Радіо Свобода продовжує публікувати свідчення людей про так зване сталінське «розкуркулення» та колективізацію. До редакції, зокрема, звернувся Анатолій Ковальчук, який у 1992–1996 роках працював відповідальним секретарем Бориспільської районної комісії із питань поновлення прав реабілітованих. З його дозволу публікуємо розповіді прямих свідків тих подій у рамках проєкту – «Розкуркулення: як сталінський режим нищив українське вільне селянство», який Радіо Свобода реалізовує спільно із Національним музеєм Голодомору-геноциду.
Від: Анатолій Ковальчук
Надіслано: 6 квітня 2021 р. 10:23
Кому: Radiosvoboda@rferl.org
Тема: Розкуркулення
Із липня 1992-го по серпень 1996 року я працював відповідальним секретарем Бориспільської районної комісії з питань поновлення прав реабілітованих. Комісію було створено на виконання Закону України від 17 квітня 1991 р. №962 «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні». Цим нормативно-правовим актом Верховної Ради України реабілітувала всіх осіб, які з політичних, ідеологічних, соціальних, національних мотивів, зазнали необґрунтованих репресій на території України в часи окупаційного, антинародного, комуністичного режиму.
За 4 років мав можливість спілкуватися майже з чотирма сотнями жителів Бориспільщини – жертвами злочинної політики комуністичного Кремля. Люди, які приносили заяви до нашої комісії, з душевним болем, часто зі сльозами в очах, розповідали про жахливі злочини, які коїлися більшовиками проти родин дбайливих хліборобів, а також про страхітливі репресії 1937-38 років.
Ось дві історії, записані з прямої мови заявників:
Житель Борисполя Іван Панасович Сайко
– Я 1904 року народження:, походжу з родини споконвічних хліборобів. З дружиною і двома маленькими доньками-близнятками проживав у Борисполі.
Мали добротний будинок, клуню, хлів, двоє коней, декілька свиней, віз, плуг, культиватор, борони, молотарку і крупорушку. Обробляли 5 десятин поля.
Ми робили гречану крупу, яка мала великий попит на ринках Києва
Ще в молодості пізнав від батька багато таємниць продуктивного землеробства, завдяки чому збирав високі врожаї зернових культур. Особливо завжди щедро родила гречка. Працювати біля землі нам допомагали родичі.
Під час збирання врожаю наймав декількох земляків – людей працьовитих і сумлінних. За допомогу щедро їм платив, смачно і ситно годував. Тому ніхто з тимчасових працівників ніколи на мене не ображався. Навпаки, всі були задоволені нашими дружніми стосунками.
На крупорушці ми робили гречану крупу, яка мала великий попит на ринках Києва. Завжди справно і чесно сплачував податки. Усі зароблені гроші витрачав на купівлю нового реманенту, одягу, ремонт господарських будівель. Удома ніколи не мали нічого зайвого.
Харчувалися простою селянською їжею. Не мали ні золота, ні ювелірних виробів. У святкові дні відвідували церкву, завжди допомагали біднішим землякам. Не відали, що таке пияцтво. Ніхто не вживав брутальних слів.
Таких, як я в Борисполі проживало декілька десятків господарів.
Дітей викинули з колиски на сніг
Ми чули про плани московської влади знищити «експлуататорів-куркулів, як клас», але себе такими не вважали.
Які ж ми «визискувачі і гнобителі трудящих», якщо наші мозолисті, звиклі до щоденної праці руки ніколи не вдавалося відмити дочиста?!
На початку березня 1930 року, коли я готував реманент до весняних польових робіт, несподівано прийшло лихо.
Якогось ранку у двір увірвався гурт озброєних п’яних людей (серед них переважали місцеві нероби й гультяї) і без жодних пояснень раптово, по-бандитськи заходилися грабувати наше майно.
Відштовхнувши дружину і повикидали наших дівчаток з колиски через вікно на сніг
Виводили худобу з хліва, з клуні виносили реманент і збіжжя. Повибивавши в хаті вікна і двері, виносили у двір меблі, одяг, посуд. Залили водою вогонь у печі, розбили горщики з їжею.
Наші діти, що доти мирно спали, почали плакати. Бандити, відштовхнувши мою дружину, повикидали наших дівчаток із колиски через вікно на сніг.
Коли я, отямився і почав боронити родину, бандити повалили мене на землю, били ногами, а прикладами рушниць били по голові, у груди і спину, кричали, що розстріляють за спротив владі. Обзивали мене «класовим ворогом, контрреволюціонером, експлуататором». Із перекошеними від люті обличчями кричали, що таких ворогів народу і партії, як я і моя родина, треба поголовно винищити. Бо ми «пережиток минулого і заважаємо народові будувати світле майбутнє». Тоді зв’язали мені руки й потягли до місцевої буцегарні.
