Радіо Свобода продовжує цикл «Кіборги. Продовження» історією Сергія Назарова, бійця 93 ОМБр із позивним «Сєдой». Це розповідь про непоказну мужність, механізми адаптації людини з невійськовою професією до війни, про диво виживання в епіцентрі танкового обстрілу і про психологію повернення у мирне життя.
Сергій Назаров – програміст. Батько у нього військовий, воював в Афганістані та інших гарячих точках. Дев’ять класів Сергій закінчив у Луцьку, потім з батьками переїхав на Черкащину, а вищу освіту здобув у Миколаївському політехнічному інституті.
Назаров не служив строкову службу і вважав себе абсолютно непридатним для армії. Однак, коли Росія окупувала Крим, а потім спровокувала бойові дії на Донбасі, Сергій продав власну автівку, придбав спорядження і 16 серпня 2014 року прийшов у військкомат.
Спочатку його відправили у навчальний центр «Десна», а потім розподілили до 93 ОМБр. Назаров став заступником командира гранатометного взводу.
На фронт Сергій Назаров потрапив наприкінці жовтня 2014 року. А через місяць, Назаров вперше заступив на оборону Донецького аеропорту. Це була ротація на вежу ДАПу із 9 по 28 листопада.
Потім на початку грудня Назаров їздив у ДАП на МТЛБ (броньований всюдихід-тягач, пристосований для перевезення бійців і вантажів – ред.).
А з 30 грудня знову заступив на оборону диспетчерської вежі Донецького аеропорту. З 10 січня 2015 року вежу безперешкодно і прицільно почав обстрілювати танк супротивника. 13 січня вежа упала, а Назаров і усі українські оборонці, які були там, дивом залишилися живі.
Перше поранення Сергій Назаров отримав у Донецькому аеропорту 9 січня 2015 року, а друге – на шахті «Бутівка» (шахта на північній околиці Донецька, вентиляційний ствол якої став форпостом ЗСУ – ред.) під Авдіївкою.
Нагороджений медалями «Захиснику Вітчизни», «За оборону Донецького аеропорту», «За участь в АТО».
Але головною своєю нагородою вважає волонтерський тризуб – той, з якого виросла пізніше нагорода «Народний герой», який йому вручили після нічних поїздок у ДАП на МТЛБ.
Про війну
– Війна – це таке серйозне випробування для людини. Я, наприклад, взагалі не військова людина. Я не був в армії ніколи. Я не знав, що буде. Я боявся. Кожного дня я себе питав: «Ну, що, все вже – паніка?!». І сам собі кажеш: «Та ні ще». І так, слава Богу, протримався.
Було декілька таких моментів, що я думав, що вже все, що вже нічого не можна було зробити. Але нічого… Два поранення, а так загалом живий і цілий.
Я боявся. Кожного дня я себе питав: «Ну, що, все вже – паніка?!». І сам собі кажеш: «Та ні ще»
Хлопців дуже багато загинуло, особливо в терміналі. Я вважаю, що це провина не лише «сєпарів». До цього ішло. Вже цілий місяць було це «примирення».
Ми бачили, що відбувається, як вони облаштовують вогневі позиції. Ми про це доповідали. Нам казали: «Спостерігайте».
А потім як все почалося вже з 9 чи з 11 січня (2015 року – ред.), то це вже був такий масований вогонь з усіх боків, що дуже важко було якось встояти.
Для нас ця ситуація взагалі була незрозуміла.
Танк стояв десь менше кілометра від нас – в облаштованому капонірі. Один раз навівся і просто стріляв по вежі. А артилерія наша – «мовчала».
І це не один раз, це декілька днів. Цей танк просто виїжджав на позицію, ми чули як він у Донецьку заводиться, прогріється. Ми дзвонили, ми передавали координати, бо ми знали, що він на те саме місце приїде. Але чомусь так виходило, що якась пара мін падала вже тоді, як танк відстрілявся по нас і поїхав.
До війни я часом грав у «стрілялки», а зараз думаю: «яка попса і дурниця».
Танк стояв десь менше кілометра від нас – в облаштованому капонірі. Один раз навівся і просто стріляв по вежі.
Війна – це не гра. У комп’ютерній грі ти можеш переграти, ти можеш ризикувати безглуздо. А тут ти маєш бути дуже обережним. На війні все на рефлексах, ти навіть не задумуєшся, що треба щось зробити чи не треба – організм сам все робить.
От ти просто підходиш до бійниці, і навіть не то що бачиш, а помічаєш, як щось змінилося у рельєфі, десь якась пляма з’явилася чи пропала.
Тобто, на війні ти не просто підійшов до вікна і дивишся, як там гарно чи не гарно, сонце є чи нема, а скануєш простір – наскільки він є небезпечним.
