«Я поїхав, щоб скоротити цю війну хоча б на мить»: історія поляка, який воює у ЗСУ проти Росії

36-річний поляк Пйотр Міткевич залишив родину, бізнес і без військового досвіду став до лав ЗСУ. Починав службу у Міжнародному легіоні територіальної оборони України у травні 2022 року. Каже, що підписав контракт до кінця війни. Вже 4 рази його розривав, але щоразу повертався на фронт.

Міткевич отримав в Україні високі державні нагороди, але не вважає себе героєм і просить звертатися до нього на «ти».

Після короткої відпустки, дорогою на фронт Пйотр у інтервʼю Радіо Свобода розповів про свою мотивацію, про те, що у нього викликає сльози і безсоння та чому він хоче якнайшвидшого закінчення війни.

Шлях на фронт

– Майже два роки ти на війні в Україні. Як і чому ти ухвалив це рішення, що тебе спонукало до цього?

– Це були фотографії, які я бачив з Бучі, Ірпеня. Вони запалили в мені вогонь до дії, до того щоб не ховати голову в пісок, а йти і зробити все, аби таке не відбувалося ніде на світі.

– Що сказали твої рідні тоді? Чи відмовляли, чи просили залишитися в Польщі?

– Я маю в Польщі дружину, двох дітей. Мав ресторан, він і надалі є, але дружина його то закриває, то відкриває як має більше сили. Я просто поставив їх перед фактом, сказав просто, що їду. Була інформація: «Іноземці, приїжджайте, допоможіть нам» і наступного дня я пішов до посольства.

– Дружина була засмучена?

– Жаль і смуток був, також страх.

– Ти вже згадав про ресторан, а чим ще ти займався перед тим, як поїхати на війну. Як виглядало твоє життя?

Я керував рестораном, також раніше був тренером з боксу. Займався боксом, на якісь змагання їздив, але то ще коли був дитиною, десь до 20 років.

– Чи є у вас військова освіта?

– Ні.

– Тоді звідки таке бажання йти і робити те, чого по суті не вмієш, не знаєш?

– То як імпульс, мусиш щось зробити, не можеш дозволити щоб дітей і жінок ґвалтували. Не важливо чи це українські діти, якби це були російські, то поїхав би до Росії допомагати, якби там кривдили людей. Я поїхав до людей, а не до народу.

– Чи перед початком служби був час на серйозне навчання? Як це виглядало тоді?

– Я приїхав, скажемо так, в найкращому моменті щоб готуватися. Це був такий час перед Купʼянським наступом, вже після оборони околиць Харкова. Від середини травня і фактично весь червень був спокійний час коли можна було звикнути до фронту, багато тренуватися і вчитися.

Я мав від кого вчитися. У нашій групі були спеціалісти з усього світу, з Австралії, США, Польщі. В той період фронт був доволі спокійний, були артилерійські перестрілки з одної і з другої сторони. Не було таких тяжких боїв зі штурмами, з захопленням міст. Це було найспокійніших півтора місяці.

– Тобто навчання вже було фактично на фронті?

– Перед тим так само були навчання на нашій базі, а потім ми поїхали на фронт. Там були і тренінги, і вже прифронтова робота.

Війна – це кривда

– Українці воюють за свою державу, за свою землю, за своїх близьких. А яка була твоя мотивація? За що борешся ти?

– Я поїхав щоб скоротити цю війну, хоча б на секунду.

За два роки моє ставлення до цієї війни дуже змінювалося. Від такого, що я тут для людей, щоб цю війну якнайшвидше закінчити. Потім у Бахмуті багато моїх колег загинуло і в мені зʼявилася агресія, ненависть, бажання помсти, а сьогодні я знову хотів би закінчення війни.

Я багатьох людей в Україні питаю: «Якби сьогодні був мир, але кордон там де фронт. Хлопці повертаються живими до своїх родин, але без українського Криму і без Донбасу». Я поляк і сьогодні можу сказати, що я на війні аби закінчити її якнайшвидше, я не хочу нікому кривди. Бо війна це кривда.

– Але Росія не хоче миру і навіть якщо війна зараз закінчиться, то за кілька років може початися з новою силою.

– А у мене таке питання? Чи в Росії є люди чи тільки «орки»? Я провів майже два роки на Харківському напрямку, де люди мають родини в Росії, де мішані подружжя – українці та росіяни і ці люди безумовно хочуть миру.

Два місяці тому я мав розмову з офіціанткою з Харкова і вона питає: «Коли буде кінець війни, що ти робиш щоб був кінець війни?».

Я відповів: «Я не знаю, але я поляк і для мене важливо щоб цієї війни не було в Польщі». І вона була на мене дуже зла і те, що я тут роблю потрактувала так: «Але ти не думаєш про мене і про мій дім».

– Ти кажеш, що поїхав в Україну, щоб скоротити цю війну і щоб фронт не просунувся ні в одну, ні в іншу сторону. Що це означає? Тобто ти прихильник мирних переговорів?

– Це ваша земля, це вам вирішувати, але повної перемоги російської чи повної перемоги української без вбивства мільйонів людей я не бачу.

– Ти кажеш, що в тебе змінювалася мотивація? Чому?

– Коли ти втрачаєш близьких осіб… Коли я говорю зі своїми друзями з України вони мені кажуть: «Будемо боротися до кінця, смерть ворогам». І це часто говорять люди, які вже так багато втратили, що та смерть найближчих не може бути даремною, але це трохи як гра в покер. Весь час піднімаємо ставки.

– Ти розвідник. В чому полягає твоя робота, які завдання виконуєш?

– Я працював в розвідці рік. Зараз працюю з дронами і в групі швидкого реагування. Якщо є поранені, щоб швидко їх забрати з поля бою, або якби був якийсь штурм на нас, то наробити галасу щоб «розосередити» вогонь. А місія розвідника полягала в тому щоб виявити ціль, надіслати координати аби та ціль була знищена.

Також були завдання робити засідки на танки, БТРи, на іншу техніку, бо в нашій групі були спеціалісти з Javelin та NLAW. Сам я теж обслуговував NLAW. Тобто організація засідок, перевірка території, супровід піхоти на позиції. Також атаки на позиції ворога, але це в ситуаціях коли була така необхідність.

Тепер трохи інші завдання. Менше роботи на «нулі», радше «перша лінія» і робота з дронами. Коли я був поранений, то пройшов курс на дронах FPV. Навчання тривало 3 тижні, я розмовляв з інструкторами, навчався збирати дрони, програмувати їх, переробляти.

Багато знань у цій галузі отримав. Зараз ця праця є найефективніша з однієї та іншої сторони.

Ця технологія так розвивається, що в наступних місяцях вона буде ще більше ефективніша і небезпечніша. Зʼявляється багато автоматизації, навіть коли ми витратимо звʼязок з дроном, то він сам могтиме багато чого зробити.

Куп’янська офензива

– На яких ділянках фронту тобі доводилося працювати і де було найнебезпечніше?

– Розкажу про минулий рік, актуальних місць не буду називати. Брав участь у Купʼянському наступі. В самому Купʼянську ми одні з перших були на іншому березі, разом з підрозділом «Kraken». Працювали по стороні Новоселівки. Пізніше в іншій групі працював під Кліщіївкою, але так загалом найбільше це Купʼянський напрямок.

Я не був у Бахмуті, коли мої хлопці були там, я в Польщі збирав гроші на медичне обладнання. Саме з Бахмута найбільше героїчних історій.

Купʼянський наступ був небезпечний, але там було і багато радості. Коли ми заходили в нові села, то люди нас вітали дуже доброзичливо, махали нам, діти тішилися. Було і небезпечно, але була і велика мотивація.

Не буду приховувати, що були і цивільні, які ставилися до нас неприязно.

Тобто, не так, що всі 100% кидалися нас обіймати. Завжди на фронті є місця, де не знаєш по який бік місцеві мешканці хотіли би бути.

– І це, напевно, страшно?

– Це страшно. Наприклад, для американців це зовсім не зрозуміло. Американці, які приїжджають, у них мета боротися за свободу і демократію в Україні.

Вони думають, що це такі цінності, яких прагне 100% України. А це не до кінця так.

– Війна це багато жертв. Чи часто в тебе зʼявляються думки про смерть, про полон?

– Якщо говорити про полон, то для мене, як для поляка, це щось неможливе. Для моєї родини була б ліпше моя смерть, ніж моя неволя в Росії, бо там і так мені б загрожувала смертна кара.

А якщо говорити про смерть, то вона весь час поруч. Я більше переживаю за життя своїх товаришів, з якими на фронті, ніж за своє і знаю, що вони так само.

Я впевнений, якщо буду в ситуації смертельної загрози, то вони мене не залишать і будуть зі мною поки житиму.

І такі героїчні вчинки в легіоні вже були, багато поляків загинули захищаючи своїх українських бойових товаришів чи побратимів з іноземного легіону.

– Ти воюєш лише поряд з іноземцями?

– Я працював у чотирьох різних групах, і з українцями, і з іноземцями з цілого світу.

Набагато краще працювати з українською групою, бо вони мають ліпшу мотивацію і вони за два місяці не повернуться додому.

Бо ми, як іноземці в кожну мить можемо розірвати контракт. Багато є таких, які приїжджають, бачать, що дуже важко і повертаються додому, бо так можуть.

– Наскільки серйозно ти був поранений, де і за яких обставин це сталося?

– Досить серйозно, мав зламану ключицю. Як це сталося до кінця не знаю, з огляду на адреналін, на те, що весь час в бронежилеті і з рюкзаком, вони цю ключицю підтримували.

Ми був були під артобстрілом з «Градів» , а коли поверталися, наша машина вʼїхала у вирву від бомби і там був теж сильний удар. Це було у липні минулого року, у лісах біля Кліщіївки.

– Скільки часу ти провів у лікарні і чи після цього поранення не було бажання закінчити з війною?

– В лікарні я був місяць. Мені пощастило, бо шпиталь моєї частини – один з найкращих в Україні.

Лікарі добре про мене подбали, зробили операцію, реабілітація була чудова. Не всі мають таке щастя, бо якщо потрапиш до шпиталю, котрий близько до фронту, то там важко. Не тому, що лікарі гірші чи гірше обладнання, а через те, що бувають моменти коли просто бракує рук до праці.

Якщо говорити про моє лікування, то все було на найвищому рівні. Коли лікувався зустрів багато нових приятелів – українців з ампутаціями. З цього приводу я відчуваю певний біль, бо з одного боку хотів би кінця війни, а з іншого – я обіцяв моєму другові, який втратив дві ноги, що помщуся за нього.

За ці два роки я чотири рази розривав контакт і на місяць повертався до Польщі. Дружина казала: «Не відпущу тебе знову, заберу паспорт, розлучуся з тобою якщо поїдеш ще раз». Але я повертався, бо не міг спати вдома, думаючи, що залишаю тих людей, друзів на фронті, що ховаю голову в пісок.

В цій війні я бачу три варіанти: перший – вдавати, що нічого не відбувається, другий – бути на боці України, третій – бути на боці Росії. Я хотів би сьогодні знайти четвертий варіант – бути на боці людей. Я знаю, що говорю такі речі, які будуть погано потрактовані, але навіть цього хочу. Хочу щоб кожний замислився – «на боці людей».

– Скільки поляків зараз воює в Україні?

– Я знаю багато поляків, які воюють, втім це інформація, яку я не можу озвучувати. Але це не так, як кажуть в Росії, що по раціях чути польську мову. Це неможливо. Якби нас було так багато, то не загинуло б тільки 12.

Поляки приїжджають на війну з великою мотивацією. Часто як добровольці на завдання йдуть першими, так як Даніель Штибер – дуже сміливий молодий чоловік, який як доброволець пішов на місію. Крім того в цій місії він був у перших рядах.

– Чи комфортно для тебе давати інтервʼю і чому не приховуєш свого обличчя? Не боїшся за своє життя?

– Моя ціль – скоротити цю війну, закінчити цю війну, не боюся своїх намірів. За мною ніхто не стоїть, я тут малий пішак, котрий хоче кричати: «А може по одній і по другій стороні є люди, може треба це закінчити?». Я не знаюся на політиці, напевно буде багато «але» перед «кінцем війни», але хочу того кінця.

Чи боюся? А хто і для чого може мені завдати шкоди? Росіяни? Такій одиниці, яка нічого не означає?

– Тобто немає страху?

Я не є полковником, я звичайний солдат. А вбити мене в Польщі? Н,у це би була велика ненависть з боку Польщі, бо вбили поляка в Польщі. А як вбʼють мене на фронті, то така моя доля, я є добровольцем.

– Яке найнедоречніше питання, яке ти чув від журналістів, від інших людей?

– Я не люблю приватних питань, бо мене болить, що я залишив свою дружину, дітей, що не дбаю про наш малий світ, тільки хочу рятувати весь світ.

– Маю на увазі такі питання, наприклад, «скільки росіян ти вбив?», «що відчуваєш коли стріляєш в людей?». Такі питання тебе дратують?

– Це питання про моє сумління і про мій біль.

Вбивства людей – це погано, якщо ти солдат, то не повинен думати, що по іншому боці є людина. Маєш думати, що там «орки», там гвалтівники.

Але це не так, що 100 % тих хлопців з російського боку погані люди. Наприклад, ті з «ДНР» вони мають якісь свої наміри...

І там теж є ті, хто пішов добровільно, бо вважають, що це правильно.

Я відчуваю, що правильно є тут.

– На Великодні свята ви були вдома. Скільки часу мали на відпочинок?

» Був півтора тижні в Польщі, з дружиною, з доньками. Був в своєму ресторані, приходили до мене сусіди, розмовляли. Маю сусіда, який є проросійський. Він до мене приходить, ми говоримо, він має свою думку, якусь свою рацію, він розумний, з вищою освітою.

– І що він каже тобі?

– То такі наші приватні розмови.

– Ти з ним дискутуєш, пробуєш переконати?

– Ні, бо я його не переконаю. Він мені не бажає смерті, не бажає злого.

Він теж розуміє чому я сюди (в Україну – ред.) поїхав. Він більше дивиться на ситуацію з точки зору історії, бізнесу, а я з емоційного погляду.

Дуже часто якщо дивитися на історію, бізнес, економіку, інтереси великих держав, то вони видаються дивними після того, коли ти стикаєшся з емоціями і людьми. Тому я говорю про людей, а не про народи.

Мене дуже болить коли в Польщі щось погане зробив Іван, Тарас, а потім пишуть: «Українці побили польку або обплювали офіціантку». Це не українці, це зробили двоє якихось дурнів.

Дегуманізація і в іншу сторону.

Я тут не є поляком, я Пйотр Міткевич, я не є символом Польщі. Я тут, бо маю такі переконання, відчуваю таку потребу. Хочу щоб ця війна закінчилася, не хочу щоб страждали люди.

– Але одна людина не може закінчити війну, хіба що та людина путін.

– Я цієї війни не закінчу, але хочу «докинути свій камінчик», щоб люди трохи задумалися.

Може можна війну закінчити? Може не треба вбивати наступних сотень тисяч?

За ці два роки я не став професійним військовим, але багато чого навчився, багато бачив, розмовляв з професійними військовими.

Щоб здобути велике місто це означає знищувати будинок за будинком.

Бахмут це було середнє містечко, понад 70 тисяч мешканців, і щоб його здобути, коли по двох сторонах було прагнення боротьби і були боєприпаси, то гинуло там багато людей по обидвох сторонах і кожен будинок був дощенту зруйнований.

Отже, так само якби ми хотіли здобути Бахмут, то теж мусили б важко воювати, так само гинули б люди, так само мусили б нищити будинок за будинком. А тепер уявімо собі велике місто-мільйонник.

Складнощі повернення до цивільного життя

– Два роки на фронті це багато. Як почуваєшся в Польщі, в нормальному житті, де немає війни, серед цивільних людей?

