ЛЬВІВ – Як Радіо Свобода вплинуло на формування політв’язня часів СРСР, дисидента, філософа, учасника Української Гельсінської групи, Ініціативної групи «Першого грудня» Мирослава Мариновича?
За словами Мирослава Мариновича, його спогади про юність – це слухання передач Радіо Свобода.
10 років свого життя відомий українець Мирослав Маринович провів у таборах та на засланні в СРСР. У неволі йому вдавалося впіймати хвилі Української служби Радіо Свобода.
Перша передача Української редакції Радіо Свобода (на той час Радіо Визволення) вийшла в ефір 16 серпня 1954 року.
‒ Пане Мариновичу, коли почалась ваша історія з Радіо Свобода? Як слухали передачі забороненої в СРСР радіостанції?
‒ Навіть не пам’ятаю, як вона почалася, тому що у мене таке враження, що вся моя юність була з Радіо Свобода. Тобто, я не пригадую день, коли вперше почав слухати передачі. У тій ранній юності я себе постійно бачу з вухом, «пришпиленим» до радіо, щоб якось пройти через оті глушилки і почути цей голос. Це і є частина моєї юності.
‒ Як вплинули на вас передачі Радіо Свобода, імена, які ви чули з етеру, які були заборонені в радянський час? Коли ви чули, для прикладу, історію України, про яку не говорилося, а це і про Голодомор, і репресії, і політичних в’язнів? Як це змінювало ваш світогляд?
Коли я слухав по радіо всі ті передачі, було відчуття повної правди
‒ Це ніби дощ на спраглу землю. Я просто поглинав цю інформацію. По-перше, я їй цілковито довірявся. По-друге, це було заповнення тих лагун, які я не міг заповнити інакше. Тобто, я не міг прийти в бібліотеку, коли вчився ще у школі, взяти книгу з нормальної історії України. Не мав ще таких знайомств, щоби прочитати передрукований самвидав, передрукований власноруч.
І тому Радіо Свобода було чи не єдиним джерелом правдивої інформації про все: і про минуле, і про історію, і про сучасність. Коли я слухав по радіо всі ті передачі, було відчуття повної правди. І було дуже легко одразу відчути, де добро, де зло, де правда, а де неправда.
‒ Чи вдавалося слухати «ворожі голоси» під час перебування в неволі? Як довідувались про те, що про вас та інших дисидентів повідомляють світові?
Коли вже був на засланні у Казахстані, спеціально купив радіоприймач «Спідола»
‒ У таборах не міг слухати, а коли вже був на засланні у Казахстані, спеціально купив радіоприймач «Спідола», щоб можна було слухати. Правда, якось необережно його виставив, і у мене вкрали це радіо. Інші слухали (сміється – ред.).
В Україні складно було слухати. То хвилі такі, що нічого не було чути та й етер переривали. А часом такий гарний, глибокий голос пробивався.
Я не пригадую вже імен дикторів, хто у час моєї юності говорив, але вже пізніше, навіть після звільнення, я з насолодою слухав Надію Світличну. Дуже любив її голос. Вона одразу творила мені такий дружній затишок, тому що ми зналися особисто. Але і вона була частинкою України.
‒ І, зокрема, Надія Світлична, інформувала про учасників Української Гельсінської групи, про їхній арешт. А ви знали про це?
‒ Ми знали про те, що Радіо Свобода інформує про тих, кого заарештували перед нами. Тобто, навіть перебуваючи в ув’язненні, нам не треба було знати, уявляти собі, що інформація про нас йде по голосах. Так що це була така рідна стихія.
‒ Вже нині покійний політв'язень часів СРСР, якого ви добре знали, Валентин Мороз розповідав мені про те, як йому вдавалося передавати свої тексти, які потім озвучували на Радіо Свобода. Чи в таборі, а потім на засланні ви мали змогу якимсь чином передати свої тексти, щоб їх озвучили на Радіо Свобода?
Ми писали інформацію про табір, але також переписували звернення
‒ Ми передавали адресно саме до Радіо Свобода, але працював, як жартівливо Іван Світличний називав, такий собі табірний «пен-клуб». То була група в’язнів, які мали талант писати дуже дрібним, але виразним почерком. На маленьких клаптиках паперу, олівцем.
Я входив до тієї групи, і ми писали інформацію про табір, але також і переписували звернення, якісь статті, звичайно ж, антирадянського характеру. І все це потім передавали за допомогою наших рідних у Москву, а далі ‒ у вільний світ. Такою була ця передача інформації.
‒ Ви розповідаєте і про клаптик паперу, і дрібний почерк. Ці тексти писалися з голови, подавались цитати. Ані тоді ніяких гуглів, ані книжок під рукою, щоб якусь цитату знайти. Це свідчення того, якого високого інтелектуального рівня людей кинула радянська влада в ув’язнення.
‒ Я пригадую собі своє враження, коли я приїхав у табір, що це було місце найвільніше в Радянському Союзі. Там же всі були покарані за вільнодумство і говорили вільно, без всякого страху. А по-друге, там був цвіт Радянського Союзу, інтелектуальний цвіт. Для мене це був другий університет. Наші дискусії, наші обговорення різних проблем. Дуже шкода, що не було диктофонів, щоб можна було записати. Голова служила пам’яттю.
Але ця проблема, про яку ви кажете, вона дуже сильно відчувалася в час роботи Гельсінської групи. Не те, що інформації не могли подивитися. Навіть ту інформацію кодували люди. Звичайно, якісь там нотатки треба було зробити, бо немислимо було все запам'ятати. Але при цьому ти мав зрозуміти, що ці нотатки можуть завтра опинитися в руках КДБ, тому що проведуть обшук.
І потім ця людина, яка дала таку ж саму інформацію, постраждає. Тому треба було якось так завуальовано говорити, записувати собі. Я потім, вже після звільнення, коли писав книгу спогадів, то зазирнув у наші документи. І так стало мені трішки сумно, тому що я уявив, як їх можна було би написати, маючи все це ‒ інтернет, книги, доступну інформацію. Так що ці наші тексти Гельсінської групи треба оцінювати не за їхнім інформативним наповненням, а оцінювати за тим, що вони фактично писалися, образно кажучи, кров’ю, ціною свободи.
Сьогодні море інформації, інформація доступна, а люди перестають бути спроможними розрізнити правду і неправду
Сьогодні я порівнюю нинішній час із тодішнім. Я бачу, в яку кризу увійшло сьогодні людство. Тому що є море інформації, інформація доступна, а люди перестають бути спроможними розрізнити правду і неправду, зло і добро.
Мені говорили мої табірні колеги, які живуть в Москві. Ми з ними розмовляли ще у час Майдану. Тоді вони мені казали, що в Москві доступний інтернет, що все можна подивитися, прочитати з українських ресурсів українські матеріали про Майдан. Але люди не знають, що читати, не знають чому довірятися. А довіряються зомбі-ящику. І все. Це мене вразило.
У радянський час заглушали інформацію. Але люди все одно розуміли, що вони це почують і що це правда. Сьогодні інформація доступна, а люди втрачають спроможність розрізнити її. Для мене це проблема людської цивілізації сьогодні.
А якщо ми сюди ще додамо оті нові апокаліптичні хвилі, які йдуть з феномену штучного інтелекту? Уявіть собі, як виглядатимуть вибори, політичне змагання, коли їхній результат визначатиме штучний інтелект. Подали чорний піар, і люди вважатимуть, що це абсолютно правильно. Тобто, насправді загрози у тій втраті спроможності розрізнити добро і зло є несамовито серйозні сьогодні. І це один із викликів зла.
І тому я згадую цей час, коли я слухав Радіо Свободу, як такий золотий час людської цивілізації, коли люди були спроможні розрізнити правду і неправду.
Інші публікації про історію Української редакції і Радіо Свобода загалом читайте тут: ІСТОРІЯ РАДІО СВОБОДА
Форум