До редакції Радіо Свобода продовжують надходити листи із розповідями про пережите під час сталінської спецоперації «розкуркулення» та колективізація. Цього разу публікуємо розповідь доньки розкуркуленого, записану на Хмельниччині. У рамках проєкту – «Розкуркулення: як сталінський режим нищив українське вільне селянство», який Радіо Свобода реалізовує спільно із Національним музеєм Голодомору-геноциду, ми також подаємо розсекречені документи про те, як організовувалося і проводилося «розкуркулення».
Протокол засідання Новомосковської надзвичайної
районної трійки з ліквідації куркулів від 6 лютого 1930 року. Держархів
Дніпропетровської області (мову оригіналу збережено).
- «Пропонувати всім партосередкам негайно організувати надзвичайні тройки по ліквідації куркуля як кляса та роскулачування такого в складі: Голови с/ради, Уповноваженого РПК та Секретаря Партосередку (по селам де не має партосередків – Голови СКНС)».
- «Відмітити, що кількість куркульських господарств по району, разом з виявленими за останній час (оподаткованих в експертному порядкові) складає – 290, вважати, що робота повністю не закінчена / не виявлені куркульські господарства, а також політичні бандити / попи, сектанти, поліцаї та інші».
- «5 ПРО ОБЛІК ЗБРОЇ
П.- Доручити в 2-х денний термін, взяти на облік всю зброю по
району:
т. МОСКОВУ – у всего населення, звернути особливу увагу на
антірадянський елемент.
т. БАЛКОВОМУ – у членів партії.
т. ПЕРЕВЯЗКО – у членів КСМ.
Роботу провадити таємним порядком не розшифровуючи мети обліку.
Виявлену зброю без наявности відповідного дозволу – відібрати. Про
наслідки роботи докласти на тройці».
Дослідники Національного музею Голодомору-геноциду звертають увагу, що цей документ ілюструє, якими темпами, якими силами та під чиїм керівництвом відбувалася спецоперація «розкуркулення». У місцеві партійні осередки розсилалися таємні директиви, виконувати їх треба було негайно під наглядом і керівництвом Уповноваженого, який присилався в Україну із центру. Розуміючи, що вони чинять терор проти селян, більшовики боялися спротиву, а тому провели акцію із пошуку і вилучення зброї.
Від: Анатолій Ковальчук
Кому: Radiosvoboda@rferl.org
Тема: Розкуркулення
Я, Анатолій Ковальчук, із села Тернавка, Шепетівського (донедавна Ізяславського) району Хмельницької області.
Позаминулої осені на 96-му році так само тихо, як провела всі дні тривалого, сповненого турбот і скорбот життя, переступила поріг вічності Ганна Іванівна Демидюк, жителька села Тернавка Ізяславського району Хмельницької області.
Незадовго до 95-річчя найстаршої людини цього понад п’ятсотлітнього села мені вдалося поспілкуватися з довгожителькою. Незважаючи на вік, вона мала добру пам'ять, зір і слух. Пропоную стислий виклад почутого впродовж двогодинної розмови.
Ганна – третя дитина у хліборобській родині Івана та Ярини Горбачуків.
Батьки мали шість дочок та одного сина. Хлопчик помер маленьким, а дівчата всі вижили. Нині в живих залишилося двоє: 91-річна Ліда проживає в рідному селі, а наймолодшу із сестер, 88-річну Наталію доля закинула аж на Кубань.
У 1920-х, на початку 1930-х років, Горбачуки, як і більшість селян важко працювали, будуючи плани на майбутнє. Не здогадуючись, що скоро їх спіткає велике лихо. Родина ніколи не розкошувала, але й не бідувала.
Прості селяни, вони в усьому, особливо в господарських роботах, покладалися передусім на себе. Сумлінно працювали біля землі, доглядали домашню живність, продавали державі й на ринку вироблену продукцію, вчасно сплачували податки. За вторговані гроші купували новий реманент, одяг і взуття. Оскільки проживали в невеликій, затісній для семи душ хаті, придбали будівельні матеріали для спорудження більшого будинку.
Але несподівано в Тернавку прийшло горе. На сільських зборах влада повідомила про колективізацію. Більшість мешканців не уявляли, що таке колгосп, але багато з них зрозуміли найголовніше: комуністи у селян відберуть землю і надбане завдяки важкій праці майно, повернуть панщину, а людей перетворять на кріпаків.
