(Спеціально для проєкту Радіо Свобода «Крим.Реалії»)
Козацько-татарському союзу не вдалося вирвати Крим з орбіти Османської імперії та зберегти владу в ханстві за братами Мехмедом ІІІ та Шахіном. Наступний союз, спрямований на протилежну мету – вирвати Україну зі складу Речі Посполитої – буде укладений за 20 років. Як же складалися кримсько-українські відносини у ці два десятиліття?
Продовження, попередню частину циклу читайте тут.
З утвердженням на троні Джанібека Герая кримсько-польсько-українські відносини увійшли до звичного ритму. Двічі 1629 року кримсько-ногайські загони нападали на Річ Посполиту (у травні та серпні), але обидва рази були розбиті, причому в полон потрапив майбутній хан і союзник Богдана Хмельницького Іслям Герай. У відповідь запорожці в липні розорили околиці Гьозлєва, а у жовтні на Балаклаву здійснили наліт донці.
Тим часом закінчилася польсько-шведська війна, і в Україну почали повертатися козаки-добровольці та регулярні польські сили. І за злою іронією долі, що першим, що другим скарбниця не заплатила обіцяного, тож загальне невдоволення скоро вилилося у повноцінний бунт. У березні 1630 року «випищики» під керівництвом одного з учасників торішнього походу на Крим Тараса Федоровича, відомого як Трясило, прибули до Черкас і схопили гетьмана Грицька Чорного, а згодом стратили його. Потім повстанці напали на Корсунь і 4 квітня захопили місто, причому до них приєдналися й реєстрові козаки. Проти них вирушив гетьман Станіслав Конецпольський. Урядові війська 17 травня атакували повстанців біля Переяслава, але невдало. Сутички між двома польовими таборами тривали три тижні. У ніч з 1 на 2 червня козакам вдалося увірватися у ворожий стан та завдати полякам чутливої поразки. 8 червня у Переяславі було підписано угоду, за якою реєстр зріс із 6 до 8 тисяч, а в решті пунктів продовжував діяти Куруківський договір п'ятирічної давнини (усі дати в абзаці – за новим стилем).
Що цікаво, на самому початку повстання запорожці закликали на допомогу Шахіна, який на той час переховувався серед кубанських ногайців. Сам колишній калга в Україну не приїхав, але надіслав на допомогу козакам 500 вершників. Більше у козацькій історії Шахін Герай не фігурував.
Натомість запорізьку допомогу раптово запросив його головний ворог – Джанібек. Вперше він звернувся до козаків ще у 1627 році, сподіваючись перебити ставку Шахіна і розладнати тодішній кримсько-український союз. Новий хан хотів «на довгі часи жити у мирі з вашими милостями», просив тримати йому напоготові п'ятитисячне військо, а платити обіцяв удвічі більше, ніж старий калга. І хоча Січ та Крим обмінялися посольствами, на угоду козаки тоді не пішли, залишившись вірними Шахіну.
Другу спробу укласти договір було зроблено восени 1634 року. У Криму знову – як передбачувано! – розладналися відносини з Буджацькою ордою, і Бахчисарай шукав союзника для походу проти Кан-Теміра. Спочатку калга Девлет Герай намагався завербувати запорожців, що вирушили з Дону в морський похід, а невдовзі сам хан просив у Січі п'ятитисячного війська для боротьби із спільним ворогом. Втім, на ім'я ворог так і не був названий, що не дивно – султан Мурад IV погрожував Джанібеку відстороненням від престолу, тож хану не завадила б допомога і в цьому питанні. Втім, вже навесні 1635 року султан втілив свою погрозу в життя, так що і цього разу нічого не вийшло.
Але й новий правитель – Інаєт Герай – недовго залишався в послуху у Мурада. Султан вимагав відправити на Кавказ 60-тисячну кримську армію, проте залишити батьківщину абсолютно беззахисною хан не міг. Перед загрозою не просто усунення з престолу, а й ліквідації ханства взагалі, Інаєт вирішив діяти на випередження. Навесні 1636 року він блискавичним ударом оволодів Кефе і став готуватися до війни із Кан-Теміром. А щоб уникнути дипломатичної ізоляції, послав посольство до нового польського короля Владислава IV. Той у відповідь нагадав, що лише ті хани, які жили у мирі із Річчю Посполитою, спокійно правили довгі роки «і на власному троні вмирали». Натяк був прозорий, і вже в другому листі королеві Інаєт прямо оголошував про перехід під польську протекцію та просив коронного війська для боротьби із султаном.
Але це було вже занадто. Конецпольський умовляв Владислава скористатися шансом, у відповідь той нагадав йому про недавні невдалі спроби заволодіти Кримом. Тому, щоб уникнути відкритої війни зі Стамбулом, Варшава не допомогла Бахчисараю, але й «не позбавила його надії». Восени ханські посланці побували на Січі, але цього разу масового ентузіазму їхня пропозиція не зустріла.