У камері, до якої мене вкинули, вже було четверо чоловіків. Усі такі, як і я, пограбовані і побиті господарі – бориспільці і жителі навколишніх сіл. За той час, що нас тримали у голоді й холоді, до тісної камери привели ще шістьох людей.
Через декілька днів нас під конвоєм привезли на залізничну станцію і без жодних пояснень вкинули в холодний товарний вагон. Перед тим, як поїзд рушив, зачитали судовий вирок (ніякого слідства і суду не було), з якого випливало що всі ми – вже не дбайливі хлібороби, які своєю важкою щоденною працею годували державу, а «карні злочинці, вороги народу». Бо «свідомо протидіяли заходам місцевої влади з реалізації політики більшовицької партії та уряду й чинили активний спротив законним діям народної влади». Тому засуджені «народним» судом до різних термінів позбавлення волі й «перевиховання» у виправно-трудових таборах.
Соловки: лісоповал
– Їхали ми довго. Ніхто не знав, куди нас везуть. Раз на добу «ворогам» давали шматок замерзлого хліба. Багато-хто з невільників, не витримавши холоду й голоду, віддавав дорогою Богові душу. Конвоїри під час нечастих зупинок потяга витягували померлих із вагонів і викидали прямо у сніг. Коли двері відчинялися, ми встигали помітити, що кругом ростуть густі ліси. І морози не відступали. Зрозуміли: нас везуть на північ.
За два тижні поїзд прибув до якоїсь станції. Усім, хто вижив у цій дорозі смерті, повідомили, що «за ворожу, контрреволюційну діяльність відбуватимемо покарання в таборах суворого режиму». Нас посадили на баржу і морем доставили на один із островів Соловецького архіпелагу.
Ми проживали в холодних дерев’яних бараках і працювали на заготівлі лісу. Бензопил тоді ще не було, дерева зрізали ручними поперечними пилками. Важка була робота!
Там майже всі були з України. Серед невільників були не тільки «куркулі», а й люди інтелігентних професій: професори, вчителі, інженери, письменники, священики, навіть академіки.
Порізані на колоди корабельні сосни доставляли до моря і вручну вантажили на баржі. Траплялися випадки, коли по деревину прибували іноземні судна. Тоді декотрим невільникам під час вантажних робіт вдавалося сховалися між сосновими колодами на баржі і втекти за кордон.
Одного разу я теж мав можливість таким способом виїхати до Норвегії, але в останній момент зупинила думка про родину. Я дуже хотів побачити дітей, дружину і батьків. Через заборону листування я нічого не знав про те, як склалася їхня доля після мого арешту, знищення садиби й господарства.
Тому в останню мить перед можливістю втекти від комуністичного рабства і здобути свободу, я передумав. І залишився відбувати до кінця п’ятирічний термін ув’язнення.
На Соловках зустрів багатьох земляків. Серед них – двох дуже знаних, авторитетних і поважних у Борисполі людей. Це були колишній директор гімназії і священник Української автокефальної православної церкви.
Вони були виснажені непосильною роботою, дуже змучені і хворі. Як мені стало відомо від інших в’язнів, не витримавши важкої праці, голоду й лютого холоду, щоденних знущань, вони обидва загинули на чужині.
Людське життя нічого не вартувало...
Померлих і вбитих складали штабелями в лісі
Одні вмирали від хвороб і виснаження, другі гинули під час роботи в лісі (від падіння спиляних дерев). Багатьох убивали конвоїри. Щовечора, коли ми втомлені й голодні поверталися колоною в табір, люті наглядачі (зеки-кримінальники) з криками: «Бистрєє, контрікі! Шевєлітєсь!» важкими палицями били по головах усіх, хто відставав. Хворих і немічних, хто падав і не міг підвестися, добивали, або залишали покаліченими вмирати на снігу.
Померлих і вбитих складали штабелями в лісі. Через декілька днів від людей залишалися самі кості. Бо їхні тіла з’їдали росомахи, лисиці та інші хижі звірі.
Вижив, але дітей не побачив
До мене доля була прихильнішою. Я вижив у нелюдських умовах. Можливо, через те, що мав міцне здоров’я, був молодим, витривалим і звичним до важкої фізичної праці. Відбувши весь призначений термін покарання, повернувся додому.
Та дітей своїх я не побачив. Дружина розповіла, що від довгого перебування на снігу й морозі немовлята захворіли на запалення легень і повмирали.
Нелюди довго не давали дружині підступитися до дітей, щоб хоч у щось їх загорнути і зігріти. Навіть сіна не дали під них підстелити...
Донька хлібороба Пшеничного, орієнтовно 1905 року народження із села Іванків, що на Київщині:
– Під час розкуркулення нашої родини мені було шість років, тому пам’ятаю, як відбувалося пограбування невеликого батькового господарства.
Ще раніше чула тривожні розмови тата і мами про якихось бандитів – «активістів» і «комуністів», які грабують іванківців, які не хочуть вступати до колгоспу, знищують їхні господарства, забирають все майно, а родини «куркулів» виселяють із їхніх будинків.