Дбайливий та успішний хлібороб Іван Горбачук навідріз відмовився вступати до колгоспу. Не хотів із господаря, незалежної людини перетворитися на безправного попихача в місцевих нероб-комнезамів і прибулих невідь звідки «фахівців- колективізаторів».
Останні найбільше лютували. Їх, неначе скажених собак, боялися не тільки селяни, але й місцеві активісти.
Іван, як чоловік принциповий, не йняв віри комуністам: ні «своїм», відомим у Тернавці злодіям, ледарям, п’яницям і брехунам, ні забродам-агітаторам. Хоча вони обіцяли безтурботне й солодке, майже райське життя в майбутній комуні.
Малограмотні, завжди п’яні, невігласи, не розуміючи значення і змісту слів, виступи перед громадою закінчували вигуками: «Смерть протар’яту, хай живе світова буржуАзія!». Вони повторювали компартійні байки про «шкідництво класових ворогів-куркулів» і безперестанку торочили про велику перевагу всього спільного над особистим, індивідуальним і приватним.
Слухаючи такі брехні, тернов’яни старшого віку обурювалися: «Хоча більшовицька шантрапа називає Івана Горбачука та інших господарів куркулями і нашими ворогами, насправді ж вони – чесні і працьовиті люди». Згадували мудру приказку: «Де все гуртове – там чортове!»
Незважаючи на погрози, деякий час Іван Горбачук ще працював на своєму полі старанно й успішно. Справно сплачував податки. Але влада, з метою тиску на одноосібників, різко підвищила розміри податків, аж поки не зробила їх зовсім непосильними. А тоді, через неможливість сплатити черговий високий податок, восени 1931 року Івана Горбачука заарештували і засудили.
Велика родина залишилася без батька й чоловіка. Через декілька днів приїхав гурт п’яних грабіжників-розкуркулювачів. Один тримав червоний прапор, другий грав на гармошці, решта захриплими голосами співали «Інтернаціонал» та інші більшовицькі пісні. В їхніх руках була зброя, сокири й ломи.
Із криками та брутальною лайкою вони увірвалися у двір, де почали громити і грабувати господарство Горбачуків. Двоє коней, лошата, корову з телям, десяток овець, четверо свиней, а також віз, плуг, борони, інший реманент – все нажите важкою багаторічною сумлінною працею майно без жодних пояснень було забране до колгоспу. Також вилучили збіжжя, крупи, з хати повиносили подушки, ковдри, посуд, теплий одяг. Ніхто не зважав на плач переляканих дітей і сльози господині.
Нова влада, реквізувавши восени в селян корів і коней, через неуцтво чи байдужість не подбала про приміщення для утримування зимою великої кількості тварин. Не вміла і не знала, як їх доглядати, чим годувати.
Дійних корів помістили в будинках вигнаних напризволяще «куркулів». А коней зігнали у двір якогось господаря. Там їм не давали ні їсти, ні пити. Тому голодні тварини розбрелися селом. Вони підходили до знайомих, рідних їм дворів, стояли біля воріт і жалібно іржали, ніби просилися додому. Перелякані люди-колишні господарі не наважувалися впускати своїх улюбленців у двори чи дати їм сіна і води. Люди плакали, але боялися викликати гнів нової влади і проганяли від своїх дворів тварин.
У пошуках їжі голодні і знесилені коні повільно бродили полями, намагаючись знайти якусь поживу. Зимою всі вони загинули від голоду й холоду. Їхні тіла засипав сніг. Наступної весни про трагічну долю коней нагадували їхні кості, що біліли на полях довкола села.
Невдовзі після засудження Івана вже на початку зими Ярина отримала від чоловіка довгого листа. Той повідомляв, що перебуває в одній із тюрем Маріуполя.
Щодня з ранку до пізнього вечора разом із багатьма в’язнями, такими як і сам колишніми «куркулями», а нині засудженими «ворогами народу» – працює на будівництві доменної печі.
У тюрмі – жахливі умови. Вночі втомлені люди сплять на дерев’яних нарах у холодному дощаному бараку. В тому самому одязі, в якому вдень працюють. Харчування абияке. Від недоїдання, холоду й непосильної роботи Іван дуже ослаб. В’язні хворіють і масово вмирають.
