моєю нинішньою дружиною, мали свою невелику транспортну компанію. Наші дев'ять траків перевозили вантажі дорогами Америки, – пише Шатравка у своїй книзі. – З Нью-Йорка ми переїхали в лісовий штат Мен і тепер заробляємо собі на життя, ганяючи свою власну велику вантажівку. Ми багато подорожуємо країною і світом.

Мені ніхто не вказує у цій країні, як жити і що робити. Я роблю те, що мені подобається, і чиню так, як вважаю правильним. Моє щастя в Америці залежить від мене, і я можу назвати себе щасливою людиною, тому що я добився всього, про що міг тільки мріяти в цій країні.