Правозахиснику, члену Української Гельсінської групи (УГГ), політв’язню, літописцю історії репресій радянського режиму проти українських дисидентів Василю Овсієнку 8 квітня 2019 року виповнилося 70 років. Справі відновлення історичної справедливості та збереження історичної правди про дисидентський рух Овсієнко, без жодного перебільшення, присвятив усе життя.
Василь Овсієнко із тих людей, про яких кажуть: «місія виконана». Працюючи у Харківській правозахисній групі Овсієнко став справжнім хранителем інформації про український дисидентський рух і про репресії, які чинив радянський режим проти Української Гельсінської групи (УГГ) й усіх, хто не вписувався у «намічену Комуністичною партією» картину світу.
Коротко про основні віхи життя
Народився Василь Овсієнко 8 квітня 1949 року в селі Ставки Радомишльського району Житомирської області.
Після закінчення школи у 1966-му працював у колгоспі, а із 1967 року літпрацівником районної газети у Народичах.
У 1967–1972 роках навчався на філологічному факультеті Київського університету.
Навесні 1968 року виготовив декілька фотовідбитків трактату Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»
Розповсюджував український самвидав у середовищі студентів.
У 1972 році допомагав Василеві Лісовому та Євгенові Пронюку видати журнал «Український вісник» і «Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України».
5 березня 1973 року заарештований за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації та пропаганди. Вирок: 4 роки позбавлення волі в таборах суворого режиму.
У мордовських таборах ЖХ-385/19 ( Лісне Теньгушовського району) і 17-А (Озерне Зубово-Полянського району) брав участь в акціях протесту.
20 серпня 1976 року на «профілактиці» в Київському КГБ відмовився від визнання вини.
Звільнившись у березні 1977-го, жив під адміністративним наглядом у рідному селі і працював у колгоспі художником-оформлювачем.
8 лютого 1979 року засуджений до 3 років позбавлення волі «за спротив міліції». Його текст «Замість останнього слова» став відомим на Заході.
26 серпня 1981 року засуджений за антирадянську агітацію й пропаганду.
Відбував покарання у таборі особливого режиму ВС-389/36 в селі Кучино Чусовського району Пермської області разом із Василем Стусом та іншими українськими політв'язнями.
Брав участь в акціях протесту. Без клопотання помилуваний указом ВР СРСР від 12 серпня 1988 року. Менше як за добу, літаком, спецконвоєм допроваджений у Житомир і звільнений 21 серпня 1988 року.
У листопаді 1989 року – учасник експедиції у Пермські табори з перепоховання Василя Стуса. Олекси Тихого, Юрія Литвина.
З червня 1998 року – координатор програми Харківської правозахисної групи. Записав і опублікував найбільшу кількість інтерв'ю із політв'язнями, поповнює електронний архів ХПГ біографічними довідками політв’язнів.
У 1996 році вийшла книжка нарисів-спогадів «Світло людей» – про Василя Стуса, Оксану Мешко та Юрія Литвина (друге видання, у двох книгах, 2005 рік).
Співупорядник разом із Євгеном Захаровим 4-томного видання матеріалів Української Гельсінкської групи, 2001 року та «Міжнародного біографічного словника дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Том 1. Україна» (208 імен, 2006 року).
Організовував експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох.
Лауреат премії імені Стуса за публіцистику, премії Огієнка в номінації «Громадська діяльність», нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, орденом «За мужність» І ступеня, орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.
Слухайте Василя Овсієнка:
Читайте ще: «Вступ у Гельсінську групу як акт мужності і самопожертви» – Овсієнко
Читайте ще: Оксана Мешко. Як КДБ не зміг одну «козацьку матір» перемогти
Дивіться ще: Унікальні фото перепоховання Стуса, Литвина і Тихого – фотогалерея
Читайте ще: Олекса Тихий. Чому донецький вчитель став «ворогом №1» для СРСР?