Тюремники ставилися до них гірше, ніж до тварин. Не вживають жодних заходів для порятунку від голоду й холоду, не бережуть життя нещасних «ворогів». Головне для них – «достроково виконати і перевиконати плани партії більшовиків». Дебелі, мордаті наглядачі вважають контрреволюційними всі скарги в’язнів на нелюдські умови праці й утримання. Б’ють їх, змучених і голодних, а непокірним ще й погрожують розстрілом. Замість померлих від виснаження або загиблих на будівництві, щодня привозять сотні інших «ворогів».
Іван просив якнайскоріше прислати теплу білизну й кожуха, а також сухарів і сала. Родина зібрала посилку, допомогли родичі й сусіди. Невдовзі дві посилки були надіслані до Маріуполя.
Проте минуло небагато часу й одна з них, де мали б бути харчі, повернулася в Тернавку. При посилці було повідомлення, що адресат вибув у «нєізвєстном направлєнії». Коли зі скриньки зняли накривку, з неї посипався пісок, перемішаний з камінчиками. Очевидно, «кмітливі» будівники «світлого майбутнього» поклали цей непотріб замість вкрадених сала і сухарів. Посилка з одягом не повернулася.
Після того випадку ні від самого Івана Горбачука, ні від влади, яка його запроторила на каторгу, родина жодних вістей ніколи не отримувала. Була людина і безслідно зникла!
І досі невідомо, коли і за яких обставин обірвалося життя Івана Горбачука, де він похований. Жодної згадки нема про нього як невинну жертву репресій в четвертій книзі тому «Реабілітовані історією. Хмельницька область», яка містить інформацію про жителів Тернавки, репресованих комуністичним режимом.
Після втрати батька Ганя та її сестри перестали ходити до школи. Разом із двома старшими дітьми мусила допомагати матері. Не тільки виконувала всі роботи в домашньому господарстві, піклувалася про молодших сестер, але вже з 11 років доглядала і навіть доїла колгоспних корів.
Згодом не одне десятиріччя разом із багатьма сусідками працювала на колгоспних ланах, де вручну, майже без застосування техніки вирощували і збирали цукрові буряки.
За словами довгожительки, у період 1932–33 років у селі від недоїдання, голоду або спричинених ним хвороб померло багато, можливо декілька десятків людей. Серед них були родини з їхньої вулиці, навіть сусіди. Вмирали діти, в тому числі й колишні її однокласники. Всіх померлих хоронили без дотримання традиційних християнських ритуалів.
Ганна розповідала, що в умовах голодного і напівголодного існування через затьмарення свідомості в більшості людей зникло співчуття до ближніх і запанувало взаємне відчуження. Думали про одне: як і чим втамувати почуття постійного голоду. Їхня родина врятувалася завдяки тому, що батько незадовго до арешту викопав у садку декілька глибоких ям, в яких сховав пудів десять жита. А над ними посадив кущі смородини. Були збережені жорна і ступа. Щоб вижити, люди ловили рибу, знімали з гнізд і їли воронячі яйця, з перемелених жолудів, каштанів і кори пекли «хліб». Варили «борщі» із бур’янів, знайдених на полях буряків, гнилої картоплі й капусти.
«Молю Бога за всіх померлих і прошу, щоб ніколи не допустив повторення тих бід, які пережило наше покоління» – сказала на завершення Ганна Демидюк, у дівоцтві Горбачук, донька розкуркуленого хлібороба Івана Горбачука.
Якщо ваш рід розкуркулили – розкажіть нам про це.
Ми просимо повідомити прізвище та ім'я ваших рідних, їхній вік, кількість членів родини і роки народження дітей, де вони жили (село район, область), що мали (земля, худоба, реманент, приміщення), як працювали (самі чи залучали працю найманих робітників), що виробляли, і переповісти історію їхнього «розкуркулення». Важливі і факти, і емоції, які переживали люди. Якщо ви маєте фотографії чи документи, просимо їх також нам надіслати. Деталі можуть допомогти людям знайти рідних.
Пишіть на адресу: Radiosvoboda@rferl.org
Читайте ще: