Фотограф Євген Сосновський зміг виїхати з Маріуполя після 62 днів перебування в блокаді. В охопленому війною місті чоловікові довелося кілька тижнів мешкати в підвалі, побувати під завалами й вижити, бачити, як гинуть мирні жителі й горять будинки. Через блокпости російських військ фотографові вдалося вивезти свій архів з фотографіями мирного міста, а також світлини з блокади. Серед них – і фото щоденника 8-річного хлопчика, який у підвалі писав про загибель близьких. Свою історію маріуполець розповів Радіо Свобода.
«Показати український Маріуполь»
58-річний Євген Сосновський – корінний маріуполець. У місті на узбережжі Азовського моря він народився, виріс, працював. Фахівець з ІТ і приватний підприємець, він захоплювався фотографією. Рідне місто надихало на фотопейзажі.
2014 року, коли відбулася Революція гідності й на Донбасі почалася війна, фотограф взявся знімкувати важливі для міста події – громадські зібрання, проукраїнські мітинги, мистецькі акції тощо.
На той час чимало ЗМІ, зокрема, українських, давали неповну картинку – показували наше місто як «сепарське»Євген Сосновський
«Починалося все як хобі. Знімав побутові речі. Родинні. Коли ми їздили в тури – знімав на згадку те, що ми бачили. Коли розпочалися події 2014 року, я почав знімати саме їх. Я вважав, що потрібно показати, що насправді відбувається в Маріуполі. На той час чимало ЗМІ, зокрема, українських, давали неповну картинку – показували наше місто як «сепарське», де нібито всі за «русский мир», де всі люблять Путіна. Нас було чимало, ми об’єдналися, проводили мітинги. Навіть, пам’ятаю, у квітні 2014 року отримав за те, що знімав, биткою. Мені перебили руку, розбили планшет... Але Маріуполь залишився українським. У серпні, коли Путін відкрито перейшов кордони, люди вийшли на площу й показали, що ми не хочемо, щоб тут була Росія. Люди також стали живим ланцюгом на таганрозькому напрямку, нас було зо тисяч п’ять. Все це я фільмував. Знімав культурне життя, знімав красиві будинки. А потім так сталося, що деякі видання почали просити ці знімки. Я надавав, навіть безкоштовно, тому що для мене було головним – надати інформацію про Маріуполь такий, яким його бачу я», – розповів Євген Сосновський.
Початок війни. «Я вірив, що скоро все скінчиться»
24 лютого цього року Євген Сосновський прокинувся, як завжди, рано. Рука потяглася до планшета – новини. Так дізнався, що розпочалася повномасштабна війна. Чоловік із дружиною Світланою вирішили залишатися в місті, адже вірили, що скоро все скінчиться. Не могли залишити в Маріуполі й 90-річну хвору матір Світлани.
«Це був шок. Я до останнього сподівався, що Путін не розпочне відкрите повномасштабне вторгнення, адже країни Заходу обіцяли одразу дати таку відповідь, що йому стане непереливки… Ми вирішили не їхати. Перші дні люди почали скуповувати в магазинах все, що там було. Потім – почали мародерити. Розповідали, я сам у цьому участі не брав, – що українські військові відчиняли магазини й казали: беріть, запасайтеся, аби вижити. Ми жили на першому поверсі, у нас був підвал – там картопля, консервація, тобто запас продуктів у нас був. Сходили ще в магазин, взяли макаронів. Набрали ванну води. Великих запасів не робили, бо я вірив, що скоро все скінчиться, що Європа та США дадуть швидку й адекватну відповідь», – розповів він.
Перші обстріли
Перше жорстоке зіткнення з реальністю, каже він, сталося 3 березня. На той час у місті вже не було ані світла, ані води. Близько 5-ї вечора подружжя почуло серію вибухів. У їхній багатоповерхівці посипалося скло, сусідні будинки були пошкоджені снарядами.
Ми бачили, як обстрілювали «Азовсталь», як на парашутах спускали бомбиЄвген Сосновський
«Ми сиділи в коридорі і нічого не знали. Страшно було. Летить снаряд – і ти не знаєш, куди він прилетить. Він може прилетіти саме в твою квартиру. Навіть звук цей, особливо для моєї дружини, був страшним. Але цей обстріл, як я кажу, – то ще були квіточки. Далі ставало ще гірше й гірше. Щодня ми ходили в приватний сектор – доглядати за 90-річною нашою бабусею. До війни вона ще якось могла пересуватися, зараз вже й того не може. Війна її доконала. Ми ходили до неї – доглядати, зварити їсти. Її будинок якраз був дуже близько до «Азовсталі». Ми бачили, як обстрілювали «Азовсталь», як на парашутах спускали бомби», – розповів маріуполець.
Під завалами
15 березня, коли вони з дружиною були в тещі, Євген потрапив під обстріл й опинився під завалами. Снаряд впав дуже близько – за метр-півтора від чоловіка.
«Почався черговий обстріл. Ми вже не знали, який він за рахунком, бо вони були майже кожного дня. Ми були в матері дружини. Я саме вибігав на вулицю з хати і був якраз на веранді, коли за метр від мене прилетів снаряд. Веранду рознесло вщент, лишилася одна стінка. Я опинився під завалами. Темно, нічого не чую. Шифер, балки, все на мене звалилося. Пітьма, чорно. Чесно кажучи, я думав, що це все. Коли відчуваю – наче голова працює, почав рухати ногами-руками – наче цілі. І я почав розгрібати уламки руками. Побачив маленьке віконце світла і поліз туди. Вибрався. Навколо жовтий туман, сморід, нічого не видно. Я пішов у тумані й наткнувся на сарай навпроти будинку матері. І тоді вже зорієнтувався і пішов до будинку брата дружини неподалік. А вони всі, на щастя, сховалися там. Коли побачили мене, дуже зраділи. Почали кричати: «Живий, живий!». Дуже злякалися. Жінка досі, коли дивиться на фото тієї веранди, каже, що не знає, як я звідти зміг вибратися», – розказав Євген.
Знімкування війни
Під час затишшя Євген Сосновський намагався фотографувати те, що бачив навколо. Хоча коли до міста зайшли російські війська, робити це було вже небезпечно, каже він.
Знайшлася людина, яка донесла на мене в «МГБ» «ДНР», – мовляв, що я ходив і щось фотографувавЄвген Сосновський
«На початку я ще міг дозволити собі ходити з камерою і знімкувати, хоча реакція деяких людей була негативною. Знімав тих, хто був не проти, тих, хто, як і я, вважали, що це скоро скінчиться. Я їм казав: «От війна скінчиться і у вас будуть фотографії». І справді – деякі з моїх героїв вже отримали мої фотографії, живі. Деякі… Я недавно дізнався: молода дівчина, яку я знімав, волонтерка – перебуває в полоні. Її заарештували, коли вона їхала на волонтерському бусику… Але потім, коли в нашому районі були «деенерівці» і російські військові, фотографувати на камеру я вже не міг. А телефоном – також, бо у нас був один пауербанк на всіх, на всю родину. Треба було берегти енергію, щоб зрідка виходити на зв'язок з дітьми: дочка наша живе в Києві, а син зміг виїхати у Вінницю. Тому я фотографував мало й таємно – розгромлені вулиці, будинки. Раз знімав – коли раптом йдуть чоловік десять «деенерівців». Ледь встиг сховати камеру під курточку. І знайшлася людина, яка донесла на мене в «МГБ» «ДНР», – мовляв, що я ходив і щось фотографував. Я зробив із себе простачка, інтелігентика такого і кажу: та знімав людей, але нічого не залишилося, бо все згоріло», – сказав фотограф.
Два тижні в підвалі й «Маріупольський щоденник»
18 березня, коли подружжя було у себе вдома, знову почався обстріл. У квартиру постукали. На порозі стояла племінниця Олена з двома дітьми. Усі троє були поранені, в крові й пилюзі.
«Йшли дикі обстріли, вуличні бої – якраз там, де вони живуть. І я завжди кажу, що вона – мати-героїня. Під цими обстрілами вона змогла привести до нас двох своїх дітей. Вона навіть не знала й не помітила – у неї було дві рани на нозі, йшла кров і була велика рана на руці, вирваний шмат м’яса. У її 8-річного хлопчика Єгора була рана на спині, у доньки – розсічена голова. Я метнувся до наших військових у двір, аби вони зв’язалися з медиками. Але вони сказали, що не можуть ні з ким зв’язатися. Вони дали нам знеболювальні й упаковку бинтів. Сусіди принесли марлі, перекису водню. Ми перев’язали поранених і вони залишилися у нас», – згадує Євген.
За два дні Євгенові Сосновському з родичами довелося залишити квартиру, в якій вони жили. «Кадирівці» навіть не дали часу на збори – наказали залишити приміщення, де облаштували свої позиції. Пізніше будинок згорів. З майна, каже Євген, йому вдалося врятувати лише торбинку з документами, одну з трьох фотокамер, а також свій фотоархів.
Далі були два тижні життя у підвалі. Серед найпромовистіших світлин, які Євген зробив тоді, – фото щоденника 8-річного хлопчика Єгора, його родича. Той, сидячи в укритті, писав про війну і смерті близьких. Фото цього зошита облетіли весь світ і стали відомі як «Маріупольський щоденник». Зараз їхньому маленькому авторові, каже Сосновський, разом з родичами вдалося вирватися з Маріуполя.
Найстрашніше
У ті дні в окупованому місті Євгенові довелося на власні очі побачити не одну сімейну трагедію.
«З собою ми змогли взяти лише два термоси. Нам довелося оселитися в підвалі сусіднього будинку, де мешканці дозволили нам бути. Там були лежанки, кілька матраців. Як тільки ми спустилися до підвалу, десь через пів години почули надворі дикі жіночі крики. Жінка була в істериці. Виявилося, що молодий хлопець, її син, вискочив з під’їзду на вулицю – глянути, який поверх горить. Денис – вже потім я дізнався його ім’я. У цей момент снайпер влучив йому прямо в скроню. До нього кинувся його батько. Батько впав убитий поруч з ним. Удвох вони так лежали в калюжі крові. Їх ще довго не могли забрати. У цього хлопця лишилася мати Анжеліка і дружина Лера з однорічною дитиною. Вони пробули з нами в підвалі майже всі ці два тижні. У них була квартира на восьмому поверсі, але в ній було небезпечно. Піднімалися в квартиру тільки за їжею й памперсами для дитини», – розповів Євген Сосновський.
Я вийшов з підвалу на вулицю і побачив, що приїхав помаранчевий самоскид. Він уже на половину був заповнених тілами людейЄвген Сосновський
Одним із найстрашніших епізодів, свідком яких йому довелося бути в окупації, каже фотограф, було збирання «деенерівцями» тіл загиблих цивільних.
«Одного дня я вийшов з підвалу на вулицю і побачив, що приїхав помаранчевий самоскид. Він уже на половину був заповнених тілами людей. Їздили по дворах і збирали тіла загиблих. Ми покликали цю жінку, Анжеліку, матір і дружину вбитих. Ті їй віддали документи, які знайшли при загиблих. Коли у сина її намагалися зняти обручку, а вона не знімалася, пальці розпухли – то «деенерівець» каже: «Давайте я відріжу йому пальця». Мати каже: «Ні, ні в якому разі». Потім помазали чимось і зняли», – сказав він.
Подальша доля членів цієї родини, каже Євген, йому відома – двоє жінок із дитиною змогли виїхати через Росію до Литви. Там знайшлися волонтери, які ними наразі опікуються.
Що тепер?
Сам Євген зі своєю дружиною та її матір’ю також змогли вибратися з окупованого Маріуполя – на 62-й день війни, заплативши гроші одному з нелегальних перевізників. Зараз вони у Києві, розповів Сосновський.
Життя не доведеться будувати «з нуля», каже він, адже він зміг врятувати найцінніше – своїх рідних, а ще – фотоархів, який збирав багато років поспіль.
