Двадцять років тому, 9 червня 1999 року, в місті Куманово в Північній Македонії було підписано військово-технічну угоду між представниками Північноатлантичного альянсу і Збройних сил Югославії, котра на той час складалася з двох республік – Сербії та Чорногорії. Сторони домовилися про призупинення повітряних ударів НАТО проти Югославії та про виведення югославських сил з провінції Косово.
Повітряна кампанія країн-членів НАТО під назвою «Союзницька сила» розпочалася 25 березня 1999 року з метою захистити мирне населення албанської національності від насильства сербської армії й поліції. Західні союзники при цьому посилалися на 7-й розділ Хартії Організації Об’єднаних Націй (ООН).
Політична ситуація в сербському краю Косово була напружена ще від початку девʼяностих років, коли влада сербського президента Слободана Мілошевича скасувала крайову конституцію, розпустила парламент, звільнила з роботи поліцейських, працівників освіти, суддів й чиновників албанської національності.
Невдоволення етнічних албанців зростало з року в рік й нарешті призвело до формування повстанських підрозділів, котрі до осені 1998 року звільнили значну частину території краю.
У відповідь на повстанські атаки, сербські сили знущалися над мирним населенням. Рада безпеки ООН і Євросоюз не раз попереджали белградську владу, щоби вона припинила насильство й розпочала діалог з представниками албанців.
Переговори за посередництвом ЄС, США та Росії, які проводились в замку Рамбує неподалік Парижа, в середині березня 1999 року завершилися без результатів, оскільки сербська сторона відкинула всі пропозиції посередників.
Белград продовжував репресії в Косові, викликаючи щораз ширше обурення міжнародної спільноти.
Бомбардування паралізувало країну
Коли Мілошевич відкинув ультатиматум – почалася перша в Європі багатостороння військова операція проти країни, яка грубо порушувала права людини й відкидала всі норми міжнародного права. Югославська народна армія не була ні технічно, ні морально підготовлена до нерівної війни.
Авіація країн НАТО вже на першому тижні підбила всі югославські літаки, що піднялися в повітря, решта відтоді залишилася в підземних сховищах. Застаріла югославська протиповітряна оборона не була в змозі вражати натовські літаки, оснащені сучасною електронікою.
Літаки альянсу бомбили насамперед казарми, інші військові обʼєкти й інфраструктуру, заводи військово-промислового комплексу тощо. На меті були шляхи, мости, віадуки, нафтопереробний завод, будівлі Міністерства оборони, Генштабу й Міністерства внутрішніх справ у Белграді. Були вражені й будівлі державного радіо і телебачення в Белграді й Новому Саді.
Життя в країні упродовж 11 тижнів було практично паралізоване. Університети й школи були закриті; заводи не працювали; підрозділи армії заздалегідь були розташовані в лісах, курортах, фермах й інших місцевостях поза містами. Завдяки тому не було багато жертв ні серед військових, ні серед мирного населення. Докладні й перевірені дані про кількість цивільних жертв досі не оприлюднені.
За неофіційними даними, загинуло від тисячі до двох з половиною тисяч осіб, поранень зазнали до пʼяти тисяч осіб. Найбільше загиблих й поранених було у Косові. Територія Чорногорії не була мішенню авіаударів, оскільки у НАТО вважали, що чорногорські керівники не були причетні до застосування сили проти албанців у Косові.
Для албанців – «кінець страждань», для сербів – «агресія»
В квітні й травні 1999 року сербські сили вигнали з домівок, за даними Міжнародного Червоного хреста, 800 тисяч албанців. Вони знайшли притулок в Македонії й Албанії, їхні домівки були пограбовані або спалені, худоба розкрадена. Сербська поліція й підрозділи добровольців ліквідували чимало албанців, зокрема інтелектуалів – працівників освіти, політичних діячів, юристів…
Підписання угоди в Куманові припинило кровопролиття. Біженці повернулися до своїх осель і міст. Разом з сербськими силами з Косова виїхали кілька десятків тисяч сербів. Частина сербського населення залишилася в кількох анклавах та в чотирьох районах на півночі краю. Відразу після виведення сербських сил у Косові були розташовані міжнародні миротворчі сили.
Сербсько-чорногорська Югославія перестала існувати 2006 року, після референдуму, на якому понад 55 відсотків громадян Чорногорії проголосували за незалежність республіки.
Парламент Косова в лютому 2008 року в односторонньому порядку проголосив незалежність, яку визнало понад 110 країн.
Отож, можна сказати, що повітряна кампанія НАТО була одним із завершальних етапів розпаду колишньої Югославії.
Бомбардування призвело й зростання протестів проти режиму Мілошевича, котрий через рік зазнав поразку на виборах. Згодом його заарештували й видали Міжнародному кримінальному трибуналові у справах колишньої Югославії, за підозрою в скоєнні воєнних злочинів. Він помер у в’язниці Трибуналу, не дочекавшись винесення вироку.
Белград і Приштина по-різному дивляться на події 1999 року. Президент Косова Хашим Тачі, колишній командувач «Армії визволення Косова», зазначає, що бомбардування принесло «кінець геноциду, волю для Косова й перемогу прав людини».
Натомість сербські урядовці повітряні удари вважають «агресією» і наполягають на тому, що найбільшою жертвою стало сербське населення у Косові. Упродовж минулих 11 тижнів більшість ЗМІ щодня нагадувала про події двадцятирічної давнини, постійно стверджуючи, що йшлося про єдність народу, героїчний опір та масове страждання мирного населення.