Звісно, коли вежа падала над нами – це був один із тих моментів, коли було дуже страшно.
Я так присів, а навпроти мене наш командир «Грін», він був контужений уже. І тут такий звук …як лавина, такий шум наростаючий. Ми зустрілися з «Гріном» очима... Знаєте, такий погляд…А вона – вежа – так: «шууух» і такі глухі удари один за одним.
І от тоді переді мною наче якась тінь пройшла… Це було страшно.
Читайте ще: «Кіборг» Вадим Ваврищук про оборону вежі Донецького аеропорту
Про Євгена Полякова («Поляк», загинув 11. 07. 2015 біля шахти «Бутівка»)
– «Поляк», Женька, він був особливий! Він завжди був позитивний. Ніби грався з війною. Але я не думаю, що він насправді сприймав війну як гру, він просто завжди, навіть в якихось таких надзвичайних ситуаціях, знаходив чи придумував щось таке, що всіх відволікало і розслабляло.
Навіть коли вже реально – ну дуже тяжко, а він все грається сидить, або придумає якийсь прикол і всі вже сміються.
Він такий, знаєте, із смекалкою. Він не професійний військовий, але служив «срочку», а потім підписав контракт і служив у тій же самій 79-й бригаді. Через погану поведінку (посміхається), з ним цей контракт розірвали.
Потім він десь ще попрацював, а тут війна і він пішов добровольцем на фронт. У Херсонській області вертолітна частина, і він спочатку там був, а потім перевівся у 93-ю бригаду. Це вже було за кілька тижнів перед тим, як ми в АТО поїхали. А поїхали ми 29 жовтня 2014 року.
Тоді, коли ми були у ДАПі, морози були просто дикі. З точки зору цивільної людини, та думаю, будь-якої людини – це просто жахливо.
Я от, домашня така людинка, мені треба тепло, плєдік, комфорт, мені має бути зручно, і все таке…А тут – такий жах. Але я якось себе настроїв так, що... тут все по-іншому, але це моє життя і я маю бути тут. А тут є те, що є, тут немає іншої реальності. Мороз лютий і стріляють.
Я якось так себе налаштував, що я маю цим жити, а не мучитись: «От мені погано». І воно якось так легше стало. Ну, принаймні, мені здається, що мені це допомагало.
Коли ми були у ДАПі, морози були просто дикі. З точки зору будь-якої людини – це просто жахливо
Ми коли були в листопаді на вежі, то у нас узагалі не було чим грітися, і практично ми всі повернулися у базовий табір із обмороженими ногами. У мене, щоправда, тільки пальці, бо я знайшов там валянки і ходив на пост у валянках.
А потім «Поляк» приходить і каже: «Тут бухгалтерію їхню дивився, так цих валянок усього 2 пари на увесь аеропорт. І в тебе одна із них». І всі регочуть. Отакий хлопець. Неймовірний!
Хоч ми і не знали один одного до війни, але він найкращий мій друг був в усіх пригодах, у які ми тільки з ним не потрапляли.
Він завжди був зі мною, завжди поруч був Женька. Дуже шкода, дуже...
І вже ж трохи, ну зовсім трохи нам залишалося служити. Ми тоді на «Бутівці» були. Ми мали бути вже демобілізовані у серпні, аж приходить наказ і нам ще до жовтня служити.
Я тоді кажу командиру: «Всі хлопці пішли у відпустку на 5 днів, давай тоді і ми підемо». Командир каже: «Ну ідіть». А Женька не захотів, «не поїду, їдь сам» каже. Ну от я і поїхав.
І тільки я сюди приїхав, а на другий день мені дзвонять і кажуть: «Вертайся, бо Поляк загинув». Н-да...
Про «повернення з війни»
– Я коли повернувся, вірніше, навіть коли ще у миколаївському шпиталі лікувався, то ловив себе на мислі, що іду і просто «на рефлексі» помічаю оком де які є місця «небезпечні», де може бути прихована якась вогнева позиція і розумієш, що не думаючи, стараєшся так стати, щоб між ними і тобою було якесь дерево чи стовп…
Або тут – у Києві, ось до метро іду, а там стежка протоптана, якою усі ходять. Я мабуть з рік ходив до метро, але по цій стежці не йшов, бо мій мозок знає, що це таке місце, де по-любому має бути розтяжка.
Одного разу думаю: візьму пройду, щоб потім вже спокійно ходити. Зробив зусилля над собою – пройшов. Але настороженість все одно залишається.
Це було і перший рік після фронту. І тут…Тільки сюди ми приїхали, подивився у вікна, думаю: «Два ПКМ поставлять, до вікна не підійдеш».
