(Рубрика «Точка зору»)
Нині ми згадуємо депортацію кримських татар.
«Уважний» до кожного, тов. Сталін, в розпал війни «шапками» проти свого колишнього друга і одвічного альтер-его Гітлера, знайшов час і нагоду депортувати майже 200 тисяч осіб: чоловіків, жінок, дітей, старих. Боротьба за російський Крим була таким пріоритетом, що відсунула одвічну потребу російських царів чи вождів у гарматному м’ясі.
Про цей злочин, як і про багато інших – пам’ятати було заборонено.
Роки заборон далися взнаки.
Навіть, коли кримцям дозволили повернутися на рідну землю, їхній голос був непомітним. А навіть коли зазвучав голосніше, то справедливе бажання озвучити свій біль таврували меркантильним інтересом у шматку цінної кримської землі. Байдуже, що раніше вкраденої у цих людей. Однаково, що коли одним ішлося про цінність, іншим – про ціну.
2013 року маленький і сміливий колектив Національного музею жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові вирішив приурочити програму Ночі музеїв депортації кримських татар.
Сміливість колективу – це інша історія боротьби в сучасній Україні за право на доступ до архівів, за свободу слова і за важливість голосу тих, кого змусили мовчати тирани.
Історики музею під тягарем кримінального обвинувачення продовжували розповідати факти з українського минулого. Здавалося, локальний львівський музей, намагався відповідати високому статусу Національного і вести мову не лише про минуле колишньої в’язниці НКВД та Гестапо, а й про події з усіх теренів України та звідусіль, де були українці. Про представників інших народів, котрі жили на цій землі і творили разом із нами нашу історію.
Спеціальна програма про кримців була цілком органічною. Втім – нас щиро здивувало таке ж щире здивування від гостей та журналістів щодо тематики тієї Ночі музеїв. Де Крим – а де Львів? Питання, яке «висіло» у повітрі тими днями.
Хіба ми знали, наскільки воно «зависне» вже за рік? І не в одному Львові (який політкоректно не надто озвучив його), а у цілому світі?
За рік почалася анексія, окупація, війна. У Львові стало більше кримців, що вимушені знов були покинути рідну землю. Більше їх стало по всій країні.
Втім, голос далі залишався тихим. Роковини депортації залишалися в тіні для українського суспільства. Цю тінь можна пробачити, адже цими ж днями ми згадуємо убитих у Биківні в часи Великого терору. Закопані просто в лісі поруч Києва тисячі наших рідних, мабуть, ближчі.
Але країна і біль минулих трагедій – великі. І в пам’яті має бути місце для кожного.
2014 року, впроваджуючи новий символ пам’яті полеглих у Другій світовій війні – червоний мак – ми не забули перекласти гасла на кримськотатарську мову.
Я мала честь і нагоду голосувати за вручення Відзнаки Платформи європейської пам’яті та сумління пану Мустафі Джемілєву. Це поважне об’єднання європейських організацій так висловило підтримку багаторічній боротьбі за свободу, що її веде лідер кримськотатарського народу. І – нагадало, що ворог цієї свободи, залишається той самий. Навіть мундир тієї ж спецслужби не змінив…
У 2015 році Україна побачила пронизливий і ніжний символ депортації, створений Севгіль Мусаєвою та її сестрою. Ластівка несе гілочку до свого гнізда, пролітаючи над Кримом.
Тоді ж український парламент чи не вперше результативно розглянув питання історії кримців і визнав сталінську депортацію геноцидом.
Новий український погляд на Другу світову війну, позбавлений вузьких радянських рамок, включив в історію цієї трагедії не тільки два забутих роки бійні, не тільки українців – воїнів різних армій по всьому світу, а й кримців. І героїв війни, і жертв депортації, і борців за права кримськотатарського народу.
…2018 рік. І в циклі інформаційних матеріалів до Дня пам’яті і примирення 8 травня Міністерства інформаційної політики та Українського інституту національної пам’яті, і у проекті «Тріумф людини. Мешканці України, які пройшли нацистські концтабори» – є історії кримських татар.
Дощового вечора Дня пам’яті депортації президент України виголошує проникливу доповідь просто неба у центрі столиці.
За два дні тисячі киян зберуться, щоб пригадати трагічні події Биківні.
Нарешті історії наших народів виразно поєднані не лише в минулому, а й в сьогоднішніх традиціях пам’яті.
Друга світова війна 1939–1945
Ніколи знову
Asil da olmasin
Ярина Ясиневич – керівник програм Центру досліджень визвольного руху
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
