6 серпня на березі Каспійського моря, в курортному регіоні Туркменистану Аваза лідери п’яти центральноазійських республік зустрілися. На цьому саміті панувала дружня атмосфера, але для побудови таких відносин потрібно було 30 років.
Нині, на 30-річчя незалежності, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменистан та Узбекистан мають кращі відносини ніж будь-коли з моменту розпаду Радянського Союзу.
Зустріч в Авазі – це третій центральноазійський саміт. Хоч у 2020 році запланована зустріч була скасована через пандемію, втім, до того схожі зустрічі відбулися в столиці Казахстану Астані у 2018 році та в столиці Узбекистану Ташкенті у 2019-му.
В Астані усі п’ять президентів зустрілися вперше за майже 20 років без участі інших держав.
Ця обставина вказує на те, наскільки непевними були відносини між цими державами протягом останніх 30 років.
Виявилося, що згуртованості досягнути складніше, ніж здавалося.
Біловезька угода, що була підписана 8 грудня 1991 року, припинала формальне існування СРСР. Ніхто з лідерів центральноазійських республік не брав участі в підписанні.
Очільника Казахстану Нурсултана Назарбаєва запросили, але він не приїхав. Чисто технічно, протягом 8 днів Казахстан лишався останньою радянською республікою, аж поки 16 грудня не була оголошена формальна декларація про незалежність.
13 грудня 1991 року лідери усіх п’яти республік зустрілися в Ашгабаті (тоді Ашхабад) і вирішили приєднатися до СНД. По правді кажучи, особливо вибору в них не було.
Вони не були на революційних барикадах. Вони не просували незалежність. Більшість із них займали у кращому випадку вичікувальну позицію під час путчу ДКНС (ГКЧП), який був здійснений у серпні 1991 року в Москві та став початком кінця Радянського Союзу.
Уся п’ятірка середньоазійських лідерів були московськими призначенцями. Призначеного Кремлем очільника Таджикистану Кахара Макхамова вигнали з посади після того, як той підтримав ДКНС.
Учасник ашгабатської зустрічі Рахмон Набієв вже був третім президентом незалежного Таджикистану.
Несподівано, замість виконання кремлівських наказів, лідерам центральноазійських республік довелося керувати своїми державами без будь-яких вказівок з Москви.
Виголошених в кінці 1991 року в Ашгабаті обіцянок про співпрацю не довго дотримувалися. З’явилися нові виклики – потреба в створенні прибутку й імпорті життєвонеобхідних харчів та енергоносіїв.
За часів уніфікованої радянської енергетичної системи Узбекистан поставляв газ у Киргизстан, Таджикистан і південний Казахстан. Але від нині Ташкент хотів отримувати гроші за газ, а жодна з цих країн не мала чим платити.
Протягом перших років незалежності усі ці країни використовували російські рублі як валюти, цінність якої постійно зменшувалася внаслідок гіперінфляції.
Через це усі зароблені в рублях гроші потрібно було витрачати моментально. За таких умов майже неможливо виконувати бюджет.
У травні 1993 року Киргизстан першим запровадив власну валюту, що розізлило сусідні держави. Вони боялися того, що ця держава викидатиме в них непотрібні рублеві запаси.
У відповідь Узбекистан вимкнув Киргизстану постачання газу, що згодом станеться і з Таджикистаном. Офіційно Узбекистан це пояснював невиплатою боргів за газ.
Але відключення дуже часто співпадали із запровадженням у Киргизстані та Таджикистані політики, проти яких був налаштований Узбекистан.
Протягом 1990-х років в усіх центральноазійських державах були нестачі основних товарів, відключення опалення та струму.
Це призвело до змагань між ними за міжнародних інвесторів. Кожна держава імпульсивно намагалася продати будь-що для притоку грошей та відновлення економіки.
Навесні 1992 року в Таджикистані розпочалася громадянська війна. Вперше в регіоні були проблеми на кордонах.
Узбекистан закрив кордон з Таджикистаном – про це до того ніхто навіть і не думав. Незабаром вже на всіх кордонах Узбекистану з молодими центральноазійськими республіками з’явилися контрольно-пропускні пункти.
Кожна держава відповіла тим самим, що сповільнило переміщення товарів і збільшило навантаження на вже і без того жебрацькі бюджети.
У дев’яностих були також спроби співпраці.
Казахстан, Киргизстан та Узбекистан домовилися надавати війська у миротворчу силу, яку Росія заснувала в Таджикистані. Вони взяли на себе охорону афганського кордону, а військо Таджикистану мало сконцентруватися на боротьбі проти польових ворогів всередині країни.
До того ж, Казахстан, Киргизстан та Узбекистан утворили у 1994 році економічний союз. Президенти трьох країн – Нурсултан Назарбаєв, киргизстанський Аскар Акаєв та узбекистанський Іслам Карімов – часто зустрічалися протягом перших років незалежності для підписання договорів «вічної» дружби та визначення спільного майбутнього.
Натомість президент Туркменистану Сапармурат Ніязов обрав інший шлях. Невдовзі після проголошення незалежності його держава почала відділятися від інших у Центральній Азії. Ніязов не хотів приєднуватися до будь-яких центральноазійських організацій.
У 1995 році ООН визнав Туркменистан нейтральною державою. Після цього Ніязов звів співпрацю з іншими центральноазійськими державами до мінімуму.
Громадянську війну в Таджикистані розглядали як «заразу», що може перекинутися на інші країни регіону.
Емомалі Рахмон очолив Таджикистан у листопаді 1992 року. Його вважали лідером, що управляє країною в хаосі – навіть після завершення війни у 1997 році.
Таджикистан не брав участі у спробах посилити згуртованість Центральної Азії.
Лише у березні 1998 року країну прийняли у Центральноазійський митний союз, у який входили лише країни Центральної Азії.
Після того як очолювана США коаліція оголосила війну проти тероризму в Афганістані, такі суто центральноазійські організації були заміщенні більшими групами, як от Шанхайська організація співробітництва чи Організація договору про колективну безпеку.
Перший пострадянський терористичний акт у Центральній Азії відбувся 16 лютого 1999 року. Тоді у Ташкенті пролунала серія вибухів.
Влітку того року присутність Ісламського руху Узбекистану (ІРУ) у південному Киргизстані cтала ще одною причиною розбрату між центральноазійськими державами.
Уряд Узбекистану звинуватив Таджикистан у тому, що влада дозволяє ІРУ використовувати власну територію як базу. Таджикистан це заперечив. Узбекистан також стверджував, що Киргизстан не доклав достатньо зусиль для знищення терористів.
На додачу до напруженої дипломатичної атмосфери, у 2000 році Узбекистан почав мінувати кордони з Киргизстаном та Узбекистаном. Це мало стати перешкодою для бойовиків ІРУ, які просочувалися у країну, пояснювали в Узбекистані.
Незважаючи на це, відомо, що лише цивільні громадяни Киргизстану та Таджикистану гинули на цих мінах. Минуло багато років після того, як рух ІРУ, який трактували як терористичний, перестав становити суттєву загрозу в Центральній Азії, а кількість загиблих на мінах зростала і далі.
Влада Таджикистану обвинувачувала Узбекистан у сприянні північнотаджикистанському путчу в листопаді 1998 року.
Натомість Туркменистан утримався від публічних звинувачень у бік Узбекистану, коли в листопаді 2002 року президента Ніязова нібито намагалися вбити.
Все ж спецслужба Туркменистану обшукала посольство Узбекистану в Ашгабаті, а посла Узбекистану Абдурашида Кадирова оголосила persona non grata за місяць після спроби атентату.
У березні 2005 року президента Киргизстану Акаєва було позбавлено влади внаслідок Революції тюльпанів, яку багато хто вітав та називав перемогою демократії.
Але лідери центральноазійських держав революції не раділи. Їх хвилювало те, що поширення народних протестів призведе до вигнання таких очільників, як Назарбаєв, Ніязов та Карімов, які утримували владу від проголошення незалежності.
Наступні вигнання президентів Киргизстану в 2010 та 2020 роках лише посилили схвилювання центральноазійських лідерів щодо стабільності в Киргизстані та перекидання повстань і в їхні країни.
За 20 років після незалежності п’ять країн у Центральній Азії стали суттєво відрізнятися один від одного. Але вся п’ятірка суттєво відрізнялася також від самих себе, тих країн-сиріт, чиї лідери у грудні 1991 року зустрілися в Ашгабаті для посилення співпраці і сприянню кожній у досягненні квітучого майбутнього.
Лишилося дуже мало спільного, тож, певно, і не дивно, що лідери не зустрічалися часто, навіть не їздили з двосторонніми візитами.
У кращих ситуаціях, кордони між країнами було важко перетнути. У гірших ситуаціях, кордони між країнами були закриті.
Смерть президента Узбекистану Карімова наприкінці літа 2016 року стала поштовхом до покращенням регіональних відносин.
Карімов завжди протистояв іншим очільникам центральноазійських держав. У різні часи він з недипломатичною щирістю намагався публічно образити Назарбаєва, Акаєва, Рахмона, Ніязова та президента Киргизстану (2011–2017) Алмазбека Атамбаєва.
Наступник Карімова Шавкат Мірізійоєв не виконав багатьох планів щодо внутрішніх реформ. Але обіцянка покращити відносини Узбекистану з сусідами в Центральній Азії справджується.
Нещодавні саміти Центральної Азії приклади того, що центральноазійська співпраця знову можлива.
Безумовно, проблеми лишаються. Прикордонний конфлікт між Киргизстаном та Таджикистаном безсумнівно найсерйозніша з них.
Але навіть після короткого конфлікту наприкінці квітня обидва лідери прибули в Авазу.
Мірізійоєв та нинішній президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв індивідуально зустрічалися з новим президентом Киргизстану Садиром Жапаровим. Президент Таджикистану Рахмон доклав зусиль для зменшення напруження у киргизстансько-таджикистанському прикордонні.
Туркменистан лишається винятком, але інші держави співпрацювали протягом пандемії та намагалися допомагати один одному чим могли.
Кордони не повністю відкриті. Але вони більш відкриті, ніж будь-коли за останні 20 років. Кордон Узбекистану з Киргизстаном та Таджикистаном демінували.
Нещодавні саміти були сконцентровані на посиленні економічних зв’язків.
Киргизстан перший відсвяткував 30-річчя незалежності 31 серпня. За ним Узбекистан – 1 вересня, далі Таджикистан – 9 вересня, наступним йде Туркменистан – 27 вересня. Казахстан останній – 16 грудня.
Іронія полягає в тому, що одним з найважливіших досягнень цієї річниці незалежності може стати можливість республік більше співпрацювати та залежати один від одного, ніж будь-коли раніше.