Я тоді думала, що на злі вчинки спроможні тільки нечемні діти, бо серед них є багато нерозумних. А всі дорослі, думала я, як мої батьки – люди розумні, тому завжди роблять одне одному тільки добро. Тож, не могла повірити, що те все насправді, а не просто страшна розповідь.
Аж ось одного осіннього дня 1932 року лиходії прийшли до нас. Мама схопила нас – дітей, і відвела до сусідів. Проте я дуже добре пам’ятаю, як вони з криками і лайкою виводили з двору всю нашу худобу. Але один молодий кінь, який знав тільки господаря, не дозволяв підійти до себе чужим людям. Тож ті грабіжники, голосно лаючись, бігали за ним і били дрючками. Нажаханий кінь хотів перестрибнути через паркан на вулицю і напоровся на кіл. Задніми ногами коник стояв на землі, а передні висіли на паркані. Він так іржав від болю, немовби кликав господаря на допомогу.
Тато плакав, підбіг до коня... Але як він міг йому допомогти?! Із великих очей тварини, яка стогнала від болю, теж котилися сльози. А ті нелюди реготали, дражнили та обзивали мого батька.
Кінь затих... А тато, мов неживий, вийшов з двору і пішов у поле. Повернувся сивим і дуже постарілим.
Щоб якось вижити, не зазнати ще страшнішої наруги від більшовицької влади, моїм батькам довелося стати колгоспниками. Вони ніколи не могли змиритися з пограбуванням нажитого важкою працею майна. Татове життя обірвалося восени 1941 року.
Мовою розсекречених архівних документів
Історики Національного Музею Голодомору-геноциду підготували чергову добірку цитат із розсекречених архівних документів радянських органів влади, які свідчать про те, як проводилася сталінська політика колективізації в українському селі та яку реакцію у селян вона викликала.
Витяг з доповідної записки завідувача оргвідділом Ніжинського
окружкому КП(б)У Ганжи про настрої селянства в умовах посівної
кампанії від 11 квітня 1929 року (мова оригіналу):
КОЗЕЛЕЦЬКИЙ РАЙОН: після організації СОЗ (ТСОЗ, товариство спільного обробітку землі, одна з форм колективізації, започаткована більшовиками у 1919 році – ред.) жінки, зібравшись біля колодязя, побили жінку члена СОЗ, викрикуючи: «Оце тобі комунія». У цьому ж районі куркульство агітує: «Колективізація – це кріпацтво».
ІЧЕНСЬКИЙ РАЙОН: куркулі, зібравшись, вели таку розмову: «Не слід підвищувати врожайність, бо буде великий податок, із нас здеруть останню шкуру, нам заможним господарям прийдеться зробить одне – опуститися зовсім, працювати тільки для себе, бо сільське господарство розвивати при існуванні радвлади неможливо».
МРИНСЬКИЙ РАЙОН: куркулі кажуть: «Радвлада вже не знає, що робить, примушують перечищати зерно (очистка зерна потребує спеціальної техніки, тому відбувалося централізовано на токах, під час очистки місцева влада могла зрозуміти скільки у господаря є зерна – ред.), а потім збільшать податок». Внаслідок куркульської агітації по деяких селах зерноочистка хромає.
НОСІВСЬКИЙ РАЙОН: куркулі агітують проти колективізації: «Комуна – це засіб для експлуатації, в комуні краще забирати хліб, ніж в індивідуальних господарствах». В цьому ж районі міцний середняк відмовився від 4-х гектарів землі, мотивуючи, ніби боїться оподаткування.
НІЖИНСЬКИЙ РАЙОН: куркулі с. Липів Ріг проводили агітацію, щоб
пошкодить в роботі і зерноочистки: «Нас обдурюють, хочуть виявити лишки, щоб потім забрати». Між тим, самі цікавляться зерноочисткою і потайцем везуть перечищати в сусідні села, а також перечищають дома.
Держархів Чернігівської обл., ф. П-45, оп. 1, спр. 47, арк. 8–11. Оригінал.
Машинопис. Опубліковано: Настрої та поведінка населення Чернігівщини в умовах сталінської революції «згори». 1928–1938: Збірник документів та матеріалів, 2012 рік.
Якщо ваш рід розкуркулили – розкажіть нам про це.
Ми просимо повідомити прізвище та ім'я ваших рідних, їхній вік, кількість членів родини і роки народження дітей, де вони жили (село район, область), що мали (земля, худоба, реманент, приміщення), як працювали (самі чи залучали працю найманих робітників), що виробляли, і переповісти історію їхнього «розкуркулення». Важливі і факти, і емоції, які переживали люди. Якщо ви маєте фотографії чи документи, просимо їх також нам надіслати. Деталі можуть допомогти людям знайти рідних.
Пишіть на адресу: Radiosvoboda@rferl.org
