Три десятки років тому Україна здобула Незалежність, а незабаром припинив існування Радянський Союз, одним із наріжних каменів політики якого був войовничий атеїзм. За цей період релігійне середовище України змінилося настільки, що з теперішньої перспективи не такі вже й далекі дев’яності виглядають таким собі епосом про давні часи чи міфом про сотворення світу.

Державно-церковне

Релігійне відродження почало бути помітним за декілька років до Незалежності – у 1988-му, на 1000-ліття Хрещення України-Русі. Тоді ж послабився тотальний контроль з боку Ради у справах релігій, почався вихід з підпілля УГКЦ та відродження УАПЦ. Вже після Декларації про державний суверенітет, але ще до Акту про Незалежність був ухвалений доволі ліберальний «Закон про свободу совісті та релігійні організації», який у багатьох аспектах наслідував загальносоюзний закон. Саме тоді було закладено систему державно-церковних відносин, де громада визнається самостійною та незалежною юридичною особою.

У подальшому саме ця філософія дозволить змінювати юрисдикцію і створить альтернативу нав’язаному державою Московському патріархату. До речі, в Росії теж діяв такий закон, але у 1997 році його замінили на більш протекціоністський, який фактично грав на руку РПЦ, бо блокував можливість переходу до іншої юрисдикції. Це одна з відповідей на запитання, чому, якщо користуватися термінологією західних соціологів релігії, в Україні є вільний релігійний ринок, а у Росії лише монополія.

Другою хвилею розвитку державно-церковних стосунків стала Революція гідності. Церкви, що підтримали та легітимізували народний процес, перестали сприйматися, як щось відокремлене, натомість позиціонували себе, як органічну частину громадянського суспільства.

Після Майдану релігійні організації отримали право засновувати власні школи та садочки, богослів’я отримало статус академічної дисципліни, а дипломи духовенства почали масово визнавати за спрощеною процедурою; на офіційному рівні стало можливим капеланство в армії та тюрмах; на релігійні прощі більше не треба отримувати дозвіл влади, а також бігати по різних інстанціях, щоб зареєструвати релігійну організацію; було полегшено процес зміни юрисдикції та запроваджено систему «єдиного вікна».

Фактично за 30 років релігійні організації в Україні отримали величезний ступінь свободи, у порівнянні не тільки з радянським монстром, але й з колишніми «сусідами по комуналці» на півночі та сході.

Православні трансформації

Ще однією сферою тектонічних змін стало Православ’я. Якщо у 1988 році єдиною ортодоксальною церквою в Україні була РПЦ, то 30 років по тому Московський патріархат вже не є канонічною церквою в Україні. Їхні єпископи позбавлені канонічного статусу і є лише російськими єрархами на чужій канонічній території, про що розповів сам Вселенський патріарх Варфоломій у листі до засновників релігійного порталу Cerkvarium.

Минулі три десятиліття характеризуються падінням монополії РПЦ на Україну, відновленням УАПЦ, створенням Київського патріархату і апогеєм, врешті-решт, утворенням Православної церкви України (ПЦУ)– визнаної автокефальної української церкви, яка посідає 15-е місце в Диптиху (переліку православних автокефальних церков, які поминаються під час літургії в усіх православних церквах світу, – ред.).

На момент падіння Радянського Союзу Україна була головною кузнею кадрів для РПЦ, тут розміщувалося понад половина усіх парафій Московського патріархату, а більшість студентів духовних академій у Москві та Петербурзі були з Західної України.

За роки незалежності загальна кількість православних громад в Україні зросла з 4 тисяч до 19 тисяч, ставши абсолютним лідером у всьому православному світі. Більшої кількості православних громад немає в жодній країні світу. У сусідніх Росії та Румунії 17 та 16 тисяч парафій відповідно. Православні домінують в усіх регіонах України, окрім Галичини.