Але все міняється. Тепер і слово «кіборг» стало попсовим. І участь у виборчій агітації розділила. Я цього не розумію.
Твій вибір – це твій вибір, але для чого одягати форму і нагороди…
Взагалі військова форма не повинна отак одягатися на якісь акції політичні, мітинги і щось таке. Я так вважаю: хочеш ти прийти на мітинг – одягни свій цивільний одяг і йди.
Я не знаю, може й по різному до форми люди ставляться, але ж мені здається це недоречно. Я розумію, що якщо людина там у відпустці й він зараз служить, то він у формі, але якщо ти вже не служиш, то ходи у цивільному.
А сварки між своїми, бо той «за того», а той «за того» – це взагалі дурість. Кожен має право на свій вибір, і на свої помилки, але який це має стосунок до того, що ви разом Батьківщину обороняли?! Ви що тепер не бойові друзі вже чи що?
І нагороди у політичних акціях недоречні.
Я маю медалі, але головна нагорода для мене – ось цей тризуб.
Це коли ми з «Поляком» почали їздити на МТЛБ в аеропорт – практично кожної ночі. Було страшнувато, бо це ж один і той самий маршрут, приблизно в один і той самий час, і якби ворог облаштував засідку, то запросто міг нас підбити і спалити.
І, якогось разу, «Поляк» зі мною не поїхав і я поїхав сам. І вже навіть були такі думки, що це вже буде крайній раз, бо це не могло так довго продовжуватися у них під носом – вони по-любому спробують щось зробити.
Важко було морально. До того ж, це виснажливо було, вночі ти їздиш, а вдень ти робиш якісь інші нагальні справи, тобто відпочивати практично нема коли зовсім.
І вже коли я передавав машину, ми зустрілися там із одним хлопцем у Пісках мали там побути пару годин. А там була журналіст, Іра, молода дівчина й там хлопчик із нею – оператор. Вони знімали там бійців, і мене зняли. Я порозказував там трохи, і коли вийшов сюжет на телебаченні, волонтери привезли цей тризуб мені.
Я ось ношу його – не знімаю. Це моя головна нагорода. Я вважаю – заслужена.
Про кохання
Сергій: Я мало спілкуюся з людьми так, щоб мені потрібне було їхнє розуміння. Головне, що мене зрозуміють ті, з ким я був на війні, і мене розуміє моя дружина – Яна.
Ми вчилися в одному класі у Луцьку. Ось ми на фотографії – у школі.
Яна: Він був дуже хорошим хлопчиком. От, правда! Чесним. Вчилися ми приблизно однаково. Раніше казали – «хорошисти».
Сергій: Ти хіба не відмінницею була?
Яна: Тільки у початкових класах, а потім – просто вчилася без «трійок». І «трійок» у мене не було, бо я математику у тебе весь час списувала.
Сергій: Це, звісно, диво – те, як ми зустрілися. Я лежав у Миколаївському шпиталі, а батьки мені кажуть: «Виклади хоч кілька фото у Facebook. Щоб ми тебе побачили». Бо у мене ще ж перев’язки і все таке, що я ще не міг додому їхати.
І тут вони мене – колишні однокласники і знайшли. І так ми з Яною почали переписуватися.
Яна: Я просто не знала, що я можу писати людині, яка на війні, і тому я одразу почала писати про наше дитинство – згадувати.
Сергій: Яна була найкрасивіша дівчинка у нашому класі. Всі хотіли з нею дружити, але уже мій друг із нею дружив, тому ми просто такі були –однокласники. А тут подружилися знову (посміхається). Спочатку переписувалися, а потім зустрілися.
Яна: Можливо, ми щасливчики просто. Можливо, нам просто повезло. Бо, незважаючи на усі ці обставини, у нас все добре.
Сергій: Можливо, ми дорослі просто, і тому нам було легше порозумітися.
Яна: Так. Кожен з нас вже краще себе знає і розуміє, а тому може зрозуміти іншого і прийняти його таким, яким він є. Можливо трохи більше мудрості й менше пустих очікувань.
Сергій: Хоча, у всіх все по-різному. Ми просто однаково дивимося на світ.
Яна: Так. Ми навіть ніколи не говорили про те, що можна назвати «цінності», бо і так ясно, що ми однодумці.
Сергій: Як кажуть, дивимося в один бік, і хоч ми різні, але в основному сходимося.
Читайте ще:
«Я хочу довести, що убивство мого сина є воєнним злочином» – Ніна Брановицька
Як «кіборг» себе у поліції почуває: розповідає оборонець ДАПу Віталій Горкун
«Кіборг» Микола Тихонов: «Якщо буде треба, ми підемо знову»