У січні 1637 року з Криму на Запоріжжя прибула обумовлена платня, але у похід вирушили лише 700 козаків на чолі з Павлом Бутом (відомим як Павлюк) – майбутнім вождем ще одного антипольського повстання. Коротка експедиція проти Кан-Теміра закінчилася вдало – бей втік до Стамбула, його буджакці перейшли під руку Інаєта. Польський посланник від Концпольського прибув у ставку хана, і той поскаржився, що король не прислав на допомогу хоча б кілька тисяч людей – у цьому випадку можна було б завоювати для Речі Посполитої всі турецькі землі до Дунаю. Однак мало того, що цього не сталося, так козаки, які ще залишилися на Січі, пограбували ногайські улуси біля Перекопа. У травні Інаєт повернувся до Криму, відпустивши Бута, але утримавши в заручниках 20 людей, доки не буде відшкодовано збитків. На зворотному шляху буджакці віроломно вбили ханських братів, і тому, коли в червні турецький флот привіз нового правителя, Інаєт без боротьби прийняв свою відставку і вирушив до Стамбула.
Відновилася стара степова війна між кримцями та запорожцями. Взаємні походи та грабежі знову стали звичною справою
Повернувшись із походу, Павлюк із запорожцями запалив вогонь нового повстання: у травні він у Корсуні захопив артилерію реєстрових козаків, а у серпні вийшов на Київщину, захоплюючи міста та спалюючи шляхетські садиби. У бою під Кумейками 16(6) грудня 1637 року повстанці були розбиті польським гетьманом Миколою Потоцьким. Павлюк до останнього чекав на допомогу з Криму, але спочатку Інаєту було не до цього, а потім на престол сів новий хан – Бахадир Герай.
7 лютого 1638 року до Криму прибуло ще одне козацьке посольство із пропозицією вічного перемир'я та військової співпраці. Зберігся лист від 28 лютого запорізького вождя Дмитра Гуні до калги Ісляма Герая із проханням про допомогу – на Січ наступали польські війська. І цього разу кримці прийшли на допомогу – 50 мурз зі своїми загонами загальним числом у 4 тисячі людей розташувалися біля знаменитих пізніше Жовтих Вод і наприкінці лютого змусили тікати польський загін. До літа татарсько-ногайська кіннота кочувала біля Корсуні та Крилова, ходили чутки про спільний кримсько-український похід на Річ Посполиту, але цього так і не сталося. 13(3) червня під Жовниним гетьман повсталих запорожців Яків Острянин був розбитий, Гуня продовжував опір до 8 серпня (29 липня), проте із повстанням було покінчено. Польська влада на десятиліття укріпилася на українських землях.
Деякі запорожці пішли до Криму, зберігши свою організаційну структуру («Тарасів полк», названий так за ім'ям Трясили), і у складі кримського війська у 1640–1641 роках воювали під Кам'янцем, Львовом та Любліном. 1641 року в Полоцьку ще ходили фантастичні чутки про готовність козаків виступити проти Речі Посполитої разом із ханом та султаном, але це були лише фантомні відображення старої співпраці.
Польська армія надійно охороняла кордони та перекрила сполучення Січі з рештою України. У цих умовах відновилася стара степова війна між кримцями та запорожцями. Взаємні походи та грабежі знову стали звичною справою.
1643 року стався унікальний випадок, коли козаки спершу вступили у бій із татарами, а потім помирилися і разом пішли грабувати московські землі
І тим цікавіше, що частина козаків знайшла віддушину своєї діяльності – околиці Московського царства. Запорожці взяли моду ходити далеко на схід, до самого Тамбова, і там нападати не лише на московських купців і кордонну варту, а й навіть на поселення донців! Дійшло до того, що 1644 року донські козаки скаржилися на розбій своїх дніпровських колег польському гетьманові Конецпольському. І часто у цих походах союзниками українців виступали татарсько-ногайські загони. Гроші та коней забирали запорожці, залишаючи партнерам торгівлю полоненими. А 1643 року стався унікальний випадок, коли козаки спершу вступили у бій із татарами, а потім помирилися і разом пішли грабувати московські землі.
Продовжували діяти запорожці й у складі регулярних кримських сил. Того ж 1643 року в Курському повіті воював загін із двох тисяч татарських вершників та 500 козацьких піхотинців. На безчинства запорожців скаржилися московські посли у Стамбулі. Але Бахчисарай оберігав «своїх» козаків – вони володіли мистецтвом поводження із вогнепальною зброєю і влітку 1646 навіть навчали цьому три тисячі кримців.
Тож, хоча й жодного офіційного договору в цей період не було укладено, канали неформального козацько-татарського співробітництва збереглися. І коли в лютому 1648 року новообраний гетьман Богдан Хмельницький прибув до Бахчисарая на переговори з новим ханом Іслямом III Гераєм про військовий союз, він йшов второваним шляхом. І нехай обидві сторони зберігали упередження проти сусідів, укладання договору було сприйнято із розумінням усіма. Уроки кримсько-української співпраці 1620-х – 1640-х років не зникли даремно.
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
