Інклюзія в дитячому таборі. Успішний досвід

Антоніна Андрійчук

П’ятеро дітей із інвалідністю провели у дитячому таборі «Дельфін», що в Миколаївській області, 14 днів. «Дельфін» став першим майданчиком для втілення проекту «Inclusive camp». В інтерв’ю Радіо Свобода авторка ідеї проекту, 26-річна Марина Саначина розповіла, як велося у таборі та що з цього вийшло.

​– Коли я переїхала в Київ, мені пощастило познайомитись з головою громадської організації «Право на щастя» Олесею Миськів. Я давно виношувала цю ідею, минулого року її запропонувала і мене підтримали. Це було дуже ризиковано, це тема непопулярна, і я дуже вдячна за те, що люди з усіх боків відгукгнулись.

Я потрапила в тему інклюзії і зрозуміла, що про інклюзію в дитячих таборах ніхто не думає. Ніхто не думає про те, що діти з інвалідністю можуть відпочивати в дитячому таборі.

– В чому суть і основна база проекту «Inclusive camp»?

– Inclusive camp – це не один конкретний табір. Цього року в нас був перший експериментальний табір «Дельфін». Надалі ми збираємось розширюватись, і наступного року в нас буде ще один табір. Суть нашого проекту – методична база. Ми допомагаємо таборові підготуватися до прийому людей з інвалідністю, надаємо рекомендації, що їм треба зробити, щоб вони змогли їх прийняти, якийсь супровід надаємо адміністрації, допомагаємо проробити форми роботи, як можна займатися з дітьми з інвалідністю, готуємо спеціалістів, проводимо школу вожатих, які можуть працювати в інклюзивному середовищі.

– Як пройшла перша зміна табору?

– Це перевершило всі очікування. Я розуміла, наскільки це важко для адміністрації табору. З усієї України дзвонили в «Дельфін» і казали: «Оце ви дурники, Боже, на що ви підписуєтесь?» Очікували дуже багато проблем у процесі, тому що наше суспільство не готове до інклюзії і не готове бути відкритим.

Усе навчання діток відбувалося у процесі. Тому що збиралася зміна, і все: «гра почалася».

У нас було п’ять загонів і п’ять діток: Олег, Микита, Поліна, Максим і Олексій. У кожному загоні було по одній дитині з інвалідністю. Школярі – це найбільш «родючий ґрунт». Вони щиро все це сприймають. Якщо у 50-літньої людини є свої стереотипи, з якими вона жила, і якщо вона думає, що треба казати «інвалід», то їй важко пояснити, що не «інвалід», а людина з інвалідністю. Діти все це сприймають щиро. Чим молодші діти, тим довші в нас з ними були заходи. Вони хочуть розказати всі історії: «А в мене там сусід в інвалідному візочку, в мене однокласник погано чує, і я з ним дружу», якісь історії зі свого життя, де вони зустрічалися з людьми з інвалідністю. В них мільйон запитань, і вони не соромляться їх ставити.

– Які проблеми виникали під час роботи у таборі?

– Проблеми, з якими ми зіштовхнулися, полягали в нерозумінні батьків дітей із типовим фізичним розвитком: «О, що ця «каліка» буде тут робити, а чим ці інваліди будуть тут займатися?». Самі дітки не знають, як спілкуватися з дітьми з інвалідністю.

Важко було працювати з батьками дітей з інвалідністю. Тому що вони звикли, що тільки вони знають, як їхній дитині буде краще, тільки вони точно впевнені, що, куди і як. Вони до них прив’язані, їм важко їх відпустити.

– Розкажіть, як проходив звичайний день з життя в таборі.

– Кожен день присвячений якійсь тематиці. Перший день був присвячений комунікації, це були й тренінги про блоги, інстаграм, навички ораторського мистецтва. Є якісь загальнотабірні заходи, сніданок, концерт, потім процедури, обід, похід, вечеря, душ. Якщо в загону рухливі ігри, то ми брали діток з інвалідністю грати в настільний теніс. До речі, мама 11-річного Олега дуже раділа, тому що у нього погана координація рухів, він не хотів вчитися грати, а з нами він навчився грати в настільний теніс.

– Який результат отримали діти з інвалідністю від «Inclusive camp»?

Це був дуже добрий досвід соціалізації, і на третій день вже ніхто не помічав цієї інвалідності. Якщо в перший день діти з інвалідністю були «затиснуті», мали проблеми з комунікацією, сухо відповідали, шукали один одного, то останнього дня вони були душею компанії, розкуті, вільно себе почували. Багато чого навчились і почали робити в таборі.

Батьки надсилали відгуки й писали, що тепер моя дитина не лежить і не чекає, доки я прийду й допоможу їй вмитися, а сама це робить.

– Коли скінчився інклюзивний табір, які відгуки були від дітей без інвалідності?

– Реакція дітей без інвалідності породила ще один проект, який запустили в одній зі шкіл Миколаєва.

14-річний Дмитро відпочивав з дітьми з інвалідністю, а потім у зміні з дітьми без інвалідності. Я приїжджаю, а він каже: «Маріє Андріївно, а де «Inclusive camp», я так чекав, в чому справа?»

Пізніше він подзвонив мені і каже: «В нашій школі є «міністерство благодійності», і ми хочемо зробити проект, пов’язаний з інклюзією, ви можете порадити, чим-небудь допомогти?» Я з ними зустрілася, розповіла про нашу діяльність, інклюзію, як її можна застосовувати в усіх інших проектах. Після цього тренінгу до мене підійшло ще дві дівчинки й сказали: «Ми шоковані цією інформацією, ніколи про це не знали, не чули й хотіли б цим займатись».

Зараз з «міністерства благодійності» проводитимуть класні години, тренінги, зустрічі. Дуже приємно, що коли люди чують, то чіпляються за цю тему.

– Крім проекту «Inclusive camp», Ви ще займаєтесь двома проектами: «Інклюзивна література» та «Молодіжна ініціатива – інклюзивна Україна». В чому їх суть?

– Проект «Інклюзивна література» ми реалізуємо спільно з видавництвом «12» Олени Осмоловської. Це художня література від різних видавництв, в якій є люди з інвалідністю. Ми наголошуємо на тому, що кожна людина має право побачити у книжці персонажа, схожого на себе. Цього року в премії «Коронація слова» відкрили нову номінацію «Terra inclusia», куди автори можуть подавати свої історії.

«Молодіжна ініціатива – інклюзивна Україна» започаткували як освітній напрямок. Це тренінги для молоді. Ми їздимо по різних містах України, зустрічаємось з бібліотекарями, школярами, студентами, викладачами.

– Чого бракує для впровадження інклюзії в дошкільних закладах в Україні?

– В першу чергу, нам не вистачає свідомості. Я зустрічаю людей, які мають упереджене ставлення до людей з інвалідністю. Коли рівень інклюзивної свідомості підвищиться, тоді легше проходитимуть усі реформи з інклюзивності.

– Які є базові правила, як правильно комунікувати з людиною з інвалідністю?

– В першу чергу, треба запам’ятати кожному з нас, що нема людей з особливими потребами, з обмеженими можливостями і так далі. Людина з інвалідністю – єдиний коректний термін.

Дуже важливо пам’ятати, що, перш ніж допомагати, треба запитати, чи потребує людина цієї допомоги. Треба ставитись так само, як і до всіх людей, не треба жаліти, підносити: «Боже, ти такий молодець, ти вийшов на вулицю і прийшов на цей захід». Не треба спрощувати мову, бо людина Вас чудово розуміє.

(Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED)