У тому, що Росія розпочне воєнне вторгнення в Україну, журналістка і психологиня Ольга Духнич була впевнена ще наприкінці минулого року. Усвідомивши це, вона пережила той стрес, з яким більшість українців зіштовхнуться 24 лютого. Але це не завадило родині Духнич зробити кілька великих покупок, а в січні – запланувати та оплатити літній відпочинок. «У мене була позиція, що я не хочу жити життям, яке мені диктує Путін. Я хочу жити своїм життям», – каже Ольга. Для неї це було важливим торжеством життя над тим, що відбувається.
Крим.Реалії продовжують розповідати історії кримчан, які з початком анексії Криму переїхали на материк, а після повномасштабного вторгнення Росії в Україну опинилися серед кількох мільйонів українців, які втекли до Європи.
Коло замкнулося
Вперше Росія змусила Ольгу Духнич залишити свій дім у березні 2014 року. У перші дні окупації Криму знайомі в українській спецслужбі попередили її – Ольгу шукатимуть у Таврійському національному університеті, де вона викладала. Духнич негайно виїхала із Сімферополя до Києва. А люди в цивільному справді прийшли на факультет у пошуках надміру активного викладача.
Студентів Європою возили чотири роки, сіяли розумне, добре, вічне, а вони у 2014 вирушили до «Единой России»
Того року Духнич покинула не лише дім, а й викладання. І однією з причин цього стало розчарування у власних студентах.
– Їх Європою возили чотири роки, сіяли розумне, добре, вічне, – згадує вона про університетські програми. – А вони виявилися науковими комсомольцями та у 2014 вирушили до «Единой России».
Втім, Ольга визнає: подібному сприяла сама атмосфера на факультеті політичних наук і міжнародних відносин у ТНУ. Ще задовго до початку російської анексії Криму факультет запрошував із лекціями провідних російських пропагандистів та ідеологів «русского мира».
Духнич описує себе як людину, яка прив'язується не до гір і пташок, а до людей та стосунків. А багато близьких їй людей мало-помалу залишили контрольований Росією Крим. Тож не дивно, що розпочавши життя з нуля у Києві, Ольга за пів року відчула: це її місто.
– Моя сім'я походить із Київської області. Оскільки бабуся була дочкою «ворога народу», а дідусь сидів у Севуралазі (Північно-Уральський ВТТ), то їм не дозволяли жити у столиці, виселили у Мелітополь, звідки я згодом потрапила до Криму.
Тоді, у 2014 році, це історичне коло замкнулося.
А в лютому 2022 року Духнич залишала свою простору двокімнатну квартиру в Києві. Історія її роду розпочала новий виток.
Мапа зворотного шляху
– У те, що буде війна, я повірила ще торік. Через 5-10 років Росія не консолідувала б таку кількість озброєння і таку кількість людей біля кордонів України. Зрозуміло, що дедалі дорожче обійшовся б напад, бо змінюється демографія, застаріває техніка, санкції працюють, технології вдосконалюються. Це в сукупності факторів давало мені уявлення, що Росія нападе. Питання – коли це станеться, – розмірковує Духнич. - Я думала, ближче до літа.
Те, що це сталося наприкінці зими, Ольга зрозуміла вранці 24 лютого, до того як взяла в руки телефон. Після перших вибухів за вікном у машинах на подвір'ї спрацювала сигналізація. За десять хвилин Ольга з дочкою вже ховалися у бомбосховищі.
Дочка давно знає, що Росія воює з Україною. Вона знає, що тато і мама раніше жили в Криму, звідки їх Росія вигнала
«Мамо, давай ми розмовлятимемо тільки українською», – сказала їй там шестирічна Поліна.
– Моя дитина росте свідомим громадянином. Вона давно знає, що Росія воює з Україною. Вона знає, що тато і мама раніше жили в Криму, звідки їх Росія вигнала. Вона знає, що українці сильні, що нас шанує весь світ. І для неї радість бути українкою, – каже Духнич.
Якось близька для Ольги людина пояснила їй, що на будь-яку проблему потрібно реагувати дією, а не переживанням. Відтоді вона взяла це на озброєння. Вміння зберігати спокій у критичній ситуації допомогло їй і тепер, можливо, у найкритичнішій ситуації в її житті.
Коли вони виїхали з Києва, то побудували маршрут через глухі села, в об'їзд великих населених пунктів, щоб дитина не чула вибухи і не бачила у вікно те, що могло б її травмувати.
Вийшло.
Їхній шлях до Відня зайняв чотири дні. Дорогою Поліна почала малювати мапу. «Щоб не забути, як повертатися додому!» – пояснила вона.
Нескінченна ілюзія
Приміряти на себе статус переміщеної особи Духнич називає досить неприємним досвідом. Не через холодний прийом європейців – тут усе було навпаки. Ольга розповідає, як багато разів стикалася дорогою з тим, що дізнавшись, що вони українці, місцеві жителі не брали з них грошей. Справа в іншому.
Я це проживала з Кримом. Тому що всі твої перемоги, здобутки, які були свого часу у Криму, вони в Києві обнулилися
– Коли тобі 40, у тебе вже є уявлення про власну суб'єктність і компетентність. Про те, що ти чогось варта як людина, маєш певний ресурс, і у тебе за спиною є певна історія. Я це проживала з Кримом. Тому що всі твої перемоги, здобутки, які були свого часу у Криму, вони в Києві обнулилися, – пояснює вона.
Водночас Ольга визнає: «медовий місяць» із біженцями не триває довго, як для самих біженців, так і для сторони, що приймає. Тому Духнич називає правильним, коли українці, які втекли до Європи, відразу намагаються працевлаштуватися і взяти життя у свої руки.
У неї самої обрій планування розширився до пів року. Духнич сподівається, що до 9 травня стане зрозуміло: чи буде війна затяжною, чи буде вона локалізована в одній частині країни і якими будуть умови безпеки в тилу. А до кінця літа, на її думку, стане зрозуміло, чи можна вже повертатися в Україну.
А повернутися вона планує в будь-якому разі. Духнич впевнена, що якщо людина переселяється в нову країну після 30-ти, вона ніколи не почуватиметься в ній удома. Просто тому, що вона склалася як людина іншого суспільства, іншої культури. Якщо ти переїхав до США, вважає вона, можливо, твої діти будуть там своїми, а якщо до Європи – лише діти твоїх дітей.
Наразі Ольга живе у мультикультурному районі Відня.
Це район, у якому ти бачиш, скільки воєн сталося у світі, починаючи з 80-х років ХХ століття
– Це район біженців. Тут поряд зі мною живуть турки, афганці, сирійці, люди з країн Балканського півострова. Це район, у якому ти бачиш, скільки воєн сталося у світі, починаючи з 80-х років ХХ століття, – розповідає вона.
Тепер цей список тих, хто втік від війни, почали поповнювати і українці.
– Будувати життя у новій країні, намагаючись зрозуміти його як своє – це нескінченна ілюзія, – каже Духнич. – Тобто я поки що житиму тут, але я залишаюся громадянкою України і моя земля – там.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.
