80 років тому почалися репресії щодо так званих «класово чужих елементів» території Буковини і Бессарабії, що раніше входили до складу Румунії, але приєднаних до СРСР після ультиматуму румунському уряду (внаслідок підписання таємної угоди між сталінським СРСР та гітлерівським Третім Рейхом, так званого пакту Молотова – Ріббентропа, – ред.). Свого піку ця кампанія досягла в червні 1941 року, тому увійшла в історію під назвою Червневої депортації. На Урал, в Казахстан і Сибір були примусово переселені близько 30 тисяч осіб.
53 роки заслання – так визначив своє життя в Сибіру Юліус Вольфенгаут, уродженець міста Чернівці, звідки він був депортований в перебігу спецоперації НКВД влітку 1941 року разом з тисячами інших євреїв. Про життя буковинського інтелігента на засланні розповідає Андрій Філімонов, кореспондент проєкту Російської служби Радіо Свобода Сибір.Реалії.
У перші половині XX століття політична карта Східної Європи перекроювалася багато разів, через що жителі Чернівців, не виходячи з дому, ставали громадянами то однієї, то іншого держави.
Юліус народився в 1913 році в Австро-Угорщині. Після Першої світової війни він став підданим румунського короля, а в 1940-му раптово опинився на радянській території: СРСР відібрав у Румунії Буковину (нині – Чернівецька область України) «як компенсацію за експлуатацію Бессарабії з моменту відділення (1918) цієї області від Росії».
Це цинічне «пояснення» радянського міністра закордонних справ Вячеслава Молотова Юліус Вольфенгаут цитує в своїй написаній по-німецьки книзі спогадів Die schwarzen Wasser des Wassjugan ( «Чорні води Васюгана»).
У розділі «Нічна облава» він розповідає про поворотний момент своєї біографії, коли напередодні Великої Вітчизняної війни (у Росії так називають період з 22 червня 1941 – 9 травня 1945 року, коли СРСР зазнав нападку свого союзника – нацистської Німечини, – ред.) понад п'ять тисяч чернівецьких євреїв в одну ніч були схоплені і запхані в товарні вагони, що відправилися в Західний Сибір.
«Спав я неспокійно; почувся далекий шум вантажного автомобіля; він наближався, ставав голоснішим і ... затих біля нашого будинку. Я затамував подих. Вони знову були тут, сови нічного промислу, два бандити НКВД, в незмінно синьо-червоній уніформі. грубо: «Одягайтеся і на вихід!». Вони були настільки великодушні, що дали нам пів години часу на збори. У страшному поспіху ми брали з собою найнеобхідніше: перш за все я зібрав документи – шкільний атестат, диплом та інше; потім покидали одяг, білизну, взуття в дві валізи (в суєті від двох пар лижних черевиків я взяв два лівих черевика, і що цікаво, в подальшому я часто носив їх без жодного дискомфорту і, врешті-решт, зносив); подушку, пледи і все, що крім цього ми змогли взяти, все зав'язали в вузли».
Юліус Вольфенгаут. «Чорні води Васюгана» (переклад О. Шахтаріної з німецької на російську. Тут і далі)
Спецпереселенців з Чернівців доставили в Сталінку – маленьке село в тайзі. Назване на честь радянського диктатора, воно розташувалося на березі річки Васюган (нині – Каргасокскій район Томської області).
Місцевий співробітник НКВД повідомив спецпереселенцям, що вони «заслані на заслання» на 25 років і повинні працювати в колгоспі.
«Ну, якщо він гарантує мені двадцять п'ять років, я можу бути абсолютно спокійний, – з істинно єврейським гумором висловився один старезний дідуган».
З засланців не хворів ніхто, вони просто відразу вмирали
Юліус прибув до Сибіру разом з матір'ю. Його батько, власник взуттєвого магазину, був заарештований роком раніше, відразу після початку радянської окупації, і засуджений «трійкою» до 7 років таборів. Свою книгу, написану через півстоліття після цих подій, автор присвятив «Батькові, який помер в Карлазі, і матері, яка померла від голоду в селі Сталінка».
Голод був основною причиною смертності серед зазнали депортації. З засланців не хворів ніхто, вони просто відразу вмирали, пише Вольфенгаут, згадуючи роки відчаю, проведені під комендатурою, серед похмурих сибіряків, які під час війни неохоче погоджувалися обмінювати картоплю і молоко на речі, нехай навіть цінні.
День за днем спецпереселенці блукали в пошуках їжі. Поки у людей залишалися сили, щоб пересуватися, вони брели з села в село, стукали в будинки, знімали з себе останній одяг і благали дати за нього хоч якусь їжу. Щасливці, яким вдавалося здійснити операцію, виживали.