– Я погано сплю. Коли ми з дружиною лежимо в ліжку, вона дивиться на мене і питає: «Чому ти не зі мною, а думками весь час там? Ти приїхав тільки фізично, замість проводили час зі мною і дітьми, ти займаєшся далі тими своїми справами».

Якщо я захочу повернуся до звичайного життя, то буду потребувати допомоги ззовні, щоб знову знайти себе. Буду потребувати дружини, дітей, щоб вони були поруч і підтримували.

Припускаю, що і якась психологічна терапія мені буде потрібна, бо в мені багато агресії. Коли я повертаюся до Польщі, то намагаюся не ходити в місця де багато людей, де алкоголь і агресія, бо можу «вибухнути».

– Як виглядає ситуація з боєприпасами зараз в твоєму підрозділі? Чи відчутний брак допомоги Заходу і США?

– Я не використовую артилерії, я використовую карабіни типу М4, тяжкі карабіни. Цього було досить завжди і є зараз. Тільки це не та зброя, якою можна виграти війну.

Я свою зброю маю і можу бути малою частиною, але щоб та частина йшла вперед і здобувала позиції, то потрібно щоб за 20 кілометрів від мене була потужна артилерія, 40 кілометрів за мною міцна відповідь з повітря, з літаків.

За цим мусить бути ціла логістика. На думку американців, якщо не маєш переваги в повітрям, то наступ немає сенсу, бо втрати будуть надто великі.

– Чи доводилося тобі брати полонених?

– Так, ми мали полонених. Це були різні особи. Попри те, що в мене були моменти, коли я все, що по іншій стороні ненавидів, але до полонених я завжди ставився з повагою, з думкою, що ми їх поміняємо на наших хлопців.

Ми віддамо їхнього, а вони віддадуть нашого полоненого. Для мене це було цінно. Російські полонені і воду отримували, і медичну допомогу. Там де я був завжди було нормальне ставлення.

– Ти маєш дві нагороди. Що це за нагороди і за виконання яких завдань отримав їх?

– Отримав «героя» українсько-російської війни і орден «За мужності» ІІІ ступеня. Просто дістав нагороди з яких можу бути гордий, але, водночас, як людина можу їх соромитися.

– Чи почуваєшся героєм?

– Ні, не вважаю себе героєм. Герої це ті, які загинули.

Розбіжності у поглядах українців і поляків

– Як ти оцінюєш теперішні стосунки між українцями і поляками? Яке їхнє майбутнє?

– Ми мали чудові взаємини. Коли тільки почалася велика війна, то ніхто в Польщі не дивився чи то був українець, чи не українець, це була потребуюча людина. Треба відкрити свої серця, прийняти цих людей.

Мій кузин мав вільний будинок, поїхав на кордон, забрав жінок, дітей і дав там жити безкоштовно, ще й їжею забезпечував.

У моєму ресторані по середах і суботах з сусідами робили канапки і відвозили на Східний вокзал у Варшаві. Кожен з нас хотів допомогти людям.

Багато українців мені говорили: «Ми ніколи не забудемо того, що ви для нас зробили. Завдяки цій допомозі з вашої сторони, ми почувалися безпечно, мали дах над головою, був прихисток».

А далі зʼявилася картинка з висипаним зерном і багато людей мене питають: «Петро, чому ви розсипали наше українське збіжжя? Можна було зробити з нього хліб, дати людям щоб його зʼїли».

З їхньої точки зору вони мають рацію.

Але я також бачу польського фермера, який каже: «Приїде дешеве зерно з України, я свого не продам і збанкрутую». Бачиш, це та сама картина, але показана під іншим кутом зору. Такі картинки нам показують медіа і створюються чергові конфлікти.

Так само як великим конфліктом і великою проблемою для поляків є ваш символ «Бандери». Може кожен народ й має своїх героїв, але ми в Польщі Бандеру сприймаємо зовсім інакше ніж ви. І на це я хочу звернути увагу, що росіяни теж мають інший погляд на Сталіна, ніж ми поляки. Люди бачать по різному одні й ті самі речі і мають різні емоції повʼязані з тим самим.

– Як гадаєш українці вдячні?

