Радіо Свобода продовжує публікувати історії розкуркулених родів, передані як безпосередніми жертвами репресій так і їхніми нащадками у рамках проєкту «Розкуркулення: як сталінський режим нищив українське вільне селянство». Проєкт реалізовується спільно із Національним музеєм Голодомору-геноциду.
Історія розкуркуленого роду Фурсів із Чернігівщини
Nataliia Artemova:
– Родина моєї бабусi з маминого боку, була розкуркулена та примусово вислана до Сибiру.
Прадiд – Фурса Василь Михайлович, його дружина Фурса Параска Гордiївна, 5 дочок – Олександра, Марiя, Галина/Ганна, Наталя та Людмила, усі були вивезені на каторжні роботи..
Жили вони у селі Монастирище, Iчняньского району, Чернiгiвської областi. І до розкуркулення мали млина, двоє коней, худобу, землю, дiлянку лicу.
Старша донька Олександра вже була замiжня, мала двох дiтей. Їх теж вислали разом із чоловiком Григорiєм та сином Василем. Донечку, яка була немовлям, вимушені були залишити у сусiдiв. І дитина померла.
Товарними вагонами їх вивезли на станцiю Тайшет, Iркутської областi Росії. Людей викинули просто в снiг, не було нi баракiв – нiчого. Самi мали будувати. Василька та Людмилу (якiй було десь рокiв 10) зi слов бабусi забрали потiм в якийсь жахливий притулок в Iркутську, де дiти хворiли та помирали.
Але жiнкам вдалося втекти. Не разом, кожна окремо тiкала.
Прабабуся Параска ще й змогла при втечi забрати дiтей із притулку.
Моїй бабусi Наталiї було десь рокiв 14. Вона двічі втiкала зі заслання. Першого разу повернулася у рiдне село, сусiди донесли, її знову схопили та етапом (через тюрми) вiдправили назад до Сибiру. У в'язниці сидiла у камерах з дорослими, казала що її жалiли, не ображали.
Від совєтів сховали євреї, яких нацисти розстріляли у Бабиному Яру
Другий раз, коли втекла з етапу, в Москвi їй допомiг незнайомий чоловiк: вихопив на вокзалi з-пiд носа у мiлiцiї, сказав що то його дочка i вони запiзнюються на поїзд. Купив квитка до Києва. Вона запитала куди вислати грошi за квиток, вiн звичайно не дав iменi чи адреси, сказав – не треба висилати.
Потiм мою бабусю Наталю, ще тоді дівчинку, переховувала в Києвi єврейська родина. Їх, свого часу, батьки бабусi – Фурси, ховали в своєму домі вiд погромiв. Згодом тi переїхали до Києва, але зв'язок пiдтримували.
Якимось чином моя бабуся знайшла цю єврейську родину та жила у них. Вони допомогли їй зробити нові документи.
Все життя моя бабуся – дитина розкуркулених батьків – жила пiд чужим iменем. У паспортi у неї було iм'я Валентина, а насправдi – вона Наталія, i називали її усi справжнiм iм'ям.
Її батько – мій прадiд Василь Фурса – загинув у Сибiру, а бабуся, її мати та сестри – вci втекли та жили в Києвi.
А ту єврейську родину, яка переховувала мою бабусю – розстрiляли у Бабиному Яру. Вони приходили прощатися, прабабуся пропонувала сховати їх, вмовляла не йти, просила хоч дитину маленьку у неї залишити, а як буде все добре, казала, то потiм заберете. Але вони думали їх будуть евакуйовувати i cказали, що якщо всi йдуть, то пiдуть i вони.
На жаль, не пам'ятаю їхнього призвiща.
Моя бабуся дуже хотіла, щоб її історія була розказана.
Оксана Гранаткіна:
– Прабабця моя – Марія Лузань, жила у Великих Дмитровичах на Київщині. Народила 9 діточок. Під час розкуркулення совєти вигнали її з 5 малими дітьми з хати.
Жила деякий час у сусідів, потім дозволили повернутися до домівки. Менші – п'ятеро, усі померли. Залишились старші чотири доньки, серед них й моя бабуся Марія – найстарша.
Прабабця прожила 92 роки.
Історія родини Надії Корольової із Вінничини
Цю історію записав Музей Голодомору-геноциду в експедиції разом із «Ukrainer» у рамках проєкту «Голодомор: мозаїка історії», втіленого за підтримки Українського культурного фонду.
Надія Корольова народилася 1922 року в селі Іванківці Тиврівського району на Вінниччині.
Родина була доволі заможною. Тяжкою працею нажили статків: десять десятин землі, садок, город, сани, віз, корова, коні та вівці. Все це в родини відібрали з початком колективізації.
– Як зайшла совєцька власть – усьо позабирала. Із скрині всьо забрала: всю одежу, всі рядна, подушки. Всьо, що було в хаті, забрала. Це колєктівізація щіталася (подається мовою оригіналу).
Селяни змушені були здавати своє майно, худобу, господарський інвентар та пожитки в колгоспи. Доки вступ до колгоспів був добровільним, до них вступило зовсім небагато селян. Переважно туди йшли тільки найбідніші, а більшість надавала перевагу веденню самостійного господарства.
Тільки загроза розкуркулення чи арешту змушувала людей приймати умови радянського уряду.
Надія розповідає, що її родина хоч і не пішла в колгосп, проте сплатила величезний податок, якого, втім, виявилося недостатньо, щоб уберегти родину від конфіскацій:
– Він виповнив всьо – налог наложили на батька – м’ясо, яєчка. А його ж нема. Звідки?! Забирають корову. Ялівка була, ми готували на корову. Забрали за м'ясо. Забрали батька, бо нема oо вже забирати.
Аби врятуватися від ув’язнення, батько Надії підписав документи, що сплатить ще один податок, але грошей у нього вже не було Тому разом із кількома іншими чоловіками він втік до Луганська, де працював шахтарем.
Надія, її мама, чотири сестри та брат залишилися без годувальника за рік до початку Голодомору. Взимку 1932 року в людей почали забирати зерно та їжу. Це пояснювали виконанням плану хлібозаготівель, значно завищеного. Колгоспи не могли впоратися, тому радянський уряд відбирав власні запаси селян.
У сільській раді для вилучення їжі призначали спеціальні бригади людей – «буксирників».
Дехто йшов на таку роботу добровільно, але більшість робила це під тиском: якщо людина не погоджувалася вступати в бригаду, вона могла стати жертвою репресій. Надія згадує, що односельчани співчуття під час обшуків не виявляли.
– Всьо забрали, навіть з горшка пшеницю висипали. Мали вони палки такі залізні, гострі, кругом хати ходили і так штрикали цими палками – шукали, чи ми не закопали пшеницю. Забрали навіть подушки і хустки.
Більше про розкуркулення і Голодомор у спогадах Надії Корольової – читайте тут.
Якщо ваш рід розкуркулили – розкажіть нам про це.
Ми просимо повідомити прізвище та ім'я ваших рідних, їхній вік, кількість членів родини і роки народження дітей, де вони жили (село район, область), що мали (земля, худоба, реманент, приміщення), як працювали (самі чи залучали працю найманих робітників), що виробляли, і переповісти історію їхнього «розкуркулення». Важливі і факти, і емоції, які переживали люди. Якщо ви маєте фотографії чи документи, просимо їх також нам надіслати. Деталі можуть допомогти людям знайти рідних.
Пишіть на адресу: Radiosvoboda@rferl.org
