Напередодні дня загибелі Героя України Ігоря Брановицького, бійця 90-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї ОАЕМБр, журналісти Радіо Свобода провели два дні з його матір’ю – Ніною Брановицькою. Вона розповіла про те, як намагається розслідувати убивство сина 21 січня 2015 року у полоні підтримуваного Росією угруповання «ДНР».
Про сина, який тепер... скрізь
– Ось цю фіалку мені Ігор подарував. Вона щороку у цю пору розквітає. Був момент, коли вона ледь не загинула, то я розпитувала фахівців на виставці фіалок, виконала їхні поради і «відживила» її.
Ігор любив запіканку з сиру. Ще як служив строкову службу, то я йому її возила у частину. Хлопцям хотілося солодкого… Він любив її з чаєм, і просто саму. Я її як готую, то так ніби і для нього теж.
Та і плиту цю він мені сам вибрав... Спочатку розпитав, яку я хочу, а потім підібрав, щоб добре пекла і зверху, і знизу, і щоб милася добре, і за свої гроші замовив.
Я тепер як щось готую, то так ніби з Ігорком разом.
А ще у мене кілька разів було, що я просто на небі бачила його очі…
Якось у тролейбусі їхала, аж закам’яніла… А воно так – хмари, світло, тінь – і раптом бачу його очі, і так довго вони на мене дивилися.
Про Майдан і фронт
Він із таким почуттям гумору був і для усього свої назви придумував. А ще, знаєте, він із тих, хто з дитинства все «я сам».
Як Женя (батько Ігоря – Євген Брановицький, був сапером у складі обмеженого контингенту СРСР у Афганістані, отримав важкі поранення, хворів і помер, коли Ігорю було 14 років) прийшов з Афганістану, то Ігор якось швидко подорослішав.
Женя хворів, важко йому було і морально, і фізично, а Ігор якось намагався мене підтримувати і за молодшим братом дивитися.
Все він мене оберігав, все казав: «Мам, ти тільки не хвилюйся». На Майдан пішов, я не знала. Якось я довго не могла до нього додзвонитися, аж раптом дзвінок «пройшов» і я почула голоси. Якраз був включений телевізор, і я зрозуміла, що то голоси Майдану. Якраз горів Будинок профспілок.
Я його потім питаю, мовляв, де ти був, я ж дзвонила, а він каже: «Мам, та я спав просто міцно». То я вже сказала: «Я чула, як і де ти спав».
Так і з фронтом. Він мене все умовляв, що у них «все добре» і казав, щоб я йому не дзвонила, а він сам «дзвонитиме». А у них там обстріли були весь час...
Коли приїхав у відпустку, то усю свою зарплату в «Епіцентрі» (будівельний супермаркет – ред.) залишив. Накупив повно усього, що їм там потрібне було. І якісь утеплюючі матеріали, і пилки, і лопати, і держаки від лопат...
Я його питаю: «І як ти це все повезеш?». А він сказав, що повезе батько його товариша. Я поїхала проводжати і так познайомилася із Женею Яциною (Євген Яцина, киянин, оборонець ДАП, загинув під завалами терміналу у віці 26 років – ред.) та його батьками.
Ігор із Женею в одному наметі жили, дружили, жартували, грали у шахи, багато розмовляли один із одним.
Дуже шкода, що такі юні, як Женя, гинуть…
(Анатолій Свирид «Спартанець» читає уривок своєї розповіді про пережите в ДАПі, зокрема про загибель Євгена Яцини, опублікованої у документальній книзі «АД 242»)
Про останній дзвінок і бажання
Востаннє мені Ігор подзвонив на Водохреща – 19 січня. Я якраз прийшла до Володимирського собору по воду. Я була така рада, я «до небес» стрибала. Я ж не знала, що 19 числа їх підірвуть. Це був останній дзвінок…
Мене побратими Ігоря не забувають. І «Спартанець» Анатолій Свирид, і Андрій Шишук, і Юра Шкабура… Дзвонять, заходять…
Юра Шкабура зараз лікується у 2-й обласній клінічній лікарні. Каже, що там палати на двох і ставлення хороше. Але він дуже хвилюється зараз.
У нього в полоні двічі стріляли, а він каже, що тоді був спокійніший, бо вірив, що виживе. А зараз «трусить усього», бо у дружини – онкологія. Уже сьомий блок хіміотерапії пройшла. А вона ж, його Наталя, і його з полону чекала, і свого молодшого брата. І ось тепер все воно дає знати. Готують до операції…
Мені так хочеться, щоб всі вони були здорові – щоб хлопці були здорові і їхні рідні. Хочу, щоб все у них складалося якнайкраще.
А ще я хочу, щоб убивці Ігоря були належно покарані, щоб справа була розслідувана, і був суд.
Про розслідування
– За ці чотири роки я написала багато листів і отримала багато відповідей на свої звернення, але справа не рухається.
Я побачила, що треба допомога адвоката і тепер співпрацюю із адвокатом Євгенією Зекревською. Вона допомагає мені розслідувати, вона підказує які кроки треба робити.
Женя також подала від мене звернення у Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ), щоб вони розслідували цей злочин.
Із самого початку у розслідування злочинів проти оборонців Донецького аеропорту включилася Українська Гельсінська спілка з прав людини, я співпрацювала з Київським відділенням УГСПЛ.
Вони, як і ми, чекали, що свідки вийдуть із полону, і зможуть дати свідчення, або збирали свідчення волонтерів, всіх, хто міг що-небудь свідчити у цій справі.
Усі, хто були свідками, усі, хто був у тому підвалі, дали свідчення про катування. Катували їх самих, цих хлопців, і катували при них інших. Вони дали свідчення про те, хто і як убивав Ігоря.
– Ви відновили хід подій по розповідях побратимів Ігоря?
– Так. Спочатку хлопців привезли туди, де була дислокована банда «Гіві». Їх вистроїли і «Гіві» насміхався над ними. Сказав до Ігоря: «А ты что такой молчаливый?!». Ігор відповів, що як військовополонений він має право не говорити – мовчати.
Після того як закінчилась зйомка, «Гіві» бив Ігоря – пістолетом розбив йому лоб до кості.
Думаю, що вже тоді вирішилася доля Ігоря. Бо коли хлопців, перед тим як спустити в підвал до «Мотороли», привезли до Захарченка, то тому вже на Ігоря було вказано, що «вот этот – идейный», тобто, що Ігор був «за ідею» – за Україну.
З ними тоді говорив Кононов, «Цар» той їхній, чи хто там у них, і Захарченко. То Захарченко, показав на трьох хлопців пальцем і сказав: «Этих на кладбище». Їх вивезли за Донецьк і катували там, били. Як розповідав один із тих хлопців, який вижив, що їх там чекали: привезли, виштовхали з «бусика» біля якихось гаражів, а там багато людей. А вже темніло. Звідки могли взятися люди біля гаражів у такий час?!
От їх там били, штурхали і вже збиралися везти на кладовище, аж хтось зателефонував і їх привезли у підвал до «Мотороли».
Там у них стріляли і били залізними трубами.
– А ким були ті, хто били?
– Там усякі були. Їх били українські міліціонери, які перейшли на бік ворога. Їх били «кадирівці». Їх допитували і били російські офіцери. І хоч останні видавали себе за добровольців, але було видно, що це співробітники ГРУ чи ФСБ.
Я хочу того, чого хотів би, напевно, і мій син. Я хочу, щоб цю справу про катування і вбивство розслідували...
Там серед них був такий «Москва», який знімав це відео, і разом з ним весь час ходив ще один росіянин. Я поки не змогла вияснити, хто саме то був, але хлопці казали, що поводив він себе як «грушник». Він допитував усіх хлопців, окремо кожного, і також брав участь у побитті.
Били, напевно, хто хотів.
Там була жінка якась, яка била, Віка. Там був священик, який катував і бив полонених українських військовослужбовців хрестом. Він Саші Машонкіну руку праскою припік.
Свідки кажуть, що для того, щоб поставити Ігоря на коліна, у нього стріляли з травмата з близької відстані. Стріляв священик і стріляв співробітник ФСБ, що був поряд весь час із тим «Москвою».
«Москва» – це Сергій Жук. Він розповідав про себе, що нібито він уродженець Донецької області, але підтверджень тому немає. Точно лише те, що він житель Москви.
А той священик, його позовний – «Сталін», це Ритинський Ілля. Він уродженець Орловської області Росії.
Читайте тут: Кат у рясі. Яку роль відіграє релігійний фактор у війні на Донбасі?
Усі ці свідчення, у тих, хто вийшов з полону, ми зібрали… Ми весь час обмінюємося інформацією із Гельсінською спілкою. Збирали свідчення і у СБУ. Але поки що тихо.
50 дзвонів. В Україні вшановують загиблих «кіборгів» – фоторепортаж
– А яка ваша мета? Чого ви хочете?
– Я хочу того, чого хотів би, напевно, і мій син. Я хочу, щоб цю справу про катування і вбивство розслідували, і щоб убивці були названі вбивцями. Щоб посібники вбивць були так і визначені, а їхні дії були належно кваліфіковані, і щоб вони отримали всі свої строки.
Розумієте, я не правник, я повністю не можу все точно оцінити. Але, навіть я розумію, що це не просто звичайний кримінальний злочин.
Це воєнний злочин. Ігор Брановицький – мій син, але він і військовослужбовець Збройних сил України, він був посланий туди виконувати накази керівництва. І таких військовослужбовців, які потрапили у полон, багато було тоді, є вони і зараз.
У тому полоні українських військовослужбовців катували і розстрілювали. Я знаю, що у Донецькому аеропорту поранених хлопців наших дострілювали.
Так, за свідченнями інших, убили Андрія Гаврилюка. Як хлопців виводили з аеропорту, то Андрій був живим, але додому він повернувся із кулею у лобі, із отвором у голові. Значить стріляли – дострілювали пізніше.
Його мати зараз тяжко хворіє... дуже тяжко.
Ще Чупилка Анатолій. Він також живим потрапив у руки бандитів. Його також замучили. Мама Руслана Присяжнюка стверджує, що її сина взяли в полон і убили у полоні.
Я думаю, що військова прокуратура мала б бути зацікавлена всі ці злочини швидше розслідувати, і то так швидко, наскільки це можливо. Треба, щоб все було готове.
Якщо, як мені кажуть, «ми не можемо розслідувати те, що твориться на тій території», ми не можемо дістати тих людей, то треба бодай зробити так, щоб документи були готові для розгляду цих справ в українських та міжнародних судах.
І це ж не тільки один мій Ігор так убитий! Вони вбивали при тому як брали у полон, вони знущалися і вбивали у полоні багатьох.
Це треба не лише для таких як я, це потрібно для загальної справедливості. Це потрібно робити, щоб таке не відбувалося, не повторювалося.
Є ж і «заочний суд», є можливості, маючи докази, воєнного злочинця назвати воєнним злочинцем, а бандита – бандитом.
Я хочу, я добиваюся, щоб справа мого сина Ігоря Брановицького була кваліфікована як вбивство полоненого військовослужбовця при виконанні службових обов’язків.
За Женевською конвенцією: це воєнний конфлікт, є дві сторони конфлікту, мій син учасник конфлікту – військовослужбовець, отже він військовополонений.
І це ж не тільки один мій Ігор так убитий! Вони вбивали при тому, як брали у полон, вони знущалися і вбивали у полоні багатьох. У нас досі багато хлопців розшукують, багатьох розшукують ще з Іловайська.
До слова, той піп «Сталін» засвітився ще в Іловайську. Про нього розповідали ті, хто вижив у «котлі», що він там уже був.
Якось Україні треба вирішувати це важке питання.
Є військовослужбовці, яких призвала держава на захист Батьківщини, і вони були вбиті у полоні. За Женевською конвенцією – це воєнний злочин.