– Не знаю чи українці вдячні.

Знаю, що люди з якими я познайомився дуже вдячні. Вдячні за те, що я на фронті, за те, що збирав пожертви і допомагав, за те, що в цей час я з ними поруч як брат. Але український народ – це мільйони людей. Один буде вдячний, інший менш вдячний. Захід України інший ніж схід України.

– Тебе це дивує?

– Мене це дивувало раніше, я цього не розумів, до сьогодні відчуваю, що не до кінця розумію цієї різниці в ментальності.

Мені напевно легше, бо я трохи людина зі Сходу. Мене дідусь виховував до шостого року життя і ту ментальність нашу, культуру, історію я трохи розумію. Але американці, наприклад, того зовсім не розуміють. Скажу так, кожна людина в Україні – це окрема історія.

Хто по той інший бік фронту?

– Недавно я розмовляла з фермерами на кордоні. Вони кажуть, що це не їхня війна і українці мають самі собі дати раду. Теж читала коментарі під твоїм інтервʼю польському медіа і там багато хейту. Люди пишуть, що співчувають твоїй родині, що ти маєш залишитися в Польщі, а не воювати в Україні. Що ти про це думаєш?

– Я в Україні для того щоб скоротити війну і зробити все для цього. Я готовий їхати до Москви, щоб побачити хто там по іншій стороні, чи там люди і чи вони хочуть миру. Бо я вважає, що людина завжди хоче миру.

Я не відчуваю хейту.

Люди, які приходять в мій ресторан знають, що я роблю і ще ніхто в обличчя мені цього не сказав. А якщо хтось має іншу думку, то прийде, як той мій проросійських сусід і ми дискутуємо.

Часто є так, що я йому кажу: «Я тебе розумію, але не підтримую» і він відповідає те саме.

– Останнім часом багато говорять про загрозу і для Польщі. Як вважаєш, чи може так статися, що тобі доведеться повернутися з України аби боронити батьківщину?

– Доки Росія не виграла б в Україні, то немає можливості відкрити другого фронту. Водночас вважаю, що у вас такі сміливі та відважні солдати, що Росія не може виграти.

Єдиний шанс, то якби в Україні закінчилися боєприпаси, якби Захід перестав допомагати з озброєнням. Але вашим хлопцям вистачить мати ножа, три магазини, АК і він не віддасть своєї землі.

Цього не вистачить щоб відбити Крим і Донбас, але вистачить щоб оборонитися. Українці дуже сміливі люди, хоробрі воїни, які борються до кінця.

– Вважаєш, що українцям треба віддати Донбас і забути про Крим?

– Я поляк, це не моя земля, але я як людина, яка втрачає щотижня, чи що два тижні друзів, плачу за ними, не можу спати через ці смерті, то – так.

Якщо Путін насправді погодиться, що мир можливий, а Захід в змозі дати повну гарантію, що цей мир буде тривалий. Я би так хотів, але зараз багато українських патріотів скаже: «іди ти на …, повертайся до Польщі».

– Що будеш робити коли війна закінчиться і повернешся до Польщі?

– Не знаю, я живу наступним тижнем, думаю як його пережити. Наступний точно переживу, бо я не буду на фронті.

Буду в дитячому будинку в Харкові, на потреби якого я збирав гроші. Наступний тиждень проведу з дітьми, але не своїми. Мої мені дорікають за це, бо міг би з ними залишитися трохи довше, але знову вибрав світ, замість свого малого світу.

– Скільки вдалося зібрати грошей і що ти купив для дитячого будинку?

– Наразі нічого не купив, їду до них і запитаю які мають потреби. Я переживаю за те, що можливо їх треба буде евакуювати.

І коли до цього дійде щоб не виникло проблеми з грошима. На цю мить маю понад 20 тисяч злотих, але збір триває.

Думаю, що 20 тисяч доларів зберемо для того, щоб принести радість дітям або у разі потреба могти швидко евакуювати їх з небезпечного місця.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Часів Яр: армія РФ намагається оточити частину міста

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Ми готові оборонятися»: Зеленський після поїздки на Харківщину