Католицький світ

Другою за чисельністю конфесією в Україні є греко-католицизм, який виявив небачену духовну волю до відродження. Церква, яка ще за часів Горбачова була офіційно ліквідованою, наприкінці 1980-х років вийшла з підпілля і стрімко відновила свою структуру.

Нині Українська греко-католицька церква (УГКЦ) – найбільша церква Галичини – найрелігійнішого регіону України.

По правді кажучи, греко-католицька церква у Незалежній Україні перебуває на максимумі своїх історичних досягнень. УГКЦ ніколи в історії не мала такого впливу, кількості храмів та становища в суспільстві, як зараз. За часів Речі Посполитої та Австро-Угорщини вона страждала від національних та конфесмійних утисікв, відповідно польської влади та римо-католицької ієрархії, за радянських часів – від російської влади та РПЦ. І лише за Незалежної України їй вдалося посісти гідне місце на релігійній мапі.

Однак внутрішні чвари не оминули і східних католиків. В Україні досі зберігається фактично церковне розділення на УГКЦ та окрему Мукачівську греко-католицьку єпархію (МГКЄ). Це розділення цілком штучне і Ватикан ще у 1990-х роках був готовий розв’язати це питання, однак цьому завадило угорське лобі як в Курії, так і в самому Закарпатті.

УГКЦ є чи не найбільшою східною католицькою церквою, яка об’єднує понад 5 мільйонів вірян по всіх континентах світу, хіба крім Антарктиди. Перед церквою постає ще багато викликів, таких, як об’єднання з МГКЄ, беатифікація Андрея Шептицького, отримання патріаршого статусу, збереження пастви в діаспорі, яка поступово асимілюється, тощо.

Окрім східного, в Україні ще існують католики західного та вірменського обрядів. І якщо останніх не так багато, то «латинників» є чимало. На зорі відновлення незалежності Римо-католицька церква (РКЦ) сприймалась виключно як «польська церква». Проте нині паства цієї церкви складається з етнічних українців, а сама церква вже не є мононаціональною. Ситуацію, зокрема, змінив і візит папи Івана Павла ІІ до України в 2001 році.

Понтифік закликав дбати і працювати на розвиток своєї держави. Він виступав проти привнесення націоналізму до церкви.

РКЦ активно присутня в Україні та розвиває велику кількість соціальних проєктів, найвідомішим з яких є акція «Папа для України», в рамках якої Ватикан надав допомогу в розмірі 16 млн євро.

Протестантське багатоголосся

З падінням «імперії зла», за характеристикою пресвітеріанина Рональда Рейгана, в Україні активно розпочався розвиток протестантизму. Станом на 2021 рік «протестантський сектор» сукупно охоплює близько 30% загальної релігійної мережі України.

Найбільшого поширення отримали так звані неопротестантські церкви – баптисти, п’ятдесятники, адвентисти. У той час, як класичні протестанти представлені виключно етноконфесійними спільнотами: лютерани – нащадки німецьких та шведських колоністів (переважно на півдні та сході України) та кальвіністи – нащадки Угорської реформатської церкви на Закарпатті.

Протестанти, через свою децентралізовану структуру і слабку конфесійну ідентичність, часто лишаються поза увагою соціологів та мас-медія. Однак українська баптистська спільнота є чи не найбільшою в Європі, а сукупна кількість парафій баптистів, п’ятдесятників, харизматів та адвентистів співставна з релігійною мережею ПЦУ.

За 30 років посткомуністичного транзиту було відновлено релігійний ландшафт держави, відбувся перерозподіл сфер впливу, а насиченість релігійних спільнот сягнула своєї верхньої ланки. Навряд чи в осяжному майбутньому відбудеться якийсь новий хвилеподібний стрибок нових релігійних спільнот. Навпаки, настав момент, коли вже немає ресурсу для зростання, а отже єдиним виходом є перехід кількості в якість. Це і є головне завдання для релігійних спільнот на наступні 30 років Незалежності.

Дмитро Горєвой – релігієзнавець

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода