Історія донеччанки. Два роки вона була в полоні російських гібридних сил

65-річна жителька Донецька Ольга Політова провела в полоні бойовиків «ДНР» понад два роки. Жінку з відверто проукраїнськими поглядами спинили на блокпосту, коли вона, медик з багаторічним досвідом, їхала з роботи в прифронтовому селищі додому, у місто. «Засудили» начебто за допомогу українським військовим. Переживши жахи «слідства» та ув’язнення, лікарка була звільнена в грудні 2017 року під час масштабного обміну полоненими. Матеріали щодо неї передані до Європейського суду з прав людини. А в Україні жінка наразі судиться з медичним закладом, де працювала, доводячи, що була в полоні, а не у «відпустці», яку їй оформили без її відома, і має право на відшкодування 185 тисяч гривень зарплати.

Про початок війни на Донбасі, два роки в руках бойовиків російських гібридних сил і свою боротьбу з чиновниками після звільнення Ольга Політова розповіла в інтерв’ю Радіо Свобода.

– Як починалась ця війна для вас?

– Я жила в Донецьку, працювала заступником головного лікаря в центрі первинної медико-санітарної допомоги №5. Окрім того, я була відповідальною за звернення громадян, також працювала дільничним лікарем. Без цього я себе не можу уявити – без лікарської роботи. А потім всі ці балачки: що «Україна погана», що «краще жити в «ДНР»...

Все це спонукало мене кинути цю роботу в Донецьку й перейти працювати в медичний заклад на підконтрольній Україні території, в Ясинуватському районі, недалеко. Я категорично не хотіла працювати на «ДНР», мої погляди – діаметрально протилежні. Їздила на роботу спершу машиною разом з головним лікарем, а потім – громадським транспортом. З березня 2015 року я їздила на роботу в Очеретине. Їздила щодня, іноді залишалась в амбулаторії ночувати, на кушетці, бо не завжди пропускали, тривали бойові дії.

Раз ми їхали, березень, багнюка страшна. Нас зупиняють на блокпосту перед Донецьком. Сідає до нас бурят з автоматом, брудний, страшний. Я кажу: «А що ви тут робите?». А він: «Я защищаю свою землю». Як я стрималась тоді, я не знаю. Він би мене вбив, якби я тоді заперечила. Захищають вони «свою» землю… Коли це донецька земля була їхньою?..

Моя донька була евакуйована в липні 2014 року з Донецьким юридичним інститутом. Вона була в Маріуполі. А син мій був у Донецьку, до війни він працював у поліції, але з початком війни все це кинув і мав переїхати до Сум. Однак на нього завели справу, затримали й кинули на «підвал» телецентру, там він просидів один рік і місяць. Коли мене арештували, сина підняли з «підвалу», привезли до мене на зустріч…

– Розкажіть, як вас затримали бойовики.

– Це було 13 листопада 2015 року. Ми їхали моєю машиною – я, мій цивільний чоловік і одна приятелька. На блокпосту «ДНР» на мене, як я зрозуміла, вже чекали. Там у них «митниця», мене почали «шманати». Пенсіонерів ніколи не перевіряли до цього, а тут – перевірили. Чоловіка й приятельку потім відпустили, а мене залишили. Це була підстава. Знайшлися й свідки, які чекали, і чорний джип, який мене забрав. Мене перевезли в «міністерство держбезпеки» «ДНР» на бульварі Шевченка в Донецьку.

– Що від вас хотіли?

– Допитували про зв’язок з диверсійними розвідгрупами. Вони скрізь їздили, робили засідки, перевіряли мої телефони, але не могли знайти ніяких доказів. Районний суд «засудив» мене спершу до трьох років і 8 місяців, а «військовий трибунал» – до п’яти з половиною років позбавлення волі. Моя стаття була військова – «тероризм».

Загалом я просиділа два роки й півтора місяці: два роки й три тижні – в СІЗО, три тижні – в жіночій колонії в Сніжному.

– Якими були умови утримання? Як годували, чи була медична допомога?

– Про медичну допомогу не було й мови. Я сама пропонувала: «Я – лікар, давайте я буду працювати в медпункті». Вони відмовили, бо хотіли мені гіршого – разом з наркоманами і вбивцями тримати в загоні.

Що сказати? Оті туалети, які без кінця забиваються, оті обпльовані інфекціями раковини, а поруч з тобою хто завгодно – і з туберкульозом, і з сифілісом, і з гепатитом. У камерах було від 6 до 14 людей. Я старалась там нічого не їсти. Іноді – кашу й хліб брала. Передачі були двічі на місяць, але їх могли їсти всі, хто був у камері, за два-три дні. Усіх тримали разом – політичних і кримінальних. Я пройшла 8 камер.

Ставлення було – страшне. Привезли, а в мене – гнійний коньюктивіт. Я не могла навіть подзвонити родичам, аби ті могли передати краплі. Чотири доби очі заливало гноєм. Ставлення до мене було найгірше. Працювати примушували в обов’язковому порядку. За мною закріпили роздягальню. Уявіть: всі приходять і в кишенях приносять жужелицю, кидають на підлогу, аби я прибирала, мила. Знущались, принижували. Були люди, які ставились до мене з повагою, але це одиниці.

– А як вас звільнили?

Із 2017 року щодо мене були подані документи до Європейського суду з прав людини – через незаконне позбавлення волі, тортури. Цим займалась моя донька: вона попросила адвоката переслати всі документи, рішення суду. Моя донька – доцент юридичного інституту, вона зверталась до волонтерів, до правозахисників, які й готували документи. Тільки тоді, коли мої документи прийняв європейський суд, мене внесли в списки на обмін.

Мене звільнили 27 грудня 2017 року, коли був великий обмін. Запам’яталось: був понеділок, 25 грудня. В обід ми сиділи в кімнаті для відпочинку, дивились новини. Коли показують: Захарченко, Плотницький, Медведчук. І отець Кіріл оголошує: буде великий обмін. Всі, хто там був, сидять і кажуть: «Ура, це нас вивозять». А в мене вирвалось: «А ви там яким боком?». А ввечері мене викликали, а там і медична сестра, і всі-всі сидять, пишуть. Кажуть: «Пиши прохання про помилування на Захарченка». І тоді я зрозуміла, що я йду на обмін. Це мене вразило.

Мене роздягали, дивились, щоб не було ніякого синця, ран на шкірі. Я написала, що ніяких претензій не маю, що була забезпечена і постільною білизною, і харчуванням, і медичним обслуговуванням. Нібито був прямо санаторій. Але я все написала. Кілька разів сумки мої перевіряли. Та я вивезла ті документи, які мені були потрібні, оригінали, «обвинувальний вирок», рішення «військового трибуналу». Я знала, що мені це буде треба для судів…

Оцей момент – коли за нами приїхали українські автобуси, Ірина Геращенко приїхала... Це було щось. Ми кричали, ми плакали, хлопці підкидали шапки, кричали «Слава Україні!»…

– Озираючись на пережите, ви можете зараз сказати, що допомогло вам вижити в полоні?

– Моя сила волі й бажання бути з сім’єю. Я знала, була впевнена, що буде обмін і я потраплю туди. А ще, перебуваючи в полоні, я дізналась, що у мене народилась онучка.

– Після повернення, після курсу лікування та реабілітації ви знову повернулись на роботу в Очеретине? Що стало підставою для судової тяганини з роботодавцем?

– Так, повернулась в Очеретине. І почалось. З першого дня я дізналась, що під час перебування в полоні я нібито була у відпустці – без збереження заробітної плати. У квітні 2016 року я була звільнена з роботи. Без мого відома. Без мого дозволу. Вони просто зробили наказ.

По-перше, відкрите кримінальне провадження щодо підробки документів. Я очікую на експертизу 2020 року. По-друге, я подала до суду на центр первинної медико-санітарної допомоги щодо зарплати за роки полону. 14 червня цього року Дружківський міський суд повністю задовольнив мій позов й наказав роботодавцеві сплатити мені зарплатню за два роки. Але амбулаторія подала на апеляцію, мовляв, я не відношусь до полонених, а була в заручниках. 5 листопада в Апеляційному суді Донецької області в Бахмуті має бути розгляд.

«Допоки статус полоненого в Україні не врегульований, варто керуватись міжнародними нормами» – юрист

Юрист Правозахисної групи «Січ» Володимир Плетенко зазначає: у судовому процесі проти роботодавця колишня полонена зможе довести свою правоту.

Він вважає: допоки статус полоненого в Україні на законодавчому рівні не врегульований, слід використовувати міжнародні правові норми.

«Лікарня в апеляції вказала, що суд першої інстанції некоректно використав поняття «полоненого». Однак наша позиція однозначна: допоки статус полоненого в Україні не врегульований на законодавчому рівні, варто використовувати міжнародні правові норми, зокрема, Женевську конвенцію про поводження з військовополоненими 1949 року. Вона застосовується в усіх випадках «оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо стан війни не визнаний однією з них». Верховна Рада України ще з 2015 року офіційно визнала Російську Федерацію державою-агресором, а у 2018 році підтримала це на законодавчому рівні. Отже, вважаємо, що у даному випадку цілком коректно застосовувати до Ольги поняття – «полонений», – зазначає юрист Володимир Плетенко.