У вітчизняних ЗМІ далі точиться активна дискусія чи треба Україні відмовлятися від наміру вступити в Організацію Північноатлантичного Договору (НАТО).
З’являються і наукові, і зрозумілі для широких верств аналітичні публікації, автори яких покроково доводять, чому таке рішення було б некорисним і навіть згубним.
Не менш популярною є ця тема і за кордоном: досить погортати американські, британські, французькі, німецькі і навіть китайські сайти.
Словом, питання бути чи не бути Україні членом Альянсу без перебільшення збурило світ. Так, воно важливе.
Особливо з урахування того факту, що в якості пропозиції відмову від членства уже виклала Кремлеві українська переговірна група у Стамбулі два тижні тому.
Вирішувати щодо бажання бути в НАТО треба не через те, чи це нам вигідно і приносить безпеку. Членство дає надійний захист тридцятьом державам Європи й Америки, і стати тридцять першою Україні було б і почесно і заслужено.
Втрат, просто кажучи, нема. Вигоди – очевидні.
Знімаються усі питання про «закрите небо», про озброєння включно з найпотужнішим, про число і якість збройних сил усіх тридцятьох держав включно з наймогутнішими, які виступлять нам на допомогу негайно, а не через три чи тридцять три дні.
Вирішувати треба тому, що керівництво РФ поставило відмову від Альянсу абсолютною умовою для припинення війни. Якщо не відкличете своє конституційне положення про членство, кажуть у Москві, «будемо нищити вас і далі». Будемо обстрілювати ваших прикордонників. Будемо бахкати нашими «градами», «ураганами», «тайфунами» й іншою нечистю по ваших військах.
Будемо пуляти крилаті ракети на ваші міста з суші і моря. Знищуватимемо велике і мале, ферми і мости, заводи і житлові квартали. Дістанемо до Львова і Луцька, і до Мукачевого теж. Зрівняємо усе до випаленої землі і дрібних уламків бетону.
Можемо і ядерним. Боєприпасів вистачить на багато місяців. Грошей вистачить на багато років. Не куплять нафту в Нідерландах – куплять в Індії. Не візьмуть газ в Німеччині – візьмуть в Китаї. А забамбулений «российский гражданин» усе стерпить. І навіть відчуватиме запал гордощів, що його країна когось нищить і уярмлює.
В Україні логіка «воювати до останнього українця» не працює. Ми цінуємо кожного нашого громадянина. Так, патріоти, самовіддані, хоробрі і непідкорені.
Але що їм робити далі, коли не п’ять, а десять, п’ятнадцять, двадцять мільйонів їхніх дружин, дітей і батьків залишать Батьківщину у вогні?
НАТО надає нам усе потужнішу зброю. Але не вдарить по Кремлю, не десантує свої солдат на наших східних кордонах. Доки ми не приєднаємося. Відповідь на таку дилему мають дати генерали, а не експерти-аналітики.
Заявити сьогодні Москві, що ми відмовляємося від Альянсу, означало б визнати, що сил вже нема, і що ми війну програли, хоча й виграли багато битв. А якщо ми цього не кажемо, а готуємося належно зустріти агресора на полях Донбасу і Чорномор'я, то нема чого й від НАТО рачкувати.
Це буде не просто перетворення України в сьогоднішню Білорусь. Це не просто національний вибір. Це порятунок Нації, доки на схід від нас – кровожерна імперія.
Андрій Веселовський – український дипломат, експредставник України при ЄС
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