Щоденне катування голодом тривало майже до кінця війни, коли на тлі міцніючої дружби з західними союзниками радянський уряд вирішив полегшити долю спецпереселенців. У 1944 році вийшла постанова про «пільги» для засланців з вищою технічною освітою – відтепер їм дозволялося селитися в обласних центрах і працювати за фахом. «Зараз важко зрозуміти, чому цілком нормальний стан речей називався словом «пільги», – пише кореспондент Сибір.Реалії.
Було б великим перебільшенням називати це підприємство «взуттєвою фабрикою». Виробництво браку аж ніяк не обмежувалося однією фабрикою в Дзержинці
Так чи інакше, Юліус Вольфенгаут переїжджає до Томська, оскільки має диплом вищої технічної школи морваського міста Брно, яке в міжвоєнний період належало до Чехословаччини, а до 1918 року разом з Чернівцями входило до Австро-Угорської імперії. З цим дипломом, колись здобутим для зовсім інших цілей, він отримує скерування на посаду інженера взуттєвої фабрики в приміському селищі Дзержинський.
«Було б великим перебільшенням називати це підприємство «взуттєвою фабрикою», оскільки виготовляли там звичайні домашні капці, які до того ж мали занадто довгу і вузьку форму і тому навряд чи могли підходити для звичайних, нормальних ніг. Виробництво браку аж ніяк не обмежувалося однією фабрикою в Дзержинці. Безглузді концепції про те, що слід розуміти під раціоналізацією виробничого процесу, приводили до постійного погіршення якості споживчих товарів. Існувало безліч підприємств, які роками і десятиліттями випускали браковану продукцію, яку ніхто не купував».
Книга Вольфенгаута написана по-німецьки, для західного читача, тому автор не тільки пояснює факти, загальновідомі в Росії, але і проводить паралелі між режимами Сталіна і Гітлера.
Наш статус «спецпереселенців» був ніби концептуальним аналогом жовтих єврейських зірок
Наприклад, коли розповідає про деякі інші «пільги», отримані ним в 1944 році: «Ще одне задоволення, якого я довгий час був позбавлений, і яке я міг тепер собі дозволити, – це брати з бібліотеки книги і «Правду». До цього нам, засланим, не можна було читати газети – ця заборона залишається для мене загадкою, адже крім бравади і порожній брехні в них нічого не було. Мабуть, «такі, як я» були просто недостойні бачити буржуазними очима священну «Правду». Що характерно, таку ж точно заборону введели в гітлерівській Німеччині для носіїв зірок – показова паралель. Наш статус «спецпереселенців» був ніби концептуальним аналогом жовтих єврейських зірок».
Завдяки допомозі співчутливих людей, Вольфенгауту вдалося уникнути абсурдної роботи на «взуттєвій фабриці» і здобути професію шкільного вчителя, яка стала справою всього його життя. Незважаючи на реабілітацію і зняття статусу спецпереселенців після смерті Сталіна, він так і не отримав дозволу повернутися в рідні Чернівці. Так йому і нікуди було повертатися – батьківську квартиру давно зайняли сторонні люди.
Ці ще наполовину діти в своїй дитячої наївності, усвідомивши всю порочність і беззаконня більшовицького режиму, на відміну від нерішучих, малодушних дорослих, кинули йому виклик
Тому Юлій Натанович (як називали його учні) залишився в Томську ще на 40 років. Початком його педагогічної кар'єри стала школа-колонія для малолітніх злочинців. В основному це були кишенькові злодії і хулігани, але, на свій подив, Вольфенгаут виявив серед учнів і політичних «злочинців»:
«Існувала одна маленька, осібна група з чотирьох колоністів у віці від дванадцяти до тринадцяти років. Це були, як би неймовірно це не звучало, «політичні». Ці ще наполовину діти в своїй дитячої наївності, усвідомивши всю порочність і беззаконня більшовицького режиму, на відміну від нерішучих, малодушних дорослих, кинули йому виклик і влаштовували таємні зустрічі для обговорення. Незмінно пильний НКВД, завдяки зразковому вишколу своїх агентів, стукачів і донощиків, швидко вивідав про «гніздо» і побачив у дитячих забавах серйозну загрозу основам держави. З подібними проступками «оплот миру і свободи» миритися не міг, і згідно сумнозвісною статтею 58 (контрреволюційна діяльність) «ватажкові» вліпили шість років, іншим дали по чотири роки. Тепер на дозвіллі юні мрійники могли подумати про основні поняття прав людини...»
За часів «відлиги» Юлій Натанович переходить на роботу в спеціалізовану школу №6 із поглибленим вивченням німецької мови – однин з найкращих середніх навчальних закладів Томська, де викладає астрономію німецькою, технічний переклад, а також керує шкільним драмгуртком.
У своїй книзі він згадує про цей період з сумішшю іронії і ностальгії:
День у день я давав уроки, складав навчальні плани, чергував в шкільному гардеробі, щоб милі дітки не крали один в одного
«Минула чверть століття; день у день я давав уроки, складав навчальні плани, чергував в шкільному гардеробі, щоб милі дітки не крали один в одного; сидів на «відкритих» партійних зборах, на яких присутність безпартійних, як нам тактовно роз'яснили, була «бажаною», на профспілкових зборах, на педагогічних радах – всюди місили одне і те саме тісто. Я жваво марширував в демонстраційних колонах під час великих травневих і листопадових святкових днів, для різноманітності була добровільна праця в школі або в колгоспі. Я стояв в черзі у прилавків магазинів: це були сірі радянські будні. Звичайно ж, в школі знали про моє минуле вимушеного переселенця – час до часу я стикався зі зневагою, раз у раз відчуваючи приниження. Але це вже були дрібниці для «такого, як я».
При цьому, для учнів він стає об'єктом любові і поклоніння, виділяючись на тлі сірих радянських буднів своєю нетутешньою інтелігентністю і артистизмом, немов професор Плейшнер, який дивом опинився в закритому місті Томську і передає не тільки знання, а й абсолютно не-радянську «позакласову» повагу до людини.
«Юлій Натанович був незвичайним педагогом. Він діяв на своїх учнів най позитивнішим чином. У нього була здатність – дивитися на тебе і бачити в тобі хороше. І ти сам починав це гарне усвідомлювати в собі. Для дитини це дуже важливо, особливо, коли не вистачає підтримки десь в інших місцях. Коли я стала його ученицею, у мене всередині наче щось освітилося. Всі думали, що він вкладає в це якісь величезні сили. Але ні – просто такий був у нього талант», – розповідає Олена Шахтаріна, перекладачка книги «Чорні води Васюган».
Олена опинилася в одному з останніх шкільних випусків, які вів Юліус Вольфенгаут. Йому було вже далеко за 70, але він не збирався закінчувати свої дні в Сибіру і активно готувався до того, щоб вивести з Росії сім'ю – дружину, синів, онуків. У Олени збереглася фотографія з улюбленим учителем у дворі його будинку.
«У нього в Томську був маленький дерев'яний будиночок, який він продав, щоб на всю сім'ю купити квитки в Німеччину. Я бувала там в гостях у Юлія Натановича і його дружини, Августи Михайлівни, була знайома з їхніми синами. Тому, коли його книга потрапила мені в руки, я реально уявляла цих людей, умови їхнього життя. – розповідає Олена Шахтаріна. – Але я навіть не підозрювала про те, якою трагічною була його історія. «Чорні води Васюган» написані чудовою багатою німецькою мовою, текст складається з величезних речень, кожне з яких займає пів сторінки. Спочатку я збиралася перевести все дослівно. Мені настільки дорого було кожне слово, що я хотіла залишити цей високий стиль німецької мови. Але потім, просуваючись далі, я зрозуміла, що краще все-таки, напевно, виходити з інтересів читача, зробити так, щоб мова лилася більш звично для російського вуха, не такими довгими реченнями. Загалом, цією роботою я займалася два роки», – розповідає перекладачка проєкту Сибір.Реалії.
Перше видання Die schwarzen Wasser des Wassjugan було опубліковано в Німеччині видавництвом Fisher в 1997 році і перевидано 20 років по тому під назвою «Засланий на Сибір». Цю книгу Олені передала її вчителька Ганна Малишева, яка вчилася у Вольфенгаута в 1970-х роках, і недавно створила в Фейсбуці групу Юліус Вольфенгаут і його учні.
«Юліус Натанович завжди вражав нас своєю глибокою інтелігентністю і дуже поважним ставленням до учнів. – каже Ганна Малишева. – Він виділявся навіть на тлі інших учителів, хоча в 6-й школі працювало чимало німців і євреїв, які свого часу закінчували європейські університети. Він спеціально не робив нічого такого, щоб комусь сподобатися, але ти неминуче переймався його харизмою.
Крім основних предметів, Юлій Натанович вів гурток німецької поезії та музики. З будинку він приносив довоєнні пластинки, які дуже акуратно, двома пальцями, ставив на програвач і говорив: «Почувши Шопена, ви вже ніколи його ні з ким не сплутаєш. Ви завжди дізнаєтеся музику Шопена».
Як каже колишня учениця, про свою долю, про депортацію з Чернівців Вольфенгаут учням не розповідав.
«Але з якихось окремих натяках я, звичайно, здогадувалася, яким чином Юлій Натанович виявився в Сибіру», – каже вона.
«На початку 90-х років, коли для євреїв відкрилася можливість виїхати до Німеччини, він вирішив, що зобов'язаний вивезти з Томська свою сім'ю. Він розповідав мені, як вони з сином Сашком поїхали в Москву, в посольство Німеччини. Юлій Натанович був людиною з тонким гумором, він говорив: «Розумієте, Ганно Олександрівно, в німецькому посольстві є двоє дверцят – одні великі – для всіх відвідувачів, а інші маленькі, з заднього ґанку – для євреїв».
У підсумку вони в ці дверцята потрапили. Але йому довелося доводити німцям, що він єврей. Радянський паспорт працівників консульства чомусь не влаштовував, як доказ. На щастя, у нього збереглася старенька довідка з комендатури, де співробітник НКВД написав: «Видана Вольфенгауту Юліусу, єврею». І ось, завдяки цьому папірцю, його і всю родину визнали євреями. Після чого вони благополучно емігрували».
«Коли вони їхали, я запитала: «Юлію Натановичу, невже за стільки років ви так і не полюбили Росію?». Він не сказав «ні», але якось задумався і після паузи делікатно відповів: «У мене на батьківщині краще». Я думаю, що в цьому теж виявилося його великодушність. Розумієте, покоління наших батьків його гнобило і гнало, а він розсипав іскри світла і добра для нашого покоління».
Колишній учитель і учениця далі підтримували зв'язок. У листуванні Вольфенгаут розповідав, як їздив у різні німецькі міста виступати з читаннями фрагментів майбутньої книги «Чорні води Васюгана», вирізки з німецьких газет, про це, а коли вона була опублікована, колишня учениця отримала примірник з дарчим написом.
У листах розповідав про нове життя в Німеччині, про дітей, про «прості речі».
«Це були 90-і роки, коли ми тут жили з голою дупою, а вони потрапили в такий, з нашої точки зору, німецький рай ... але почуття гумору йому ніколи не зраджувало, він мені писав: «Знаєте, Ганно Александрівно, (він завжди на «ви», навіть з учнями) в цьому капіталістичному раю в магазинах завжди якісь знижки, але це ж дуже просто – треба спочатку збільшити ціну товару в два рази, а потім написати «мінус 50 відсотків». Одного разу, він навіть надіслав мені посилочку з чаєм і цукром і забезпечив її інструкцією, розуміючи, в яких умовах ми живемо: «Майте на увазі, Ганно Александрівно, ось ці пакетики з чаєм можна заварювати два рази», – згадує Ганна Малишева.
Більшовики ... Вони забрали у мене все: батьків, молодість, любов, майно, батьківщину, вони забрали б у мене і мову – якби змогли ...
У Росії книга Юліуса Вольфенгаута не опублiкована. Щонайменше, в вигляді паперового видання. Сам автор цього ніколи не прагнув, сучасна Росія для нього залишилася спадкоємицею радянської влади, що знівечила його життя:
«Більшовики ... Вони забрали у мене все: батьків, молодість, любов, майно, батьківщину, вони забрали б у мене і мову – якби змогли ...»
Після смерті автора в 2010 році його спадкоємці також не дали згоди на офіційну публікацію російського перекладу. Однак, завдяки зусиллям учнів Юлія Натановича, з його спогадами можна ознайомитися на сайті томського товариства «Меморіал», яке в Росії вважається «іноземним агентом». Висновки, які в епілозі «Чорних вод Васюгана», зроблені щодо природи сталінського режиму, не втрачають актуальності і в наші дні, пише російський журналіст.
«У всьому світі вчені, які займаються історією Радянського Союзу, вивчають партійні документи, архівні матеріали, протоколи; глибоко оцінюють статистичні дані, свідчення, спогади, вони аналізують феномен більшовизму, шукають причини його виникнення, обговорюючи супутні події, і окреслюють, прогнозуючи, перспективи його можливого розвитку. Знімаю капелюха перед вченими мужами. Я не смію з ними змагатися. Єдина моя перевага перед ними – в чому мені, звичайно, не позаздриш – це більш ніж п'ятидесятирічна практика на Сибіру. На підставі досвіду, накопичити який у мене було достатньо часу, я дійшов висновку, що непередбачувані, часто незрозумілі західному світові, дії більшовиків можна зрозуміти, якщо виходити лише з двох аксіом:
Все, що вони говорять, – брехня!
Немає жодної підлості, на яку вони не були б здатні!»
