(Рубрика «Точка зору»)
Склалося так, що в останні часи довелося не раз пересікатися з Іваном Драчем – як на різних офіційних зустрічах, так і в неофіційній обстановці. Спочатку я «тримав дистанцію». Адже доводилося мати справу із живим класиком, знаковою фігурою руху шестидесятників, одним із «батьків» сучасної Української держави… Зрештою, за віком я годився йому в сини.
Та все ж ця дистанція скоро зникла. Чим вражав мене Іван Драч, то це простотою (не плутати з примітивізмом) у спілкуванні. Це була мудра простота. А частенько – мудро-іронічна. Йому ні до чого була тога «забронзовілого класика». У цьому він відрізнявся від деяких колег по перу, які й молодші, й менш заслужені від нього, але котрі дають багатьом зрозуміти: «Я – зірка!»
Слава, почесті й… радість спілкування
Іван Драч розумів, що слава, почесті – то суєта. Так, вони можуть тішити самолюбство. Але ними не варто перейматися. Для нього, здавалось мені, були речі більш важливі. І серед них – радість людського (неформального!) спілкування. Він умів знаходити людей, з якими йому було легко й приємно контактувати. А ще він вмів дарувати радість спілкування. Робив це й тоді, коли виступав перед широкою аудиторією, читав вірші… Умів пожартувати, докинути щось іронічне й водночас таке, що змушувало замислитись.
Спілкуючись зі мною, нерідко згадував молоді роки, початок 60-х. Ні, це не були спогади «ветерана шестидесятників». Останні поставали в його розповідях не як герої, а як люди зі своїми сильними й слабкими сторонами, навіть дивацтвами. Він їх шанував, любив. Це були «його люди», його середовище. Розповідав мені про мистецтвознавця Григорія Логвина. Про нього був високої думки. Зокрема, оповідав про те, як той організовував молодих письменників, митців, яких з часом почали іменувати шестидесятниками, як возив їх історичними місцями України. Власне, відкривав для них Україну. І саме під час цих поїздок формувалися шестидесятники. Іван Драч показував мені старі, чорно-білі світлини, де він і його друзі відвідують історичні місця, в тому числі й Острог. Зрештою, для нього Острог, як колишня княжа столиця, значив багато – не лише як місце історичне, але і як місце, пов’язане зі спогадами про молоді роки.
Митець і творець
Іван Драч не був істориком, але в нього було розвинуте «історичне відчуття». Він знав «ціну історії», умів відрізнити в ній вартісне від «наносного». Також умів комбінувати історичне, уявне й сучасне. Одного разу ми якось прогулювалися по території Києво-Печерської лаври. Він любив це місце, але не любив монахів від Московського патріархату, які зайняли цю українську святиню. І тут у нього відразу народжується сюжет. «Уявляєш, – каже, – якби зараз у Лавру приїхав Путін. Інкогніто, звісно. Що б він тут робив? Як би до нього (теж інкогніто) пробиралися деякі наші політики на аудієнцію…» Потім Іван Драч не раз повертався до цього сюжету. Перебуваючи на лікарняному ліжку, навіть накидав синопсис майбутнього твору…
Особлива любов Івана Драча – Микола Гоголь. Він глибоко розумів творчість цього автора. Одна його інтерпретація «Пропалої грамоти» в сценарії фільму за цим твором чого вартує! Проте, люблячи творчість Гоголя, він не ідеалізував її. Розумів, що цей автор не такий простий, однозначний, як це уявляється багатьом. Коли я опублікував у газеті «День» статтю, де стверджував, що Гоголь працював у ІІІ Відділенні Імператорської канцелярії, виконував певні завдання царської охранки і це мало вплив на його творчість, Іван Драч жартома сказав: «Після прочитання твоєї статті я цілу ніч не спав». Потім додав (уже серйозно): «Знаєш, у цьому щось є».
…Я знав про хворобу Івана Федоровича, про те, що ситуація з його здоров’ям бажає бути кращою. Знав, що його висунули на Нобелівську премію. Про це він сам мені говорив – звісно, трохи жартома. Хотілося вірити, що він її отримає. Тепер уже не отримає… Мертвим Нобеля не дають.
Будучи важко хворим, Іван Драч не переставав писати. Певно, це писання допомагало йому «триматися за життя». Писав автобіографічні оповідання. Хотів назвати іронічно цикл цих оповідань «Моє щасливе сталінське дитинство». Ну, бо ж який Драч без іронії! Відрадили… Назвав той цикл «Золотий гусак». Сподіваюся, ці твори побачать світ.
Передбачаючи свою кончину, Іван Драч заповідав не влаштовувати пишного поховання. І просив, щоб упокоїли його тіло в рідному селі Теліжинцях. Мудре рішення. Де він прийшов у світ, там і відійде у вічність.
Нехай земля йому буде пухом…
Багатьом людям не вистачатиме Івана Драча. Але лишилися його твори, які будуть читати, перечитувати. І хай так він житиме серед нас.
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
«Я – соняшник»: спогади про Івана Драча (огляд соцмереж)
Керівники держави висловили співчуття у зв’язку зі смертю Івана Драча
